Стулки наближалися одна до одної, заштовхуючи Мачин Шин назад, так наче Чорний Вітер був чимось твердим. В грудях Вітру все ще вирувало пекло. З якимось неясним відстороненим здивуванням Ранд бачив, як Брама закривається, а Лоял продовжує рачки відповзати від неї.
Шпарина звузилась і зникла. Листя і лози злилися у суцільну поверхню стіни й перетворилися на камінь.
Ранд відчував, що зв’язок між ним і полум’ям перервався, потік Сили, що линув крізь нього, згас. Ще мить, і цей потік зніс би його остаточно. Тремтячи, він упав на коліна. Це все ще було всередині. Саїдін. Сила більше не струменіла, а стояла, наче вода в озері. Він сам був озером Єдиної Сили. Від цього усвідомлення його затрусило. Він міг відчувати запах трави, землі під ногами, кам’яних стін. Навіть у темряві він міг бачити кожну окрему травинку, і всю траву одразу. Він відчував щонайменший подув повітря на своєму обличчі. Його язик затерпнув від гидотного присмаку, а шлунок скрутився у вузол і спазматично смикався.
Неймовірним зусиллям він виборсався із порожнечі; усе ще стоячи на колінах, не рухаючись, він боровся за звільнення. Нарешті залишилось лише відчуття гидоти на язиці та спазмів у шлунку, а ще спогади. Отже — живий.
— Ви врятували нас, Будівничий. — Гюрін стояв, втиснувшись спиною в стіну, голос у нього був захриплий. — Що це було?..Чорний Вітер?.. Це було значно страшніше за... воно намагалось жбурнути у нас тим вогнем? Лорде Ранде! Воно вас не вразило? Воно вас не торкнулось?
Він підбіг до Ранда, що підводився з колін, і допоміг йому випростатися. Лоял теж підвівся, обтрушуючи долоні й коліна.
— Крізь це нам ніколи за Фейном не пройти. — Ранд торкнувся Лоялової руки. — Дякую. Це ти нас урятував. — Принаймні мене ти врятував. Воно намагалось мене вбити. Воно вбивало мене, а відчуття було — дивовижне. Він зглитнув, у роті ще тримався ледь помітний присмак. — Я би хотів чогось випити.
— Я просто знайшов листок і притулив його на місце, — мовив Лоял, знизуючи плечима. — Мені здалося, якщо ми не зможемо закрити Браму, воно нас уб’є. Боюся, що герой із мене нікудишній. Ранде, я був такий наляканий, що ледь себе тямив.
— Ми обидва перелякалися, — відказав Ранд. — Виходить, що ми обидва нікудишні герої, але ми є такими, якими є. Добре, що з нами Інґтар.
— Лорде Ранде, — невпевнено озвався Гюрін, — а тепер ми можемо піти?
Нюхач підняв галас з приводу того, що Ранд знову зібрався першим перебратись через стіну, не знаючи, хто там чекає зовні, але Ранд зауважив, що він єдиний з них має зброю. Навіть після цього Гюріну, здавалось, не дуже хотілося дозволяти Лоялу підсадити Ранда, аби той ухопився за гребінь стіни й перевалився через неї.
Глухо гупнувши об землю, Ранд приземлився на ноги, прислухаючись і вдивляючись у ніч. На мить йому приверзся якийсь порух, причулося шарудіння чобіт по цегляній доріжці, але жодне з цих вражень не підтвердилося, тож він зіпхнув це все на власну нервозність. Вирішив, що на його місці будь-хто би рознервувався. Відтак обернувся і допоміг спуститись Гюріну.
— Лорде Ранде, — вигукнув нюхач, щойно його ноги впевнено стали на землю, — як ми тепер збираємось їх переслідувати? Судячи з того, що я тут почув, вони можуть уже пів світу промчати, причому у будь-якому напрямку.
— Верін визначить напрямок. — Ранду раптом захотілося розреготатися. Аби знайти Ріг і кинджал, якщо їх ще можливо відшукати, він повинен повернутись до Айз Седай. Вони дозволили йому піти, а зараз він повинен повернутись. — Я не дозволю Мету померти, я мушу зробити все можливе.
Лоял приєднався до них, коли вони повертались до маєтку. Там біля невисоких дверей їх зустрів Мет, відкривши їх саме тієї миті, щойно Ранд торкнувся ручки:
— Верін каже, щоб ви нічого не робили. Якщо Гюрін визначив, де знаходиться Ріг, то наразі це все, що ми можемо зробити. Вона каже, ми підемо звідси, щойно ви повернетесь, і складемо план. А я попереджаю, що це я востаннє гасав туди-сюди із повідомленнями. Якщо тобі закортить щось комусь сказати, відтепер ти маєш розмовляти з ними особисто. — Мет вдивлявся у темряву позаду них. — Що, Ріг десь там? У якомусь флігелі? Ти бачив кинджал?
Ранд розвернув його і завів назад у будинок.
— Він не у флігелі, Мете. Сподіваюсь, Верін має ідеї щодо того, як нам тепер діяти, бо у мене жодної.
Мет виглядав так, ніби хотів розпитувати й надалі, але дозволив відвести себе тьмяно освітленим коридором. А коли вони почали підійматися сходами, навіть пригадав собі, що йому слід би шкутильгати.
Коли Ранд із друзями повернулися до зал, заповнених вельможами, на них націлилось безліч поглядів. Ранда цікавило, чи вони, бува, якимось чином не дізнались про те, що відбувалось у саду, і чи не доцільніше було б йому відіслати Гюріна і Мета чекати у холлі. Але він швидко усвідомив, що дивляться на них, як раніше — допитливо і зацікавлено: мовляв, що ж таке замислили чужоземний лорд і оґір. Слуг ці люди взагалі не помічали. Ніхто не робив спроби до них наблизитись, оскільки вони тримались разом. Схоже, у Великій грі існують певні правила конспірації; будь-хто може спробувати підслухати приватну бесіду, але втручатись у розмову ніхто не стане.
Верін з Інґтаром стояли разом, тобто також окремо від інших. Вигляд в Інґтара був дещо приголомшений. Верін кинула на Ранда із трьома супутниками короткий погляд, спохмурніла, побачивши вирази їхніх облич, потім поправила шаль і попрямувала до виходу.
Коли Айз Седай із супутниками вже дістались передньої зали, з’явився Бартанес, так ніби хтось доповів йому, що вони залишають вечірку:
— Ви так рано йдете? Верін Седай, чи не міг би я вмовити вас залишитися ще на якийсь час?
Верін похитала головою:
— Ми мусимо йти, лорде Бартанесе. Я не була в Кайрені кілька років. Ваше запрошення мого юного друга Ранда мене потішило. Це було... цікаво.
— Хай буде з вами благодать і безпека там, де ви зупинилися. «Велике дерево», чи не так? Сподіваюсь, ви ще вшануєте мене своєю присутністю? Ви б зробили мені честь, Верін Седай, і ви, лорде Ранде, і ви, лорде Інґтаре, не кажучи вже про вас, Лояле, сину Арента, сина Галена. — Його уклін у бік Айз Седай був трохи глибшим, ніж її супутникам, але все ж таки ледь більшим за звичайний легкий кивок.
Верін кивнула на знак вдячності:
— Можливо. Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.
Вона повернулася до дверей.
Коли Ранд рушив за іншими, Бартанес ухопив його двома пальцями за рукав, притримавши. Мет, здавалося, теж хотів затриматись, але Гюрін потягнув його вслід за Верін і іншими.
— Ви заглибились у Гру навіть глибше, ніж я очікував, — м’яко промовив Бартанес. — Коли я почув ваше ім’я, я не міг у це повірити, проте ви прийшли, і ваша зовнішність збіглася з описом, і... Мені залишили повідомлення для вас. Я вирішив, що попри все таки передам його.
Слухаючи Бартанеса, Ранд відчув, як йому за шкіру сипонуло морозом, але він лише здивовано поглянув на того:
— Повідомлення? Від кого? Леді Селін?
— Чоловік. Не того статусу, щоби я брався передавати від таких послання, але він мав... щодо мене певні... важелі, якими я не міг знехтувати. Він не назвав свого імені, але це був луґардієць. Ага! Ви його знаєте.
— Я його знаю. — Фейн залишив повідомлення? Ранд обвів поглядом просторий вестибюль. Мет, Верін і решта чекали біля дверей. Ліврейні слуги застигли уздовж стін, готові кинутися виконувати накази, але робили вигляд, буцімто нічого не бачать і не чують. З глибин палацу долинав багатоголосий гомін. Не схоже на місце, на яке могли напасти Друзі Морока. — Що за повідомлення?
— Він каже, що чекатиме на вас на мисі Томан. У нього є те, що ви шукаєте, і якщо вам це потрібно, ви повинні відправитися за ним. Якщо ви відмовитесь, то він заявляє, що має намір влаштувати гонитву на вас і ваш народ, і на всіх, хто вам дорогий, доти, доки ви з ним не зустрінетесь. Звісно, це звучить божевільно, що така людина, як він, обіцяє переслідувати лорда, але все ж таки в ньому є щось особливе. Я вважаю, що він божевільний, він навіть заперечує, що ви — лорд, хоча це видно неозброєним оком, але хоч як, а щось тут таки є. Цікаво, що ж таке він несе із собою, що йому потрібні навіть траллоки для охорони? Саме це ви шукаєте? — Здавалось, Бартанес сам шокований прямотою своїх запитань.