— Веди, челяднику, — наказав Ранд Гюріну, почуваючись ідіотом. Залишашаючи залу вслід за нюхачем, він шкірою відчував націлені на нього погляди.
Розділ 33
Послання від Темряви
Ви його знайшли? — запитав Ранд, спускаючись услід за Гюріном вузькими сходинками. Кухні розташовувались на нижчих поверхах, тож саме туди були відправлені челядники, що прибули разом із гостями. — Мет справді пошкодив ногу?
— З Метом усе гаразд, лорде Ранде. — Тут нюхач спохмурнів. — Принаймні він нормально розмовляє, і навіть якщо бурчить, то робить це так, як зазвичай бурчить нормальна здорова людина. Я не хотів вас засмутити, але потрібен був привід, аби ви спустилися вниз. Я доволі легко відшукав слід. Ті підпалювачі з корчми прокрались у сад за стінами маєтку. До них приєдналися траллоки, і в сад вони ввійшли вже гуртом. Я гадаю, це було десь учора. Може, навіть позавчора вночі. — Він завагався. — Лорде Ранде, вони не виходили. Вони все ще повинні бути там.
З приміщення збоку від сходів, де розважалися слуги, коридором розносився сміх та співи. Хтось бренькав на біттерні превеселу мелодію, і в такт їй плескали в долоні, і під неї з тупотом танцювали. Тут не було ні поштукатурених стін, ні вишуканих гобеленів — лише голий камінь і звичайне дерево. Коридори освітлювались очеретяними смолоскипами, тож стеля чорніла від кіптяви. Смолоскипи кріпилися до стін доволі далеко один від одного, тому значна частина коридору між ними ховалась у напівтемряві.
— Я радий, що ти знову розмовляєш зі мною по-людськи, — сказав Ранд. — Бо ти так уже розкланювався і розшаркувався, що я почав побоюватися, щоби ти не перетворився на кайреннішого кайренця, ніж самі кайренці.
Гюрін почервонів.
— Щодо цього... — Він поглянув уздовж коридору в той бік, звідки долинав шум, і Ранду здалося, ніби йому кортить сплюнути. — Усі вони намагаються виглядати пристойними людьми, але... Лорде Ранде, кожен із них запевняє, що він відданий своєму господарю чи господині, але кожен намагається натякнути, що охоче продасть те, що їм відомо або що вони чули. А коли заллють за комір кілька кухлів, вони вам таке нашепчуть на вухо про лордів та леді, яким служать, що волосся стане дибки. Я знаю, що вони кайренці, але я ніколи раніше не чув про такі паскудства.
— Незабаром нас тут не буде, Гюріне. — Ранд сподівався, що так воно і станеться. — Де той сад? — Гюрін звернув у бічний коридор, що вів до задньої частини маєтку. — Ти вже привів Інґтара і решту?
Нюхач похитав головою:
— Лорд Інґтар дозволив загнати себе у кут шістьом або сімом жінкам, з тих, що називають себе леді. Я не зміг наблизитись до нього, щоби перемовитись. А Верін Седай була із Бартанесом. Коли я підійшов, вона кинула на мене такий погляд, що я навіть не спробував щось їй сказати.
Цієї миті вони знову звернули і побачили Лояла та Мета. Оґір стояв, трохи згорбившись, оскільки стеля тут була занизька.
Усмішка Лояла розкраяла його обличчя майже навпіл:
— Це ти, Ранде. Я ще ніколи не був такий щасливий здихатись когось, як цих людей нагорі. Вони весь час допитувались, чи оґіри повертаються і чи Ґалдріан погодився сплатити заборгованість. Скидається на те, що всі оґірські каменярі пішли звідси, бо Ґалдріан припинив їм платити, обмежувався самими обіцянками. Скільки я їм не торочив, що нічого про це не знаю, але добра половина з них вважала, що я брешу, а інша половина — що я на щось натякаю.
— Незабаром нас тут не буде, — запевнив його Ранд. — Мете, з тобою все гаразд?
Щоки на обличчі приятеля стали ще більше запалими, ніж пам’ятав Ранд, навіть порівняно з тим, якими вони були нещодавно у корчмі, а вилиці стирчали ще більше.
— Я в нормі, — роздратовано відповів Мет, — і не жалкую, що покинув компанію прислуги. Ті, хто не питав, чи не мориш ти мене голодом, мабуть, думали, що я хворий, і намагалися не наближатись до мене.
— А кинджал ти відчув? — спитав Ранд.
Мет похмуро помотав головою:
— Єдине, що я відчуваю, — це те, що за мною весь час хтось спостерігає. Підкрадаються якісь постаті, не менш жахливі, ніж щезники. Згоріти мені, я ледь зі шкіри не вистрибнув, коли Гюрін сказав, що напав на слід Друзів Морока. Ранде, я його взагалі не відчуваю, хоча обнишпорив цю чортову будівлю від горища до підвалу.
— Але це аж ніяк не свідчить про те, що його тут нема, Мете. Не забувай, що я поклав його у скриню разом із Рогом. Може, це заважає тобі його відчути. Навряд чи Фейн знає, як її відкрити, інакше він би не став морочитися і тягти цю важелезну скриню, втікаючи з Фал Дари. Навіть якби вона була зі щирого золота і напхана золотом, це ніщо поряд із Рогом Валіра. Коли ми відшукаємо Ріг, ми знайдемо і кинджал. От побачиш.
— Якщо тільки мені більше не доведеться вдавати із себе слугу, — пробурмотів Мет. — Якщо ти збираєшся збожеволіти і... — Він замовк, кривлячи губи.
— Ранд не божевільний, Мете, — промовив Лоял. — Кайренці ніколи би не впустили його сюди, якби не вважали лордом. Хто тут точно з’їхав із глузду, то це вони.
— Так, я не божевільний, — різко мовив Ранд. — Поки що. Гюріне, покажи мені цей сад.
— Сюди, лорде Ранде.
Вони вийшли в ніч крізь такі крихітні дверцята, що Ранду довелось нахилитись, а Лоял був вимушений іти ледь не навприсядки. Жовті плями світла, що падали з вікон, дозволяли розгледіти цегляні доріжки між прямокутними клумбами. По обидва боки чорніли тіні від стаєнь та інших господарських споруд. Музика, під яку веселилися в підвалі слуги, доки їхні господарі розважалися нагорі, долинала сюди уривками.
Гюрін вів їх доріжками, аж доки розтанули останні далекі відблиски світла з вікон, і далі вони просувалися лише під місячним сяйвом. Під чоботами тихо хрустіла цегла. Кущі, що при денному світлі пишалися яскравими квітами, наразі, в темряві, здавалися химерними пагорбами. Ранд повсякчас торкався меча і не дозволяв очам надто довго затримуватись на одній точці. Навколо них могла чаїтися сотня траллоків. Він сказав собі, що Гюрін відчув би траллоків, якби вони тут були, але це не надто втішало. Якщо Бартанес насправді є Другом Морока, тоді бодай деякі з його слуг і охоронців теж мали би ними бути, а Гюрін не завжди може відчути Друга Морока. А Друзі Морока, що вигулькують із темряви, не набагато кращі за траллоків.
— Там, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін, вказуючи на щось рукою.
Попереду чорніла кам’яна стіна, у зріст Лояла чи трохи вища, і вона обгороджувала квадрат зі стороною кроків на п’ятдесят. Через тіні Ранд не був упевнений, але йому здалося, що сад продовжується і за стіною. Цікаво, чому це Бартанес збудував кам’яну огорожу всередині свого саду? Над стіною не було видно жодного даху. Чому вони туди зайшли і не виходять?
Лоял нахилився до самісінького Рандового вуха:
— Я вже казав тобі, що колись тут був оґірський гай. Ранде, Шляхова брама знаходиться там, за цією стіною. Я її відчуваю.
Ранд почув, як Мет приречено зітхнув:
— Ми не можемо відступити, Мете, — нагадав йому Ранд.
— Я й не відступаю. Просто у мене вистачає мізків, аби не бажати знову мандрувати тими Шляхами.
— Може так статися, що нам доведеться, — відказав Ранд. — Піди і знайди Інґтара і Верін. Якимось чином відведи їх убік, мене не цікавить, як ти це зробиш, і скажи їм, що Фейн виніс Ріг крізь Шляхову браму. Дивись, щоби ніхто більше цього не почув. І не забувай кульгати; усі вважають, що ти пошкодив ногу.
Його здивувало, як це Фейн наважився піти на Шляхи, але, схоже, це була єдина можливість. Не стирчали би вони тут, просто неба, цілісінький день і всю ніч.
Мет, блазнюючи, зігнувся в низькому поклоні, а голос його аж бринів сарказмом:
— Я миттю, мілорде. Як забажаєте, мілорде. Можна я понесу ваш прапор, мілорде? — Він попрямував назад до садиби, і його бурчання помалу стишувалося. — Тепер я повинен ще й шкутильгати. Наступного разу це буде зламана шия або...
— Він просто переймається через кинджал, Ранде, — мовив Лоял.