— Хіба ми можемо всім загоном прокрастися до маєтку Бартанеса? — поклала край суперечці Верін. — Існують інші Шляхові брами. Неподалік міста, на південний схід, знаходиться стеддінґ Тсофу. Це молодий стеддінґ, віднайдений наново лише шість століть тому, але у ті часи старійшини оґірів ще продовжували розбудовувати Шляхи. У стеддінґу Тсофу має бути Шляхова брама. Ось туди ми й вирушимо з першим світлом.
Лоял знов застогнав, цього разу трохи голосніше, і Ранд не був упевнений, стосувався цей стогін Шляхових брам чи стеддінґу.
Інґтар, здавалось, ще не був остаточно переконаний, але Верін була така м’яка і водночас невмолима, наче снігова лавина:
— Інґтаре, ваші солдати мають бути готові вирушити. Відправте Гюріна з наказом до Уно, поки він не ліг спати. Вважаю, нам усім треба лягти спати якомога раніше. Друзі Морока вже випередили нас принаймні на день, і я маю намір завтра надолужити згаяний час.
Пухкенька Айз Седай була налаштована так рішуче, що вона, ще не закінчивши своєї промови, уже підштовхувала Інґтара до дверей.
Ранд виходив услід за іншими, але біля дверей затримався біля Айз Седай і простежив поглядом за Метом, що крокував освітленим свічками коридором:
— Чому у нього такий вигляд? Я вважав, що ви зцілили його, принаймні настільки, аби дати йому трохи часу.
Перш ніж відповісти, вона почекала, поки Мет і решта повернули на сходи, що ведуть нагору:
— Вочевидь, це не спрацювало так, як ми очікували. Хвороба спричиняє цікаві зміни у ньому. Сили в ньому залишаються. Я вважаю, він матиме їх до кінця. Але його тіло зникає. Я сказала би, що у нього щонайбільше ще кілька тижнів. Бачиш, є вагома причина поквапитися.
— Мене не потрібно додатково пришпорювати, Айз Седай, — сказав Ранд, намагаючись аби її титул прозвучав якнайофіційніше. Мет. Ріг. Погрози Фейна. Світло, Еґвейн! Згоріти мені, пришпорювати мене не треба.
— А як щодо тебе, Ранде аль’Торе? Ти добре почуваєшся? Усе ще пручаєшся чи нарешті поступився Колесу?
— Я вирушаю з вами на пошуки Рога, — сказав він їй. — А більше я не маю жодних справ із жодною Айз Седай. Ви мене розумієте? Жодних!
Вона не відповіла, і він пішов геть, але коли озирнувся, вона все ще проникливо й задумливо дивилась на нього своїми темними очима.
Розділ 34
Колесо обертається
Край неба вже прибрав світанкового перлистого відсвіту, коли Том Меррилін усвідомив, що він нарешті плентається до «Виноградного грона». Навіть тут, де таверни та розважальні зали купчилися щонайщільніше, траплявся той короткий час, коли Висілок втишувався, переводячи подих. Проте Том був у такому настрої, що навіть якби уся вулиця взялася пожежею, він цього б не помітив.
Дехто з гостей Бартанеса наполіг на тому, щоби він залишався ще довший час після того, як більшість із них розійшлися, та й навіть коли сам Бартанес уже давно відбув до своєї опочивальні. Це була його власна помилка — відкласти декламування «Великого полювання на Ріг» та взятися до казочок та пісень, що він розповідав та співав по селах: «Мара і три пришелепуваті королі», «Як Сьюза вгамувала Джеїна Обходисвіта» та сказання про Анлу, мудру радницю. Він гадав потай понасміхатися з їхньої глупоти, але йому й на гадку не могло спасти, що хтось із них стане його слухати, а надто зацікавиться цим репертуаром. Але зацікавилися вони на свій манір. Вони вимагали нових і нових оповідок і пісень, але сміялися не там, де слід було би, і не з тих речей. Вони насміхалися і з нього також — вочевидь, вважаючи, що він цього не помітить або що гаман, повнісінький грошей, який вони сунули йому в кишеню, загоїть будь-яку рану. Дорогою він двічі ледь не викинув цей гаман.
Але не тільки важким гаманом, що обпікав йому кишеню, не лише ураженою гордістю пояснювався настрій Тома, ба навіть не зневагою вельможної публіки. Вони розпитували про Ранда, навіть не завдаючи собі клопоту розводити церемонії з простим менестрелем. Що робить Ранд у Кайрені? Чому андорський лорд відкликав убік його, простого менестреля? Надто багато запитань. Він не був упевнений, що відповідав достатньо виважено. Його рефлекси трохи заіржавіли, аби він міг грати у Велику гру.
Перш ніж повернути в бік «Виноградного грона», він навідався до «Великого дерева» — у Кайрені дізнатися, хто де зупинився, геть нескладно, а надто якщо посріблити долоню потрібній людині монетою чи двома. Він і сам не знав, що збирався сказати. Але Ранд поїхав разом із друзями, і Айз Седай з ними. Лишилося відчуття, що він чогось не зробив. Хлопець прямує своїм власним шляхом. Згоріти мені, моє діло сторона!
Широкими кроками він перетнув загальну залу, таку порожню, якою її нечасто доводилося бачити, і став підійматися, переступаючи за раз по дві сходинки. Принаймні намагався переступати — права нога в нього не гнулася, як треба, і він ледь не впав. Лаючись собі під ніс, він трохи притишив ходу, а двері до своєї кімнати відчинив тихенько, щоби не розбудити Дену.
Том мимоволі посміхнувся, коли побачив, як вона лежить на ліжку обличчям до стіни і в сукні. Заснула, чекаючи на мене. Дурне дівча. Проте подумав він це з ніжністю. Він знав, що пробачить їй чи виправдає будь-яку дурницю, хай що б вона утнула. Умить вирішивши, що сьогодні ввечері дозволить їй уперше виступити зі своїм номером, він опустив футляр із арфою на підлогу і поклав руку їй на плече, щоб розбудити і сказати про це. Вона безвільно перевернулася на спину, дивлячись просто на нього невидющими осклілими очима над розтятим горлом. Постіль під нею почорніла, просочена кров’ю.
Том відчув, як скрутило його шлунок. Якби горло не перехопило так, що він не міг навіть вдихнути, він би виблював, або заволав, або й те, і те водночас.
Лише скрип дверей шафи послугував йому пересторогою. Він крутнувся на місці, ножі висковзнули з рукавів і водномить спурхнули з долонь. Перше лезо прохромило горлянку голомозому череваню з кинджалом у руці; той поточився, кров запухирилася біля пальців, коли він судомно вхопився за шию, силуючись закричати.
Томові довелося розвертатися на калічній нозі, тому з другим ножем він схибив: лезо увіп’ялося в праве плече м’язистого чолов’яги з пошрамованим обличчям, який саме вилазив із другої шафи. Ніж у руці здорованя випав з руки, яка раптом відмовилася робити те, що він від неї хотів, і він незграбно кинувся до дверей.
Перш ніж той ступив ще крок, Том видобув ще один ніж і різонув одоробла під коліном. Той завищав і захитався, а Том згріб у жменю масне волосся та вмазав мордою зі шрамами в стіну біля дверей. Чолов’яга знову зойкнув, коли руків’я ножа, що стирчало у нього з плеча, вдарилося об двері.
Тепер Том тримав лезо свого ножа на відстані дюйма від темного ока незнайомця. Шрами на обличчі здорованя надавали тому крутого вигляду, але попри те він лише дивився на вістря, не кліпаючи і не ворухнувши жодним м’язом. Гладун, що напів виліз із шафи, востаннє смикнувся й затихнув.
— Перш ніж я тебе вб’ю, — сказав Том, — розкажи мені все. Чому?
Він говорив тихо, зціпеніло; та й сам він увесь заціпенів усередині.
— Велика гра, — швидко відповів чолов’яга. У нього була вулична вимова, та й одежина відповідна, хіба що трохи якісніша, незношена; мабуть, у кишені в нього бряжчало більше монет, ніж у більшості мешканців Висілка. — Нічого особистого, розумієш? Це просто Гра.
— Гра? Я не замішаний в Даес Дае’марі Кому б це знадобилася вбивати мене через Велику гру? — Громило зам’явся. Том присунув вістря ближче. Якби той кліпнув, то зачепив би віями лезо. — Хто?
— Бартанес, — пролунала хрипка відповідь. — Лорд Бартанес. Ми не збиралися тебе вбивати. Бартанесу потрібна інформація. Ми лише мали дізнатися, що тобі відомо. І тобі тут золотом пахне. Гарненька, важкенька золота крона за те, що ти знаєш. Може, й дві.
— Ти брешеш! Я був у маєтку Бартанеса вчора ввечері, стояв так близько до нього, як зараз до тебе. Якби йому було щось потрібно від мене, я не вийшов би звідти живий.