— Я не проти розповісти, — відказав Ранд і просто переповів усе, що з ними трапилося.
Перрин помітив, що слухає приятеля із роззявленим ротом. Портальні камені. Інші світи, де наче пересувається сама земля. Гюрін, що йде по сліду Друзів Морока, там, де вони ще мають з’явитися. І прекрасна леді в біді, достоту як в одній із казок менестреля.
Мет від подиву тихенько присвиснув:
— І вона привела вас сюди? За допомогою одного з цих... з цих Каменів?
Ранд на якусь мить завагався.
— Мабуть, що так, — промовив нарешті. — Отже, тепер ви знаєте, яким чином ми настільки вас випередили. Коли там з’явився Фейн, нам із Лоялом вдалося вночі викрасти Ріг Валіра, і ми поскакали до Кайрена, бо я сумнівався, що ми зможемо пробратися повз траллоків, коли вони прокинуться, а я знав, що Інґтар буде рухатися на південь, переслідуючи їх, і рано чи пізно прибуде у Кайрен.
Тінегубець. Ранд поглянув на нього, звузивши очі, і Перрин зрозумів, що промовив це вголос. Але не дуже голосно, бо, схоже, більше ніхто цього не почув. Ніхто більш на нього не позирнув. Він відчув, що йому хочеться розповісти Ранду про вовків. Я знаю про тебе. Буде чесно, якщо ти теж знатимеш мій секрет. Проте з ними була Верін. Він не міг говорити про це в її присутності.
— Цікаво, — замислено промовила Айз Седай. — Я дуже хотіла би побачити цю дівчину. Якщо вона може користовуватися Портальним каменем... одиниці про них узагалі знають. — Вона тріпнула головою, відкидаючи роздуми. — Що ж, це почекає. Серед кайренських Домів неважко буде відшукати високу дівчину. Ага, ось і наш обід.
Перрин занюхав смаженину раніше, ніж у їдальні з’явилася майстриня Тайдра на чолі процесії служниць з тарелями, повними їжі. Він зглитнув, головним чином через запах баранини; боби та кабачки, морква та капуста, що громадились на тарелях, а також і хрумкі булочки вабили його значно менше. Овочі йому все ще смакували, але останнім часом йому іноді хотілося м’яса з кров’ю. Навіть сирого. Ось і зараз він збентежився, спіймавши себе на думці, що баранина, яку корчмарка саме нарізала тоненькими рожевими скибками, надто добре просмажена. Він рішуче поклав собі на тарілку по порції усіх овочів. І подвійну порцію баранини.
Обідали мовчки, всі, здавалося, поринули у власні роздуми. Перрину боляче було дивитися, як їсть Мет. Апетит у того був добрий, як завжди, але гарячковий рум’янець на щоках і те, як він закидав їжу до рота, наштовхували на думку про останню в житті трапезу. Перрин старанно дивився собі в тарілку, лише з однією думкою: краще б їм ніколи не полишати Емондів Луг.
Коли служниці прибрали посуд зі столу, Верін наполягла, щоби всі залишилися тут, доки повернеться Гюрін:
— Можливо, він принесе таку звістку, що нам треба буде вирушати негайно.
Мет повернувся до жонглювання, а Лоял — до читання. Ранд запитав господиню, чи, бува, нема в корчмі ще книжок, і вона принесла йому «Мандри Джеїна Обходисвіта». Перрину теж подобалася ця книжка, де були оповідки про пригоди серед Морського народу та подорожі до земель за Аїльською пустелею, звідки привозять шовк. Утім, настрою читати у нього не було, тож він усівся за дошку для гри в камінці разом з Інґтаром. У шайнарця був стрімкий і зухвалий стиль гри. Перрин зазвичай грав вдумливо, неохоче звільняючи клітинки, але цього разу чомусь пересував камінці не менш ризиковано, ніж Інґтар. Більшість партій закінчилася нічиєю, але і вигравав він не менше за Інґтара. Іще тільки починало вечоріти, а шайнарець уже поглядав на Перрина з повагою. І тут повернувся нюхач.
Гюрін посміхався водночас переможно і розгублено:
— Я знайшов їх, лорде Інґтаре. Лорде Ранде. Простежив їх до їхнього лігва.
— Лігва? — гостро перепитав Інґтар. — Ти хочеш сказати, що вони переховуються десь неподалік?
— Еге ж, лорде Інґтаре. Ті, що забрали Ріг. Я дійшов просто туди, і там скрізь смердить траллоками, лише вони хороняться так, аби ніхто їх там не побачив. І не дивно. — Нюхач набрав повні груди повітря. — Це великий палац, що його щойно закінчив будувати лорд Бартанес.
— Лорд Бартанес?! — вигукнув Інґтар. — Але ж він... він... він...
— Друзі Морока є серед аристократії, так само як і серед простолюду, — спокійно мовила Верін. — Могутні віддають свої душі Тіні не рідше за вбогих.
Інґтар відповів на ці слова лютим поглядом, наче не хотів і думки такої припускати.
— Там вартові, — продовжував Гюрін. — Нам не зайти туди навіть удвадцятьох, та й вийти звідти неможливо. З сотнею вояків можна було би спробувати, але краще було би мати дві сотні. Так я вважаю, мілорде.
— А як щодо короля? — запально вигукнув Мет. — Якщо цей Бартанес з Друзів Морока, то король нам допоможе.
— Я цілком упевнена, — сухо відказала Верін, — що Ґалдріан Раятін ударить по Бартанесу Дамодреду на підставі самих чуток, що Бартанес — Друг Морока, радо вхопившись за таку зачіпку. Також я цілковито впевнена, що, заволодівши Рогом Валіра, Ґалдріан ніколи вже його з рук не випустить. Він виставлятиме його на позір на свята, аби народ відчував велич та міць Кайрену, а більше ніхто його ніколи не побачить.
Шокований Перрин закліпав очима:
— Але ж Ріг Валіра має бути там і тоді, де й коли відбудеться Остання битва. Він не може просто тримати його у себе.
— Про кайренців я мало що знаю, — відповів йому Інґтар, — але я достатньо чув про Ґалдріана. Він вшанує нас і подякує нам за славу, яку ми принесли до Кайрену. Він наб’є нам кишені золотом, осипле нас нагородами та званнями. А якщо ми спробуємо залишити Кайрен із Рогом, накаже відтяти наші славетні голови на змиг ока.
Перрин почухав потилицю. Що більше він дізнавався про королів, то менше вони йому подобалися.
— А як щодо кинджала? — нерішуче поцікавився Мет. — Кинджал йому непотрібний, адже так? — Інґтар подивився на нього, і Мет ніяково зіщулився. — Я знаю, що Ріг важливий, але я не збираюся брати участь в Останній битві. Цей кинджал...
Верін уперлася долонями в поруччя свого крісла:
— Ґалдріан його не отримає в будь-якому разі. Нам потрібно знайти якийсь спосіб потрапити у палац Бартанеса. Якщо ми знайдемо Ріг, можливо, ми придумаємо, і як нам забрати його звідти. Так, Мете, і кинджал також. Оскільки вже відомо, що в місто прибула Айз Седай — зазвичай я уникаю такої популярності, — то могла би прохопитися Тайдрі, що хотіла би подивитися новий палац Бартанеса — і, гадаю, за день чи два я б отримала запрошення. Прихопити з собою принаймні когось із вас теж буде нескладно. Що таке, Гюріне?
З тієї миті, як Верін згадала про запрошення, нюхач схвильовано тупцювався на місті:
— Лорд Ранд уже має запрошення. Від лорда Бартанеса.
Перрин прикипів очима до Ранда, і не він один.
Ранд витяг два запечатаних пергаменти з кишені камзола і, не кажучи ані слова, простягнув їх Айз Седай.
Інґтар, наблизившись до Верін, зачудовано розглядав печатки через її плече:
— Бартанес, і... І Ґалдріан! Ранде, як вони до тебе потрапили? Що ти таке тут витворив?
— Нічого, — відказав Ранд. — Я взагалі нічого не витворяв. Вони їх просто мені надіслали. — Інґтар гучно видихнув повітря. Мет стояв, роззявивши рота. — Так, просто надіслали, — тихо повторив Ранд. Він тримався з гідністю, якої Перрин раніше в ньому не помічав: Ранд дивився на Айз Седай та шайнарського лорда, як на рівню.
Перрин похитав головою. Цей камзол йому пасує. Усі ми стаємо іншими.
— Всі інші лорд Ранд спалив, — зауважив Гюрін. — Їх приносили щодня, і щодня він їх палив. Звісно, доки отримав ці. З кожним днем — від усе могутніших і могутніших Домів. — Його голос бринів гордістю.