— Та я знаю, — відгукнувся Ранд. Але чи довго він ще втримається не прохопитися комусь, хай мимохіть, хто я насправді? Він не міг повірити в те, що Мет може виказати його навмисно. Надто багато ще залишалось між ними від їхньої старої дружби. — Лояле, підсади мене, аби я міг зазирнути за стіну.
— Ранде, якщо Друзі Морока ще й досі...
— Їх там нема. Підсаджуй мене, Лояле.
Втрьох вони наблизились до стіни, і Лоял, зчепивши руки в замок, зробив із них стремено, аби Ранд міг поставити туди ногу. Оґір легко випростався з такою вагою, піднявши Ранда на висоту, достатню, аби зазирнути за стіну.
Тоненький серпик місяця давав мало світла, і більша частина простору була в тіні, але видно було, що за огорожею нема ні квітів, ані кущів. Лише самотня лава зі світлого мармуру, розташована так, аби людина могла сидіти на ній і дивитись на те, що стояло посередині, а саме на височезну кам’яну плиту.
Ранд ухопився за гребінь стіни та підтягнувся. Лоял тихо зашипів, схопивши його за ногу, але він вирвався, перекотився через стіну та перевалився всередину. Під ногами була низько скошена трава, і він було навіть подумав, чи не міг би Бартанес заганяти сюди овець. Ранд дивився на темну кам’яну плиту Шляхової брами й здригнувся, почувши позаду себе глухий звук удару об землю.
Обтрушуючи пилюку, підвівся Гюрін:
— Вам варто бути обережнішим, лорде Ранде. Тут може ховатись хто завгодно. Або що завгодно. — Він вдивлявся у темряву попід стінами, обмацуючи свій ремінь, ніби шукаючи свого короткого меча і мечолама, які залишив у корчмі, позаяк слугам не дозволялося ходити по Кайрену озброєними. — Варто сунутися у нору, не подивившись як слід, — і неодмінно наразишся на гадюку.
— Ти б їх відчув, — зауважив Ранд.
— Можливо, — Нюхач глибоко вдихнув. — Але ж я можу занюхати лише те, що вони зробили, а не те, що вони планують.
Над Рандовою головою почулося шкрябання, а потім зі стіни зістрибнув Лоял.
Оґіру навіть не довелося повністю розпрямляти руки, бо чобітьми він уже торкнувся землі.
— Необачно, — буркнув він. — Ви, люди, завжди надто запальні та квапливі. А тепер ви й мене змусили чинити так само. Старійшина Гамен насварив би мене, і ще й як, а моя матуся... — Його обличчя ховалось у темряві, але Ранд був упевнений, що вуха в оґіра ходять ходором. — Ранде, якщо ти не почнеш поводитись хоч трохи обережніше, ти втягнеш мене у халепу.
Ранд попрямував до Шляхової брами, обійшов її з усіх боків. Навіть зблизька вона виглядала просто як прямокутний камінь, трохи вищий за нього самого. Зворотний бік на дотик виявився гладеньким і холодним, і Ранд лише швидко провів по ньому рукою, але різьблення на чільному боці було творінням рук справжнього митця. Плиту вкривали виноградні грона, листя, квіти, виконані із такою майстерністю, що у тьмяному місячному світлі вони здавались майже живими. Ранд обмацав траву перед Брамою; трава була частково зішкрябана двома півколами, так наче цю браму нещодавно відчиняли.
— Невже це Шляхова брама? — невпевнено запитав Гюрін. — Я чув розповіді про них, але... — Він принюхався до повітря. — Лорде Ранде, слід веде прямо до неї і зникає. Як нам тепер їх переслідувати? Я чув, що щойно ти пройдеш крізь Шляхову браму, то вийдеш звідти божевільним, якщо взагалі вийдеш.
— Гюріне, це можливо зробити. Я вже це робив, і Лоял, і Мет, і Перрин. — Ранд не відводив погляду від плутанини листя на камені. Він знав, що десь там має бути один листок, не схожий на решту вирізьбленого на поверхні листя. Трилисник, лист легендарного Авендесора, Дерева Життя. Він приклав до нього руку. — Б’юся об заклад, ти здатен занюхати їхні сліди на Шляхах. Ми можемо їх знайти, куди б вони не втекли. — Не було зайвим і самому собі довести, що він може проходити крізь Шляхову браму. — Я доведу тобі це.
Він почув тихе зітхання Гюріна. Листок, вирізьблений на камені, як і всі інші, раптом опинився у Ранда в руці. Лоял аж зойкнув.
Мить — і вирізьблені на камені рослини ніби ожили. Кам’яне листя заколихалося під вітерцем, квіти, здавалося, набули барв навіть у темряві. Посередині моноліту пробігла розколина, знизу догори, і дві половини плити повільно гойднулися до Ранда. Він ступив крок назад, аби дати їм розчахнутися. Всупереч очікуванню він не побачив за ними іншої частини оточеного стіною простору, але не побачив він і того пам’ятного тьмавого сріблястого марева. Пройма брами, що повільно відкривалась, була така густо чорна, що навколишня ніч, здавалось, від неї посвітлішала. Стулки все ще продовжували розсуватись, і звідти почала проступати смолиста чорнота.
Ранд із зойком відскочив назад, у поспіху упустивши трилисник Авендесора, а Лоял скрикнув:
— Мачин Шин! Чорний Вітер!
Гудіння вітру заповнило їхні вуха, по траві пішли хвилі, сягаючи стін, у повітря здійнялася, закрутилася курява. І здавалось, ніби в цьому вітрі чулося волання тисяч божевільних голосів, навіть десятків тисяч, а голоси ці перекрикували та заглушали один одного. Ранд розчув деякі з них, хоч і намагався не чути.
...кров така солодка, так солодко пити кров, кров, що скрапує, скрапує, краплі такі червоні; гарні очі, прекрасні очі, вирвати очі із твоєї голови; розгризти твої кістки, розтрощити твої кістки всередині твоєї плоті, висмоктати твій кістковий мозок, поки ти репетуєш; верещи, верещи, співочий вереск, співай свої верещання... Але найгіршим був шепіт, що ниткою вплітався в усі голоси: Аль’Тор. Аль’Тор. Аль’Тор.
Ранд відчув навколо себе порожнечу і, попри болісний, хворобливий відблиск саїдін на межі видимого, поринув у неї. Найбільшою з усіх можливих небезпек, що можуть трапитися на Шляхах, був Чорний Вітер, що заволодівав душами тих, кого вбивав, і доводив до божевілля тих, кого залишав живими, але Мачин Шин був частиною Шляхів, він не міг їх покинути. Але голоси линули у ніч, і Чорний Вітер кликав його на ім’я.
Шляхова брама ще не цілком відчинилася. Якби ж тільки у них була змога прикласти листок Авендесора назад... Він помітив, яку темряві рачкує Лоял, обмацуючи кожну травинку.
Саїдін заповнила його по вінця. Він відчув, як вібрують його кістки, відчув наближення розпеченого до червоного та одночасно крижано-холодного потоку Єдиної Сили. Відчув себе таким по-справжньому живим, яким ніколи не був без неї, відчув маслянисту пляму гнилі... Ні! І він мовчки заволав на себе, до того, що знаходився за порожнечею: Це йде по тебе! Це вб’є нас усіх! Він жбурнув усе, чим був сповнений, у чорний пухир, що вже випнувся зі Шляхової брами на цілий спан. Він не знав, що він туди кинув і як, проте у серці тієї темряви раптом розквітнув фонтан сяйного світла.
Чорний Вітер заверещав, почулося десять тисяч безсловесних агонізуючих завивань. Повільно відступаючи дюйм за дюймом, пухир меншав, чорнота неохоче задкувала у все ще відчинену Шляхову браму.
Сила стрімким потоком струменіла крізь Ранда. Він ясно відчував зв’язок між собою і саїдін. Зв’язок цей був наче ріка у повінь, що пробила нове річище між ним і полум’ям, яке палало у серці Чорного Вітру, і перетворилася на бурхливий водоспад. Жар усередині Ранда розпікся до білого гарту, і ще сильніше — до блиску, здатного розплавити каміння, перетворити сталь на пару чи змусити саме повітря спалахнути. І холод посилювався, аж доки повітря в його легенях не замерзло, як метал. Ранд відчував, як це поглинає його, як усе його життя розмивається, ніби м’який глиняний берег річки, відчував, як сам він кудись зникає.
Не можу зупинити! Якщо воно вирветься... Я повинен це знищити! Я — не — можу — зупинити! Він відчайдушно чіплявся за залишки свого єства. Єдина Сила клекотіла в ньому, несла його, мов бистрина тріску. Безодня почала танути й розтікатися; порожнеча випаровувалась крижаним холодом.
Стулки Шляхової брами зупинилися і пішли навспак.
Ранд вдивлявся туди, уже не впевнений, що в розпливчастих думках за межами порожнечі він не марить, не бачить лише те, що хоче бачити.