— Тобто, тут був оґірський гай? — тихо запитав Ранд, на що Лоял кивнув.
— Коли його закладали, стеддінґ Тсофу ще не був знайдений удруге, інакше тим оґірам, що допомагали будувати Аль’кайр’раєналлен, не знадобився би гай на згадку про стеддінґ. Коли я минулого разу проходив крізь Кайрен, тут усюди буяв ліс, і належав він королю.
— Ймовірно, Бартанес загарбав його хитрістю. — Ранд нервово обвів поглядом кімнату. Всі ще були зайняті розмовами, але було чимало і таких, що поглядали на нього й оґіра. Інґтара він ніде не бачив. Верін стояла в оточенні купки жінок. — Я б волів, аби ми всі трималися разом.
— Верін казала, так не можна, Ранде. Вона вважає, це викличе невдоволення та підозри, ніби ми їх цураємося. А доки Мет і Гюрін чогось не знайдуть, ми мусимо не давати приводу для підозр.
— Лояле, я не гірше за тебе чув, що вона казала. Але, на мою думку, якщо Бартанес є Другом Морока, то він напевне усвідомлює, чому ми тут. Розгулюючи поодинці, ми просто напрошуємося, аби нас гепнули по голові.
— Верін упевнена, що він не робитиме нічого, поки не пересвідчиться, що не матиме від нас якоїсь користі. Ранде, просто роби те, що вона нам каже. Айз Седай знають, що роблять. — Лоял ступив у натовп, але не встиг він зробити і десяти кроків, як був оточений щільним кільцем лордів і леді.
Інші кинулись до Ранда, щойно він залишився на самоті, але він миттєво розвернувся в інший бік і поспіхом рушив геть. Може, Айз Седай і знають, що вони роблять, але я теж хотів би знати. Мені це не подобається.
0 Світло, як же мені кортить знати, чи казала вона правду! Айз Седай ніколи не брешуть, але та правда, що ти чуєш, може виявитися геть не тією правдою, про яку ти думаєш.
Ранд продовжував рухатися, аби уникати розмов із вельможами. Там було багато інших кімнат, заповнених лордами й дамами, і в усіх відбувалися вистави: він бачив трьох різних менестрелів у пістрявих плащах, ще більше жонглерів і акробатів, музикантів, що грали на флейтах, біттернах, цимбалах і лютнях, а ще на скрипках п’яти різних розмірів, на шістьох видах труб — прямих, і вигнутих, і скручених, на дюжині різноманітних барабанів — від бубнів до литавр. Він уважніше придивився до тих музикантів, що грали на скручених рогах, але всі ці інструменти були зроблені зі звичайної міді.
От дурень, подумав він. Вони не стали би витягувати тут Ріг Валіра. Хіба що Бартанесу заманулося би продемонструвати мертвих героїв як видовище для гостей.
Тут був навіть бард в оздоблених сріблом тіренських чоботях і жовтій куртці. Він походжав кімнатами, бринькаючи на арфі та час від часу зупиняючись, аби продекламувати щось високим стилем. Бард зневажливо поглядав на менестрелів і не затримувався у тих кімнатах, де вони виступали, але Ранд не помітив між ними особливої різниці, хіба що в одязі.
Раптом біля Ранда виник Бартанес. Поруч умить вигулькнув ліврейний слуга і, вклонившись, простягнув тому срібну тацю. Бартанес узяв келих з видувного скла. Задкуючи попереду них і продовжуючи безперервно вклонятись, лакей тримав тацю перед Рандом, аж поки той заперечливо похитав головою; тільки після цього слуга швидко розчинився у натовпі.
— Здається, ви чимось стурбовані, — промовив Бартанес, відсьорбуючи вино.
— Я просто не люблю стояти на місці, — Ранд і гадки не мав, як йому дотримуватись порад Верін, але пригадавши, що вона казала про його візит до Амерлін, покрокував далі, наче виконував вправу «Кіт перетинає палацовий двір». Більш гордовитої та зухвалої ходи він не знав. У Бартанеса стиснулись губи, і Ранд подумав, що, можливо, лорд розцінив його поведінку як занадто нахабну, але, дотримуючись настанов Верін, не відступав. Щоби трохи зняти напругу, Ранд люб’язно зауважив:
— Чудова вечірка. У вас багато друзів, і я ніколи не бачив такої кількості артистичних виступів.
— Друзів багато, — погодився Бартанес. — Можете повідомити Ґалдріану, наскільки їх багато і хто вони такі. Деякі імена змусять його здивуватися.
— Я ніколи не зустрічався з королем, лорде Бартанесе, і навряд чи це колись станеться.
— Звісно. Вам просто випадково трапилось опинитись у тому задрипаному селі. І ви зовсім не цікавились тим, як просувається відкопування тієї статуї. Велична справа, що не кажи.
— Так. — Думками він знову повернувся до Верін, шкодуючи, що вона не підготувала його заздалегідь до того, як розмовляти з людиною, яка вважає, що він бреше. Не подумавши, Ранд додав: — Небезпечно втручатись у речі, які походять з Епохи Легенд, якщо не розумієш того, що робиш.
Бартанес зазирнув у свій бокал із таким замисленим виглядом, ніби Ранд щойно виголосив щось вельми глибокодумне:
— Тобто ви стверджуєте, що в цьому питанні ви не підтримуєте Ґалдріана? — запитав він нарешті.
— Я вже казав вам: я ніколи не зустрічався із королем.
— Так, справді. Я й не знав, що андорці настільки майстерно грають у Велику гру. Тут, у Кайрені, вони — нечасті гості.
Ранд глибоко вдихнув, тамуючи роздратування і бажання втовкмачити йому, що він жодним чином не грає у цю їхню Гру:
— На річці багато барж із зерном з Андору.
— Купці та торговці. Хто звертає на них увагу? Не більше ніж на комашню на листі. — У голосі Бартанеса чулася однакова зневага як до комах, так і до купців, але він знову спохмурнів, так ніби Ранд на щось натякав. — Мало хто подорожує у компанії з Айз Седай. Ви виглядаєте надто юним як на Охоронця. Я вважаю, що охоронцем Верін є лорд Інґтар.
— Ми є саме тими, ким назвалися, — промовив Ранд, мимохіть поморщившись. Окрім мене.
Бартанес вивчав Рандове обличчя майже відкрито:
— Молодий. Надто молодий для клинка зі знаком чаплі.
— Мені ще й року немає, — мимоволі промовив Ранд і миттєво пожалкував про сказане. Як на нього, ця фраза прозвучала безглуздо, але Верін радила поводитись так, як він це робив із Престол Амерлін, і таку ж само пораду давав йому Лан. У Порубіжних землях днем народження вважається той день, коли чоловікові вручають власний меч.
— Отже, андорець. Та ще й навчений у Порубіжжі. Чи, може, тренований на Охоронця? — Очі Бартанеса звузились, вивчаючи Ранда. — Наскільки я знаю, Морґейз має лише одного сина. На ім’я Ґавін, як я чув. Певно, ви з ним майже одного віку.
— Я з ним зустрічався, — обережно промовив Ранд.
— Ті ж очі. Те ж волосся. Я чув, що в андорської королівської гілки майже той самий колір волосся і очей, що й в аїльської.
Ранд спотикнувся, хоча підлога була із гладенького мармуру:
— Лорде Бартанесе, я не аїлець, і я не належу до королівської гілки.
— Воля ваша. Ви надали мені багато підстав для роздумів. Я сподіваюсь, ми знайдемо спільну тему під час наступної розмови. — Бартанес кивнув і припідняв келих у дружньому привітанні, потім повернувся і почав розмову із сивочолим чоловіком, камзол якого аж пістрявів кольоровими стрічками.
Ранд похитав головою і рушив далі, геть від таких розмов. Він був ситий по горло бесідою з одним кайренським лордом і не хотів більше ризикувати. Здавалось, Бартанес вишукує глибинні смисли у найпростіших словах. Ранд відчув, що він уже достатньо дізнався про Даес Дае’мар, аби збагнути, що він не має зеленого поняття про те, як у цю гру грають. Мете, Гюріне, знайдіть щось якнайшвидше, аби ми могли забратися звідси. Ці люди божевільні!
Він зайшов у наступну кімнату, і біля дальньої стіни побачив менестреля, що, підігруючи собі на арфі, декламував «Велике полювання на Ріг». Це був Том Меррилін. Ранд закляк на місці. Здавалось, Том його не бачив, хоча погляд менестреля ковзнув по ньому двічі. Вочевидь, Том мав на увазі саме те, що казав. Між ними — нелад.
Ранд розвернувся, щоби піти, але шлях йому граційно заступила жінка. Вона поклала руку йому на груди, з-під мережив проглядав ніжний зап’ясток. Її голівка ледь сягала йому плеча, але високо зібрані локони були на рівні його очей. Під підборіддям, довкола високого коміра її сукні, лежали мереживні рюші, а темно-сині нашиванки на вбранні опускались нижче грудей.