Застогнавши, він перекотився підлогою й поштовхом розчахнув двері до своєї кімнати.
Ця кімната була суцільним полум’ям. Ліжко палало, наче святкова ватра, червоні доріжки вже прокреслили підлогу. Тут не поповзеш і не порачкуєш. Схопившись на ноги, він забіг до кімнати, пригнувшись, відхиляючись від вогню, кашляючи, задихаючись. Від його мокрого одягу повалила пара. Гардероб уже горів з одного боку. Він ривком розчинив дверцята. Його сакви лежали на полиці, вогонь їх ще не торкнувся. З одного боку торба стовбурчилася від запхнутого в неї стяга Льюса Теріна Теламона, біля неї лежала флейта в дерев’яному футлярі. На долю секунди він завагався. Я все ще можу дати йому згоріти.
Стеля над його головою глухо застогнала. Схопивши сакви та футляр із флейтою, Ранд ластівкою пірнув крізь двері, приземлившись на коліна; охоплені полум’ям крокви бухнули на те місце, де він щойно стояв. Тягнучи свій багаж, він поповз у коридор. Підлога здригалася — це позаду падали охоплені вогнем колоди.
Коли він дістався сходів, людей із цебрами там уже не було. Він скотився сходинками на майданчик між поверхами, зіп’явся на ноги і, пробігши спорожнілим будинком, вихопився на вулицю. Цікава публіка витріщилася на нього, на його почорніле обличчя, на камзол, укритий сажею, проте він, ні на кого не дивлячись, пошкандибав на інший бік вулиці, де Лоял усадовив Гюріна, обіперши того спиною об стіну будинку. Якась жінка, вихопившись із натовпу, обтирала Гюріну обличчя хусткою, але той не розтуляв повік і дихав з натугою.
— Тут десь неподалік є Мудриня? — стурбовано запитав Ранд. — Йому потрібна допомога. — Жінка бездумно глянула на нього, і він спробував пригадати, як ще називають у різних місцях таких жінок, яких у нього вдома, у Межиріччі, кличуть Мудринями. — Мудра жінка? Жінка, яку ви звете «матінка така-то»? Жінка, що знається на рослинах та зціленні?
— Я — знахарка, якщо ви це маєте на увазі, — відказала жінка, — але щодо цього чоловіка я знаю лише те, що його треба влаштувати якнайзручніше. Боюся, у нього зламано щось усередині голови.
— Ранде! Це ти!
Ранд озирнувся на голос. Крізь натовп до нього прямував Мет з луком за спиною, ведучи коня за повід. Обличчя у нього було бліде та виснажене, а все ж таки це був Мет, і він посміхався, хоч і кволо. А позаду нього йшов Перрин, і його жовті очі горіли у відблисках вогню, привертаючи не менше поглядів, ніж пожежа. А ще Інґтар, у куртці з високим коміром замість лат, але за плечем у нього, як завжди, стирчало руків’я меча.
Ранд відчув, як його проймає дрожем.
— Надто пізно, — сказав він їм. — Ви прийшли надто пізно.
Він опустився на землю серед вулиці та зайшовся сміхом.
Розділ 31
По сліду
Ранд навіть не здогадувався, що Верін тут, доки Айз Седай не взяла його обличчя в руки. На мить він помітив тривогу в її очах, може, навіть страх, а тоді раптом відчув, що його наче занурили у прохолодну воду, відчув не вологу, а поколювання. Він різко здригнувся й припинив сміятися, а Верін відійшла від нього та нахилилася над Гюріном. Знахарка уважно спостерігала за нею. Дивився на неї й Ранд. Що вона тут робить? Наче я не знаю.
— Куди ви поділися? — хрипло поцікавився Мет. — Ви просто зникли, а тепер ви в Кайрені, і потрапили сюди раніше за нас.
Оґір непевно знизав плечима і відвернувся до натовпу, посмикуючи вухами. Уже чи не половина роззяв замість дивитися на пожежу задивлялися на прибульців. Деякі присунулися поближче, аби чути їхню розмову.
Ранд обіперся на руку Перрина і звівся на ноги.
— Як ви знайшли цю корчму? — Він кинув погляд на Верін: та стояла на колінах, поклавши руки на голову нюхача. — Це вона?
— Певного мірою, — промовив Перрин. — Брамники запитали наші імена, а чолов’яга, що вийшов з вартівні, аж підскочив, коли почув, як Інґтар називає себе. Він не сказав, що йому це ім’я знайоме, але з його посмішки за милю було видно, що він бреше.
— Гадаю, я знаю, про кого ти, — відповів Ранд. — Це його звична усмішечка.
— Верін показала йому перстень, — втрутився Мет, — і щось сказала йому на вухо.
Мет виглядав хворим, кволим був і його голос, але хоча схудлі щоки цвіли гарячковим рум’янцем, він спромігся на посмішку. Ранд ніколи не помічав раніше, щоб у приятеля так випирали вилиці.
— Я не розчув, що саме вона сказала, але побачив, що у нього зараз або очі на лоба вилізуть, або він спершу проковтне свій язик. Ні з сього ні з того він метнувся всіляко нам догоджати, ну просто із шкіри вилазячи. Сказав, що ви на нас чекаєте, і де ви зупинилися. Висловив бажання особисто показати нам дорогу, але Верін йому не дозволила. — Мет пирхнув: — «Лорд Ранд з дому аль’Тор».
— Не час пояснювати, надто довга історія, — промовив Ранд. — А де Уно й інші? Вони нам знадобляться.
— У Висілку. — Мет, звів брови докупи, помовчавши, продовжив:
— Уно сказав, що їм краще зупинитися там, аніж у місті. З того, що я тут побачив, я зрозумів, що мені теж краще було би залишитися з ними. Ранде, а навіщо нам знадобиться Уно? Ви знайшли... Їх?
Ранд раптом зрозумів, що тягне час, аби не розповідати, що сталося. Він набрав повні груди повітря й подивився другові в очі:
— Мете, у мене був кинджал, а тепер його знову немає. Друзі Морока знову ним заволоділи. — Він почув, як охнули кайренці, що підслуховували їхню розмову, але йому було вже начхати на них. Можуть грати у свою Велику гру, якщо бажають, але Інґтар нарешті тут, і тепер цій маячні край. — Але вони не могли втекти далеко.
До цієї миті Інґтар мовчав, але тепер він ступив уперед і схопив Ранд а за плече:
— У тебе був кинджал? І... — Він озирнувся на кайренців, що згромадилися навколо. — І... інша річ?
— Її вони теж забрали, — стиха промовив Ранд.
Інґтар стукнув кулаком по долоні і відвернувся; побачивши вираз його обличчя, багато хто з кайренців позадкував.
Мет лише покусував губу, тоді похитав головою:
— Я ж не знав, що ти його знайшов, тому не відчуваю, що втратив його знову. Просто його й надалі немає. — Зрозуміло було, що він має на увазі кинджал, а не Ріг Валіра. — Ми знайдемо його знову. У нас тепер два нюхачі. Уяви собі, Перрин теж виявився нюхачем. Після вашого зникнення він усю дорогу йшов по сліду, аж до Висілка. Я подумав було, що ти міг просто втекти від... ну, ти знаєш, що я маю на увазі. Куди ви поділися? Я не можу зрозуміти, як ти міг нас так випередити. Той тип біля воріт сказав, що ви тут уже кілька днів.
Ранд кинув погляд на Перрина — Він — нюхачі — і побачив, що Перрин теж вивчає його. Йому здалося, що він почув, як Перрин щось бурмоче. «Тінегубець?» Ні, мабуть, я не так його розчув. Перрин на мить затримав на Ранді погляд жовтих очей, в яких наче читалося, що він знає якусь Рандову таємницю. Ранд сказав собі, що марить — Я ще не втратив глузд. Ще ні! — і відвів очі.
Верін саме допомагала Гюріну звестися на ноги, він стояв ще не дуже впевнено.
— Почуваюся, наче гусяча пір’їна на вітрі, — казав він наче сам до себе. — Щось наче трохи втомлений, але... — він замовк на півслові, вочевидь уперше побачивши Верін і збагнувши, що з ним відбулося.
— Втому ти відчуватимеш ще кілька годин, — пояснила вона. — Тілу довелося напружитися, аби швидко зцілитися.
Кайренська знахарка звелася на ноги.
— Айз Седай? — тихо здивувалася вона.
Верін нахилила голову, і знахарка присіла в глибокому реверансі.
Хоч як тихо вони говорили, а слова «Айз Седай» пробігли натовпом — хтось вимовляв їх з благоговінням, хтось з острахом, а хтось — із ненавистю. Тепер на них витріщалися всі, навіть Куале забув дивитися на те, як палає його власна корчма, тож Ранд подумав, що певні заходи перестороги не будуть зайвими.
— Ви вже знайшли собі кімнати? — запитав він. — Нам треба поговорити, а тут це просто неможливо.
— Гарна думка, — відказала Верін. — Раніше я зупинялась у «Великому дереві». Вирушаймо туди.