Лоял пішов по коней — дах корчми провалився остаточно, але стаєнь вогонь не торкнувся, — і незабаром вони вже прямували вулицями верхи, всі, крім Лояла, який заявив, що він останнім часом знову звик пересуватися тільки пішки. Перрин тримав повіддя одного з тягловиків, яких вони взяли з собою на південь.
— Гюріне, — запитав Ранд, — коли ти зможеш знову йти по їхньому сліду? Ти зможеш знайти слід? Ті люди, що напали на тебе й підпалили корчму, залишили слід, адже так?
— Я можу йти по сліду просто зараз, мілорде. І я носом чую їхній запах на вулиці. Але довго він не протримається. Серед них не було траллоків, і вони нікого не вбили. Звичайні люди, мілорде. Друзі Морока, я вважаю, але лише з запаху ніколи не можна бути цілком упевненим. Слід збережеться ще день чи близько того, а потім запах розвіється.
— Гадаю, вони теж не можуть відімкнути скриню, Ранде, — подав голос Лоял, — інакше просто взяли би Ріг і з кінцями. Це було би значно простіше, ніж тягти з собою всю скриню.
Ранд кивнув, погоджуючись:
— Вони мали би везти її у фургоні чи на коні. Щойно вони виїдуть із нею за межі Висілка, до них знову приєднаються траллоки, і це безсумнівно. А по їхньому сліду ти зможеш іти, Гюріне.
— Зможу, мілорде.
— Тоді відпочивай, доки не оклигаєш, — сказав Ранд Гюріну. Нюхач виглядав уже краще, але тримався в сідлі незграбно, та й вигляд мав хворобливий. — Вони зможуть випередити нас лише на кілька годин, не більше. Якщо поскачемо щодуху... — Раптом він помітив, що всі дивляться на нього: Верін і Інґтар, Мет і Перрин. Він схаменувся і залився рум’янцем. — Вибач, Інґтаре. Мабуть, я просто звик бути за старшого. Я не намагаюся посісти твоє місце.
Інґтар повільно нахилив голову:
— Морейн вчинила правильно, коли змусила лорда Аґельмара призначити тебе моїм заступником. Можливо, було би краще, якби Престол Амерлін доручила командування тобі. — Шайнарець розсміявся коротким хрипким смішком. — Принаймні тобі вдалося потримати Ріг.
Далі всі їхали мовчки.
Корчма «Велике дерево» як дві краплі води була схожа на «Оборонця Драконової Стіни». Висока прямокутна кам’яна будівля з залою, обшитою панелями темного дерева, прикрашеними сріблом, з великим блискучим годинником на камінній полиці. Хазяйка корчми могла доводитись сестрою Куале. Майстриня Тайдра мала таку ж дорідну статуру, таке ж вкрадливе поводження і такі ж гострі очі та манеру розмови — вона наче прислухалася до прихованого сенсу в словах співрозмовника. Але Верін Тайдра знала і зустріла Айз Седай теплою усмішкою. Вона не промовила «Айз Седай» уголос, проте Ранд не сумнівався, що вона знає, хто перед нею.
Тайдра та рій служників подбали про коней і провели гостей до їхніх кімнат. Ранду перепала кімната не гірша за згорілу, але його більше цікавила велика мідна купіль, яку два служники примудрилися пропхати крізь двері, та цебра з паруючою водою, що їх притягли з кухні посудомийки. Подивившись у дзеркало над рукомийником, він побачив обличчя, наче навмисне зачорнене вугіллям, та червоний камзол, посмугований мазками сажі.
Він скинув одяг і заліз у купіль, але, й миючись, не припиняв мізкувати. Тут була Верін. Одна із трьох Айз Седай, які, як йому хотілось вірити, не намагатимуться вгамувати його самі чи передати до рук тих, хто спробує це зробити. Принаймні так йому здавалося досі. Одна з трьох, які хотіли переконати його, що він — Відроджений Дракон, аби використати його як Лжедракона. Вона — очі Морейн, що спостерігають за мною, рука Морейн, якою та хоче смикати мене за мотузки. Проте я перетяв ці мотузки.
Його сакви вже принесли у кімнату, як і торбу зі змінним одягом, що мандрувала на тягловику. Ранд витерся рушником, відкрив торбу... і зітхнув. Він і забув, що обидва інші його каптани були не менш вишукано прикрашені, ніж той, який він повісив на спинку стільця, щоби його почистили. Трохи повагавшись, Ранд обрав чорний, бо цей колір відповідав його настрою. На високому комірі-стійці красувалися чаплі, а рукавами збігали срібні водоспади, розбиваючись в шумовиння об гострі скелі.
Перекладаючи вміст кишень зі старого камзола до нового, Ранд натрапив на пергаменти. Недбало сунувши їх до кишені, він укотре взявся вивчати листи Селін. Сам дивувався, як можна бути таким дурнем. Вона — юна чарівна дочка з одного зі шляхетних Домів. Він — пастух, якого намагаються використати Айз Седай, чоловік, приречений на безум, якщо тільки не помре раніше. Але він не міг протистояти її принадності навіть тепер, дивлячись на рядки, написані її рукою, майже відчуваючи запах її парфумів.
— Я — пастух, — повідав він листам, — звичайна людина, і якби навіть міг із кимось одружитися, то це була б Еґвейн, але вона хоче стати Айз Седай, та й зрештою як я можу одружитися з будь-якою жінкою, любити будь-яку жінку, якщо збожеволію і, можливо, вб’ю її?
Утім, ці слова не могли применшити його пам’ять про вроду Селін, про те, як від одного лише її погляду його кров закипала. Він майже відчував її присутність поряд, у цій кімнаті, відчував запах її парфумів. Він навіть озирнувся і розсміявся, переконавшись, що сам.
— Марю посеред білого дня, наче вже втратив глузд, — пробурмотів він.
Різким рухом хлопець скинув жарову сітку з лампи, що стояла на столику біля ліжка, запалив її і підніс аркуші до вогню. За стінами корчми зірвався вітер, заревів, увірвався в кімнату крізь жалюзі, роздуваючи полум’я, що охопило пергаменти. Ледь не обпікши пальці, Ранд поспіхом кинув листи у холодний камін. Зачекавши, доки останній почорнілий рядок перетвориться в попіл, він застебнув на собі пояс з мечем і вийшов з кімнати.
Верін винайняла ще й окрему їдальню, де на полицях уздовж темних стін ще рясніше, ніж у загальній залі, виблискувало срібло. Мет, удаючи безтурботність, жонглював трьома вареними яйцями. Інґтар похмуро вдивлявся в нерозпалений камін. У Лояла в кишенях завалялося кілька книжок з Фал Дари, і він, приткнувшись біля лампи, заглибився в одну з них.
Перрин схилився над столом, вивчаючи свої руки, що важко лежали на стільниці. Його чутливий ніс відчував запах бджолиного воску, яким натерли поліровані панелі на стінах. Це був він, думав Перрин. Ранд і є Тінегубцем. Світло, що коїться з нами усіма? Він стиснув кулаки, великі, квадратні. Ці руки мали тримати молот коваля, а не бойову сокиру.
Він позирнув на Ранда, що саме заходив до кімнати. Йому здалося, що він помічає рішучість на обличчі приятеля, наче той має план дій і збирається його дотримуватися. Айз Седай показала Ранду на крісло з високою спинкою навпроти себе.
— Як Гюрін? — поцікавився Ранд, пересуваючи меч, аби той не заважав йому сісти. — Відпочиває?
— Він наполіг, що піде на розвідку, — відповів Інґтар. — Я сказав йому йти по сліду лише до тих пір, допоки він не зачує траллоків. З того місця ми зможемо продовжити переслідування завтра. Чи ти бажаєш вирушити навздогін за ними сьогодні ввечері?
— Інґтаре, — ніяково промовив Ранд, — я й насправді не намагався перебрати на себе командування. Я просто не подумав.
Раніше він нервувався би сильніше, подумав Перрин. Тінегубець. Всі ми не ті, якими були раніше.
Інґтар промовчав, продовжуючи дивитися в камін.
— Мене дуже цікавлять відповіді на деякі питання, Ранде, — тихо промовила Верін. — По-перше, як ти зник з табору Інґтара, навіть сліду не залишивши. І по-друге, як ти опинився в Кайрені на тиждень раніше за нас. Писар був абсолютно впевнений у датах. Тобі довелося би летіти.
Одне з яєць, що їх підкидав у повітря Мет, впало й розбилось, та він на нього і не поглянув. Він дивився на Ранда. Розвернувся до нього й Інґтар. Лоял усе ще вдавав, що читає, проте вигляд мав стривожений, а волохаті кінчики вух стали сторчма.
Перрин зрозумів, що він теж витріщається на Ранда.
— Ну, навряд чи він летів, — сказав він. — Крил у нього я не бачу. Може, він воліє розповісти нам щось важливіше.
Верін ковзнула по Перрину поглядом. Він примудрився відповісти на її погляд, але першим відвів очі. Айз Седай. Світло, як ми могли бути такими дурнями і піти за Айз Седай? Ранд вдячно поглянув на нього; Перрин відповів йому усмішкою. Ранд був уже не той, що колись — здавалося, він так і народився в цьому вишуканому камзолі, зараз він напрочуд личив, — але попри це він залишався тим самим хлопцем, що зростав поряд із Перрином. Тінегубець. Чоловік, до якого вовки ставляться з благоговійним трепетом. Чоловік, що може керувати Силою.