— Я — Алайне Чуліандред, а ви — той самий славетний Ранд аль’Тор. Я розумію, що у маєтку Бартанеса він має привілей першим поговорити з вами, але всі ми зачаровані тими чутками про вас, що до нас доходили. Я навіть чула, що ви граєте на флейті. Невже це правда?
— Я граю на флейті... Звідки вона?.. Калдевуїн. О Світло, у Кайрені кожен чув про все! Якщо дозволите...
— Я чула, що деякі лорди із далеких країв музикують, але ніколи в це не вірила. Я би дуже хотіла послухати, як ви граєте. Можливо, ми потеревенили б із вами про те, про се. Здається, Бартанесу спілкування з вами видалось захопливим. Мій чоловік цілими днями займається своїми виноградниками, а я зостаюся самісінька як перст. Його ніколи немає поруч, коли мені хочеться поговорити з кимось.
— Мабуть, ви сумуєте за ним, — сказав Ранд, намагаючись оминути і її саму, і її широкі спідниці.
Вона вибухнула таким дзвінким сміхом, ніби він промовив найкумеднішу річ у світі.
Поруч із першою жінкою з’явилась інша, і за мить ще одна рука вперлася йому у груди. На цій також було багато нашивок, як на Алайне, і вони обидві були на добрих десять років старші за Ранда.
— Ти збираєшся тримати його лише для себе, Алайне? — Обидві жінки посміхались одна до одної, у той час як їхні очі жбурляли смертоносні блискавки. Новенька перевела свою посмішку на Ранда. — Я Белеваер Осіеллін. Невже усі андорці такі високі? І такі вродливі?
Ранд відкашлявся.
— А... є багато таких же високих. Вибачте мені, але якщо ви...
— Я бачила, як ви розмовляли з Бартанесом. Подейкують, ніби ви й Ґалдріана знаєте. Ви повинні завітати до мене і поговорити зі мною. Мій чоловік об’їжджає наші маєтки на півдні.
— Ти така ж витончена, як корчемна дівка, — зашипіла на неї Алайне і миттєво посміхнулась Ранду: — Вона не має лоску. Жодному чоловікові не сподобається жінка із такими манерами. Завітайте зі своєю флейтою до мого маєтку, і ми поспілкуємося. Може, ви повчите мене грати?
— Те, що Алайне вважає витонченістю, — солодко проспівала Белеваер, — є лише браком відваги. Чоловік, що носить меча з тавром чаплі, мусить бути відважним. Це справді клинок із клеймом чаплі, чи не так?
Ранд позадкував, намагаючись якось вибавитись від них:
— Чи не будете ви такі люб’язні, аби...
Вони йшли за ним крок у крок, а їхні широкі спідниці створили надійну перепону спереду, він же продовжував задкувати, аж поки не вперся спиною у стіну.
Ранд аж здригнувся, коли поруч із цими двома втиснулася третя жінка, чиї спідниці, додавшись до попередніх, цілковито відрізали йому шлях на волю. Вона була старша за них, але теж вродлива, ще й з сяйливою посмішкою, яка, втім, не пом’якшувала гостроти її погляду. На ній було вдвічі більше нашивок, ніж на Алайне і Белеваер; вони присіли у ледь помітних реверансах і похмуро позирали на неї.
— Що, ці дві павучихи намагаються затягти вас у свої тенета? — Старша жінка розсміялася. — Половину свого часу вони витрачають на те, аби міцніше обплутати одна одну, ніж когось іншого. Ходімо зі мною, мій любий юний андорцю, і я розповім вам про ті неприємності, які вони здатні вам влаштувати. По-перше, я не маю чоловіка, тож вам нема про що хвилюватись. Від чоловіків тільки й чекай біди.
Понад головою Алайне він помітив Тома, що випрямлявся, закінчивши розклинювання, але на нього ніхто не звертав уваги, навіть жодних оплесків не чулося. Скривившись, менестрель ухопив келих із таці остовпілого слуги.
— О, я побачив чоловіка, з яким мушу переговорити, — випалив Ранд жінкам, і саме тієї миті, коли остання з них потягнулась до його руки, він вислизнув із пастки, у яку вони його загнали. Усі троє витріщилися йому вслід, коли він кинувся до менестреля.
Том споглядав за ним поверх вінця келиха, відтак зробив добрячий ковток.
— Томе, я пам’ятаю, ти наполягав, що між нами все скінчено, але мені було конче потрібно здихатись цих баб. Все, про що вони воліли якнайшвидше повідомити, — це те, що їхні чоловіки у роз’їздах, і вже почали на всяке таке натякати. — Том захлинувся вином, і Ранд поплескав його по спині. — Ти п’єш надто швидко, і щось потрапляє не у те горло. Томе, вони вважають, що я із Бартанесом у змові, а може, і з Ґалдріаном, і мені здається, вони не повірять в інше, хай як би я заперечував. Мені просто потрібний був привід, аби від них відкараскатися.
Том пальцем погладив свої довгі вуса і глянув крізь усю кімнату на трійцю жінок. Вони все ще стояли разом, спостерігаючи за Рандом і менестрелем.
— Я впізнаю цих трьох, хлопче. Одна лише Бріане Таборвін могла би дати тобі науку, яку кожен чоловік має отримати бодай раз за життя, звісно, якщо виживе після цього. Сумують за своїми чоловіками! Хлопче, мені це подобається. — Раптом його очі стали колючими. — Ти казав мені, що звільнився від впливу Айз Седай. Сьогодні половина розмов тут точиться про те, що андорський лорд заявився без попередження, та ще й у товаристві Айз Седай. Бартанес і Ґалдріан! Цього разу ти дозволив Білій Вежі вкинути тебе на розжарену сковорідку.
— Вона прибула лише вчора, Томе. Щойно Ріг буде у безпеці, я знову вивільнюся від них. Але я повинен простежити за ним.
— У твоїх словах відчувається побоювання, ніби зараз він у небезпеці, — повільно проказав Том. — Раніше ти цього не казав.
— Друзі Морока викрали його, Томе. Вони принесли його сюди. Бартанес — один із них.
Здавалось, Том вивчає своє вино, але його очі миттєво обшукали навколишній простір, аби пересвідчитись, що поблизу нема нікого, хто міг би їх підслухати. Не тільки ті три жінки, а й деякі інші спостерігали за ними, кидаючи на них косі погляди й удаючи, ніби розмовляють між собою, а проте кожна група тримала необхідну дистанцію від усіх інших. І попри це Том стишив голос:
— Дуже небезпечно казати таке, якщо це неправда, а ще небезпечніше, якщо правда. Таке обвинувачення проти наймогутнішої людини в королівстві... То ти кажеш, Ріг у нього? Здогадуюсь, що тобі знову знадобилась моя допомога, бо ти вдруге вплутався у справи Білої Вежі.
— Ні. — Ранд зрозумів, що Том мав рацію, навіть якщо менестрель і не знав усього. Він не повинен більше нікого втягувати у свої авантюри. — Я лише бажав вирватися від тих жінок.
Менестрель здивовано дмухнув у вуса:
— Що ж. Так. Це добре. Коли я минулого разу тобі допомагав, це вартувало мені кульгавості, а невдовзі ти, здається, знову дозволив запрягти себе у Тар Балонові віжки. Цього разу тобі доведеться самотужки витягати себе із цього лайна. — Він промовив це таким тоном, буцімто намагався переконати себе самого.
— Я знаю, Томе. Я зроблю це самотужки. — Щойно Ріг буде у безпеці, а до Мета повернеться той кривавий кинджал. Мете, Гюріне, де ж ви?
Ніби почувши цей мисленнєвий поклик, у залі з’явився Гюрін. Поглядом він наполегливо шукав когось серед лордів і леді. Вони дивились крізь нього, бо для них слуги не існували, допоки не знадобляться. Щойно він помітив Ранда і Тома, став прокладати собі шлях поміж невеличких гурточків вельмож і, приблизившись, уклонився Ранду:
— Мілорде, мене послали доповісти вам, що ваш слуга впав і вивихнув коліно. Я не знаю, наскільки це серйозно, мілорде.
Якусь мить Ранд здивовано витріщався на нього, аж раптом зрозумів. Усвідомлюючи, що всі очі прикуті до нього, він промовив достатньо голосно, аби найближчі вельможі його почули:
— Незграбний дурень. Яка з нього користь, якщо він не зможе ходити? Гадаю, мені краще самому піти і подивитись, якої шкоди він собі завдав.
Здається, те, що він сказав, було доречним і в даній ситуації правильним. Гюрін знов вклонився і з полегшенням мовив:
— Як забажаєте, мілорде. Чи не зболить мілорд піти за мною?
— У тебе непогано виходить вдавати із себе лорда, — тихо промовив Том. — Але не забувай, що кайренці можуть грати у Даес Дае’мар, але перше місце у Великій грі належить Білій Вежі. Будь обережний, хлопче.
— Кинувши лютий погляд у бік вельмож, Том поставив порожній келих на тацю слуги, що проходив поруч, а сам попрямував геть, пощипуючи струни своєї арфи. Потім почав декламувати «Добра жінка Міллі і торговець шовком».