— Хай осяє вас Світло, лорде Бартанесе.
Ранду вдалося ґречно вклонитись, але коли він приєднався до Верін із друзями, ноги під ним підламувались. Він хоче, аби я йшов за ним? І він вразить Емондів Луг, вдарить по Тему, якщо я цього не зроблю. У Ранда не було жодних сумнівів, що Фейн здатен це зробити і що він це зробить. Добре, хоч Еґвейн у безпеці в Білій Вежі. Він уявив бридкі постаті траллоків, що ордами спускаються до Емондового Лугу, безоких щезників, які переслідують Еґвейн. Але як я зможу піти за ним? Як?
А тоді він був уже опинився просто неба, серед ночі, і сідав на Гнідана. Верін, Інґтар та інші вже були верхи, у супроводі ескорту шайнарців.
— Що ти з’ясував? — настійливо запитала Верін. — Де він його ховає?
Гюрін голосно відкашлявся, а Лоял засовався у своєму високому сідлі.
Айз Седай кинула у їхній бік пронизливий погляд.
— Фейн забрав Ріг і вирушив крізь Шляхову браму на мис Томан, — похмуро мовив Ранд. — Зараз він, мабуть, уже чекає там на мене.
— Обговоримо це пізніше, — сказала Верін із такою твердістю, що жоден із них більше не промовив ані слова по дорозі назад до міста, до корчми «Велике дерево».
Біля корчми Уно, отримавши тихий наказ від Інґтара, їх залишив і з солдатами вирушив у Висілок, у заїжджий двір. У загальній залі Гюрін зиркнув на обличчя Верін, пробурмотів щось про ель і поспіхом подався до самотнього столика у кутку. Айз Седай проігнорувала турботливі запитання хазяйки, чи добре вона провела час, і мовчки повела Ранда і всіх інших в окрему кімнату.
Коли вони зайшли, Перрин визирнув з-за «Мандрів Джеїна Обходисвіта» й одразу спохмурнів, побачивши їхні обличчя.
— Щось пішло не так? — запитав він, згортаючи книгу у шкіряній палітурці.
Лампи та свічки з бджолиного воску, розставлені по всій кімнаті, давали багато світла; ціни майстриня Тайдра гнула чималі, але й сама не скупилася.
Верін дбайливо згорнула шаль і поклала її на спинку крісла:
— Розтлумач мені знову. Друзі Морока пройшли з Рогом крізь Шляхову браму? У маєтку Бартанеса?
— На землі, де стоїть маєток, раніше був оґірський гай, — роз’яснив Лоял. — Коли ми будували... — Він замовк, і вуха у нього поникнули під її поглядом.
— Гюрін ішов їхнім слідом до самої Брами. — Ранд стомлено впав на стілець. Зараз за ним треба гнатися так, як ніколи. Але як? — Я відчинив її, аби показати йому, що він може і далі йти по сліду, куди б вони не попрямували, але там виявився Чорний Вітер. Він намагався дістатися до нас, але Лоял зміг зачинити Браму, перш ніж той вирвався. — При цих словах він трохи почервонів, але ж Лоял дійсно зачинив Браму, і Ранд розумів, що інакше Мачин Шин вихопився би звідти. — Він був там і чекав.
— Чорний Вітер, — прошепотів Мет і завмер на півдорозі до крісла.
Перрин теж витріщився на Ранда. Як і Верін, і Інґтар. Мет важко гепнувся на крісло.
— Мабуть, ти помилився, — нарешті промовила Верін. — Мачин Шин неможливо використати як сторожа. Ніхто не в змозі примусити Чорний Вітер щось робити.
— Це створіння Морока, — заціпеніло промовив Мет. — А вони — Друзі Морока. Отже, можливо, вони знають, як звернутися до нього по допомогу чи змусити допомогти.
— Нікому достеменно невідомо, що таке Мачин Шин, — сказала Верін, — хіба тільки те, що це квінтесенція божевілля і жорстокості. Мете, його неможливо ні урезонити, ні домовитись, ані взагалі розмовляти з ним. Його навіть примусити неможливо, жодна із нині живих Айз Седай на це не здатна, і навіть жодна з тих, що жили будь-коли. Невже ти справді вважаєш, що Падан Фейн здатен зробити те, що не до снаги десятьом Айз Седай?
Мет похитав головою.
У кімнаті зависло відчуття відчаю і втраченої надії. Та мета, до якої вони прагнули, зникла, і навіть з обличчя Верін можна було зрозуміти, що вони в скрутному становищі.
— Ніколи б не подумав, що у Фейна вистачить відваги попхатися на Шляхи. — Голос Інґтара пролунав майже м’яко, але раптом він вгатив кулаком у стіну. — Мені байдуже, чому Мачин Шин діє на боці Фейна, навіть якщо це так. Айз Седай, вони втекли з Рогом Валіра Шляхами. Наразі вони вже можуть бути у Гнилоліссі, або на півдорозі до Тіра або Танчіко, або по той бік Аїльської пустелі. Ріг загублено. Я пропав. — Його руки безсило повисли, а плечі поникли. — Я пропав.
— Фейн несе його на мис Томан, — проголосив Ранд, і всі погляди знову миттєво зосередились на ньому.
Верін уважно подивилась на Ранда:
— Ти вже казав це раніше. Звідки тобі про це відомо?
— Він залишив повідомлення через Бартанеса, — відповів Ранд.
— Хитрість, — гмикнув Інґтар. — Він не став би доповідати нам, куди він прямує.
— Я не знаю, що ви всі збираєтесь робити, — заявив Ранд, — але я йду на мис Томан. Я мушу. Я вирушаю на світанку.
— Але, Ранде, — втрутився Лоял, — нам знадобляться місяці, щоби дістатися мису Томан. Звідки ти знаєш, що Фейн там на нас чекатиме?
— Він чекатиме. — Але як довго він чекатиме, доки вирішить, що я не прийду? Навіщо тоді він поставив у Брамі такого сторожа, якщо хоче, аби я рухався за ним? — Лояле, я збираюсь скакати так швидко, як зможу, і якщо я зажену Гнідана до смерті, я придбаю іншого коня, або вкраду, якщо доведеться. Ти впевнений, що хочеш вирушити зі мною?
— Я вже так довго супроводжував тебе, Ранде, то чому раптом мав би відмовитись зараз? — Лоял витяг кисет та люльку і почав великим пальцем набивати її. — Розумієш, ти мені подобаєшся. Ти подобався б мені, навіть якби ти не був та’вереном. Мабуть, ти подобаєшся мені не через це. Здається, ти затягуєш мене в окріп по самісіньку шию. Але, попри все, я іду з тобою. — Він посмоктав чубук, аби перевірити тягу, тоді узяв скіпку із кам’яного кухля на камінній полиці й сунув її у полум’я свічки. — І навряд чи тобі вдасться мене зупинити.
— Гаразд, я теж іду, — оголосив Мет. — Кинджал усе ще у Фейна, отже, я йду. Але надалі вдавати із себе слугу я відмовляюся.
Перрин зітхнув, його жовті очі ніби дивилися вглиб себе:
— Гадаю, я теж піду з вами. — За мить він посміхнувся. — Хтось має пильнувати, аби Мет не встрявав у халепи.
— Так собі фортель, — пробурмотів Інґтар. — Я знайду спосіб зустрітися з Бартанесом наодинці і з’ясую правду. Моя мета роздобути Ріг Валіра, а не ганятись за мандрівними вогниками.
— Це може виявитись не фортелем, — обережно зауважила Верін, яка, здавалось, вивчає підлогу під ногами. — У підземеллях Фал Дари були залишені певні речі. Написи, що вказували на зв’язок між тим, що сталося тієї ночі, та... — Вона кинула на Ранда швидкий погляд з-під опущених вій — ...мисом Томан. Я їх ще не цілком розумію, але вважаю, що ми повинні вирушати до мису Томан. І, я впевнена, ми знайдемо Ріг там.
— Навіть якщо вони вирушили до мису Томан, — промовив Інґтар, — то поки ми туди дістанемось, Фейн чи хтось інший із Друзів Морока встигне сто разів протрубити в Ріг, і герої, що постануть із могил, навернуться на бік Тіні.
— Фейн міг сто разів протрубити в Ріг відтоді, як поїхав із Фал Дари, — відповіла йому Верін. — І я думаю, він так би і вчинив, якби міг відімкнути скриню. Про що нам варто хвилюватись, то це аби він не знайшов когось, хто знає, як її відімкнути. Ми повинні вирушити за ним Шляхами.
Перрин підняв голову, Мет засовався на кріслі, Лоял тихо застогнав.
— Навіть якщо нам якимось дивом удасться прослизнути повз Бартанесову охорону, — зауважив Ранд, — я впевнений, Мачин Шин усе ще буде на місці. Шляхами йти неможливо.