Десять шайнарців під керівництвом Уно були ескортом. Одноокий командир обмінявся з Інґтаром короткими кивками, перш ніж приєднатись зі своїми людьми до інших ескортів у тому місці, де для них було виставлено багато елю, а на великому вогнищі смажився на рожні цілий бик.
Десять інших шайнарців разом із Перрином залишились у Висілку. Для кожного з тих, хто прямував на прийом, як пояснила Верін, була визначена своя роль, а Перрину цього вечора завдання не знайшлося. Ескорт був необхідний, аби продемонструвати значимість в очах кайренців, але більше десяти могло здатися підозрілим. Рандова присутність тут була очевидна: це саме він отримав запрошення. Інґтар потрібен, аби своїм титулом підвищити престиж візиту, в той час як Лоял був там, тому що оґіри викликали захват у вищих колах кайренської аристократії. Гюрін мав грати роль особистого служника Інґтара. Хоча насправді він повинен був винюхати Друзів Морока і траллоків; Ріг Валіра мав би бути десь біля них. Мету була відведена роль Рандового слуги, бо хлопець був спроможний відчути кинджал, якби той трапився поблизу, хоча він і безнастанно скаржився і нарікав на свою роль у цьому дійстві. Якщо Гюрін зазнає невдачі, то, можливо, знайти Друзів Морока пощастить йому.
Коли Ранд запитав Верін, навіщо туди йде вона, Айз Седай лише посміхнулася і мовила:
— Аби вберегти всіх інших від лиха.
Коли вони піднялися сходами, Мет пробурмотів:
— Я так і не можу второпати, чому це я мушу бути слугою. — Вони із Гюріном йшли позаду процесії. — Згоріти мені, якщо Ранду можна бути лордом, то і я теж можу напнути на себе розкішний каптан.
— Слуга, — зауважила Верін, не обертаючись, — може заходити у багато місць, куди іншим зась, і більшість вельмож його навіть не помітять. Ви з Гюріном маєте свої завдання.
— А зараз, Мете, зберігай спокій, — втрутився Інґтар, — якщо тільки ти не хочеш нас виказати.
Вони наближались до дверей, де стояло з пів дюжини охоронців з гербом Дому Дамодред — дерево і корона — на грудях, і така ж кількість чоловіків у темно-зелених лівреях з таким же гербом на рукаві.
Глибоко вдихнувши, Ранд простягнув запрошення:
— Я лорд Ранд з Дому аль’Тор, — промовив він поспіхом, аби скоріше покінчити з цим. — А це — мої гості: Верін Айз Седай з Коричневої Аджі, лорд Інґтар з Дому Шінова в Шайнарі, Лоял, син Арента, сина Галена зі стеддінґу Шанґтай. — Лоял просив не згадувати про свій стеддінґ, але Верін наполягла на дотриманні усіх, навіть найдрібніших, формальностей.
Слуга, що спершу, недбало вклонившись, протягнув руку по запрошення, з кожним новим іменем ледь не підскакував, а на Верін узагалі вирячив очі. Відтак придушеним голосом промовив:
— Ласкаво просимо у Дім Дамодред, мілорди. Ласкаво просимо, Айз Седай. Ласкаво просимо, друже-оґіре. — Помахом руки він дав знак іншим слугам широко відчинити двері, а відтак провів Ранда і всіх інших всередину, де з поспіхом передав запрошення іншому ліврейному слузі та щось зашепотів тому у вухо.
У цього слуги дерево та корона, вишиті на грудях зеленої куртки, були значно більші.
— Айз Седай, — промовив він, а потім, спираючись на свою довгу патерицю, вклонився так, що його голова майже торкнулась колін, і так до кожного з них по черзі. — Мілорди. Друже-оґіре. Мене звати Ашин. Будь ласка, прошу за мною.
У зовнішньому залі були лише слуги, але Ашин повів їх у величезну кімнату, заповнену вельможами, де в одному кінці виступав жонглер, а в іншому демонстрували свої трюки акробати. Голоси та музика, що долинали звідусіль, свідчили про те, що це не всі гості, а видовища відбуваються не тільки в цьому залі. Гості стояли по двоє, по троє, по четверо, іноді чоловіки і жінки разом, іноді тільки жінки або лише чоловіки, але завжди між групками зберігалася безпечна відстань, аби ніхто сторонній не міг почути їхню розмову. Одяг гостей був темних кайренських кольорів, але в кожного кидалися в очі яскраві смужки, що сягали середини його чи її грудей, а в декого — навіть пояса.
Жінки пишалися зачісками — ретельно укладеними у найрізноманітніші високі башти локонами, а їхні темні спідниці були настільки широкими, що їм довелося б повертатися боком, аби пройти крізь будь-які інші двері — не такі широкі, як у цьому палаці. Жоден чоловік не мав голеної голови, як у солдатів. Поверх довгого волосся на них були ще темні оксамитові капелюхи, високі, наче ковпаки, або плескуваті, як берети, і, так само як у жінок, їхні руки потопали в мереживних рюшах кольору темної слонової кістки.
Ашин пристукнув своєю патерицею і гучно оголосив імена гостей, почавши з Верін.
Тепер усі погляди були прикуті до них. Верін накинула собі на плечі коричневу шаль з торочками, гаптовану виноградними лозами. Оголошення про Айз Седай викликало приглушений гомін між лордами і леді, а жонглер навіть упустив один зі своїх обручів, хоча ніхто вже на нього не дивився. Лоял привернув не меншу увагу, навіть ще до того, як Ашин назвав його ім’я. Попри срібну вишивку на комірі та рукавах, непрезентабельна чорнота Рандового камзола робила його непомітним між кайренцями, а от його й Інґтарів мечі притягували багато цікавих поглядів. Виявилось, що жоден із місцевих лордів не був озброєний. Кілька разів Ранд розчув слова «клинок із тавром чаплі». Деякі зі спрямованих на нього поглядів здавалися не надто приязними. Він підозрював, що так дивляться на нього ті вельможі, котрих він образив, спаливши їхні запрошення.
До Ранда наблизився стрункий вродливий чоловік. Він мав довге волосся з сивизною, а його темно-сірий камзол перетинали багатоколірні смужки, вкриваючи той від шиї і майже до колін. Він був дуже високий як на кайренця, нижчий за Ранда лише на пів голови, а його манера стояти — задерши підборіддя і наче дивлячись на співрозмовника згори вниз — робила його ще вищим. Очі чоловіка нагадували чорні відшліфовані камінці. Втім, на Верін він поглядав сторожко.
— Ваша присутність робить мені честь, Айз Седай, — голос Бартанеса Дамодреда був глибоким і впевненим. Його погляд ковзнув по інших. — Я навіть мріяти не міг про таке блискуче товариство. Лорде Інґтаре. Друже-оґіре. — Його уклін кожному був лише трохи нижчим за звичайний кивок головою. Бартанес достеменно знав, наскільки він могутній. — А ви, мій юний лорде Ранде. Ви збурили багато чуток як у місті, так і в усіх Домах. Можливо, цього вечора в нас буде нагода перемовитися словом-другим. — З його тону можна було зрозуміти, що розмова відбудеться, незалежно від того, трапиться така нагода чи ні, що особисто його жодні чутки нітрохи не бентежать, але на мить погляд Бартанеса вийшов з-під контролю і блискавично ковзнув до Інґтара і Лояла, і до Верін. — Ласкаво просимо. — Він дозволив вродливій жінці, що поклала йому на плече вкриту мереживом руку, відвести себе вбік, але, віддаляючись, раз у раз повертався поглядом до Ранда.
Стишений було гомін голосів відновився, а жонглер знову закрутив свої обручі так, що вони довгими вузькими ланцюгами сягнули аж розписаної стелі, добрі чотири спани заввишки. Акробати навіть не зупинялись; зі складених у замок рук одного з партнерів у повітря злетіла жінка. Поки вона крутилася в повітрі, її намащена олією шкіра сяяла у світлі сотні ламп, аж поки вона не приземлилася на руки чоловіка, що вже стояв на плечах іншого акробата. Він підняв її на витягнутих руках, у той час як найнижчий гімнаст проробив те саме з ним. Відтак вона розкинула руки, ніби очікуючи на оплески. Але, здавалось, жоден із кайренців цього не помітив.
Верін з Інґтаром змішалися з натовпом. Шайнарець привертав не надто багато напружених поглядів, а от на Айз Седай дехто дивився широко розплющеними очима, інші — занепокоєно та похмуро, ніби на відстані витягнутої руки побачили скаженого вовка. Утім, це радше стосувалось чоловіків, а от деякі жінки навіть розпочинали з нею розмови.
Як розумів Ранд, Мет і Гюрін уже зникли на кухні, де зібрались слуги усіх гостей, що мали там чекати, доки їх покличуть господарі. Він сподівався, що їм удасться непомітно вислизнути звідти.
Лоял схилився до Рандового вуха, так, аби ніхто більше його не чув, і промовив:
— Ранде, тут десь поблизу знаходиться Шляхова брама. Я її відчуваю.