— Кажу тобі, ми вже багато днів шукаємо тебе чи будь-кого, хто може розповісти про цього андорського лорда. Я твоє ім’я вперше почув, коли прийшов до цієї корчми. Лорд Бартанес не трясеться над копійкою. Можеш отримати навіть п’ять крон.
Чолов’яга спробував відвести голову від ножа в Томовій руці, і Том ще міцніше притиснув його до дверей.
— Про якого ще андорського лорда? — Та він знав. Допоможи йому Світло, він знав.
— Про Ранда. З Дому аль’Тор. Молодий. Високий. Майстер клинка, чи принаймні носить меч з таким клеймом. Я знаю, що він приходив зустрітися з тобою. Він, а ще оґір, і ви розмовляли. Розкажи мені, що ти знаєш. Я можу навіть підкинути крону чи дві від себе.
— Ти дурень, — видихнув Том. І через це померла Дена? Світло, вона мертва. Він відчув, що йому хочеться заплакати. — Цей хлопець — пастух. — Пастух, виряджений у вишуканий камзол, і Айз Седай кружляють навколо нього, наче бджоли навколо троянд, повних меду. Він міцніше стиснув у кулаку волосся нападника.
— Зажди! Почекай! Ти можеш заробити більше, ніж п’ять крон, чи навіть десять! Сотню, а може, й більше. Кожний Дім хоче дізнатися, хто такий цей Ранд аль’Тор. До мене вже підкочувались двійко-трійко чоловічків. Ти знаєш те, що ти знаєш, а я знаю, хто хоче про це дізнатися, — разом ми можемо набити наші кишені золотом. А ще тут повинна бути замішана жінка, леді, я її бачив, коли розпитував про нього. Якщо ми ще дізнаємося, хто вона така... ми й це зможемо продати.
— Ти зробив одну велику помилку, — промовив Том.
— Помилку?
Вільна рука здорованя почала ледь помітно повзти до пояса. Жодних сумнівів, там у нього ще один кинджал. Том не звернув на це уваги.
— Не варто було чіпати дівчину.
Рука вбивці метнулася до пояса, а тоді він смикнувся судомно, лише раз, коли ніж Тома знайшов ціль.
Том відступив, і мертвяк повалився всередину кімнати, звільнивши двері, а тоді Том утомлено нахилився, забираючи свої ножі. Нараз із гучним стуком розчахнулися двері, і Том із нелюдським вищиром блискавично розвернувся.
Зера відсахнулася, схопившись за горло, дивлячись на нього в усі очі.
— Ця дурепа Елла щойно мені сказала, — промовила вона неслухняними губами, — що ввечері двоє людей Бартанеса розпитували про тебе. А коли я почула, що сталося сьогодні вранці... Мені здавалося, ти казав, що більше не граєш у Гру.
— Вони знайшли мене, — відказав він стомлено.
Зера відвела погляд від його обличчя; очі її розширилися, коли вона побачила двох мертвих нападників. Жінка хутко ступила всередину, зачинивши за собою двері.
— Це погано, Томе. Тобі треба йти з Кайрена. — Погляд її впав на ліжко, і їй перехопило подих. — О, ні! О, ні... Томе, яка біда!
— Я ще не можу піти, Зеро. — Він завагався, тоді ніжно накрив ковдрою Дену, сховавши її обличчя. — Спершу я повинен убити ще одного.
Корчмарка здригнулася і зусиллям волі відірвала погляд від ліжка. Коли вона заговорила, голос її лунав переривчасто:
— Якщо ти про Бартанеса, ти запізнився. Про це вже все місто гуде. Він мертвий. Вранці його знайшли слуги, в опочивальні, геть пошматованого. Вони впізнали, що це він, лише тому, що його голову настромили на штир над каміном. — Вона поклала долоню на руку Тома. — Томе, тобі не приховати, що ти був там учора ввечері, не від того, хто захоче дізнатися. Додай оцих двох, і в Кайрені не лишиться нікого, хто повірив би, що ти тут ні до чого. — В останніх словах ледь помітно пролунала запитальна нота, так, наче вона теж у цьому сумнівалася.
— Гадаю, це не має значення, — байдуже відказав Том. Він не відводив очей від ліжка, від постаті, що вгадувалася під ковдрою. — Мабуть, я повернуся до Андору. До Кеймліна.
Вона схопила його за плечі, розвернула спиною до ліжка.
— Ви, чоловіки, — зітхнула вона, — завжди думаєте або м’язами, або серцем, і ніколи — головою. Для тебе Кеймлін не кращий за Кайрен. І там, і тут ти однаково накладеш головою чи загримиш до в’язниці. Ти що, гадаєш, вона б цього бажала? Якщо ти хочеш вшанувати пам’ять про неї, залишайся живим.
— Ти подбаєш про... — вимовити цього він не зміг. Я старію, подумав він. Стаю сентиментальним. Він витяг важкий гаман, вклав його Зарі до рук. — Цього має вистачити, аби подбати... про все. А ще допомогти, коли почнуть розпитувати про мене.
— Я все зроблю, — заспокійливо сказала вона. — Тобі треба йти, Томе. Негайно.
Він неохоче кивнув і взявся повільно скидати до саков трохи пожитків. Поки він займався цим, Зара вперше придивилася до гладуна, що наполовину виглядав з гардероба, й голосно охнула. Том поглянув на неї запитально: він знав її дуже давно, і вона ніколи не мала звички непритомніти, побачивши кров.
— Це люди не Бартанеса, Томе. Принаймні цей тип. — Вона кивнула на череваня. — У Кайрені кожний собака знає, що він працює на Дім Раятін. На Ґалдріана.
— На Ґалдірана, — безбарвно повторив він. У що втягнув мене цей клятий пастух? Куди Айз Седай втягнули нас обох? Але це люди Ґалдріана її вбили.
Не інакше, як щось із цих думок відобразилося у нього на обличчі.
— Дена хотіла б, щоб ти залишався живий, дурню ти такий! — різко кинула йому Зера. — Лише спробуй убити короля, і ти покійник, ще за сотню спанів від нього, якщо ти зможеш підійти хоч на таку відстань!
Від міських стін долинуло ревіння, наче лементувала половина Кайрена. Насупившись, Том визирнув у вікно. За смугою сірих стін, над дахами Висілка в небо здіймався товстий стовп диму. Далеко за стінами. Поряд з першим стовпом закурилися кілька сірих завитків, миттєво злилися в ще одну товстезну колону, а далі струмив ще димок... і ще... Том прикинув відстань і важко зітхнув:
— Можливо, тобі теж варто подумати, як піти звідси. Схоже, хтось підпалює комори з хлібом.
— Я вже пережила кілька заколотів. Іди негайно, Томе. — Востаннє поглянувши на загорнуту у ковдру, наче в саван, Дену, він швидко поскидав у торби решту речей, але коли вже було рушив до дверей, Зера знову заговорила: — У тебе небезпечний вогник в очах, Томе Меррилін. Уяви собі, що Дена сидить тут, жива й неушкоджена. Подумай, що вона тобі б сказала. Чи дозволила б вона тобі піти й дати себе вбити, отак по-дурному?
— Я лише старий менестрель, — відгукнувся він від дверей. А Ранд аль’Тор лише пастух, та ми обидва робимо те, що мусимо робити. — Для кого я міг би бути небезпечний?
Коли він зачинив за собою двері, і вони сховали Зару, сховали Дену, на обличчі Тома з’явився вовчий вищир. Нога йому боліла, проте він майже не відчував цього, швидко й рішуче спускаючись сходами та виходячи з корчми.
Падан Фейн натягнув поводи і зупинив коня на вершині одного з пагорбів, що нависали над Фалме, серед небагатьох заростей, які ще лишалися на схилах. Тягловик, що ніс на собі безцінну поклажу, зачепив його ногу, і Фейн, не дивлячись, ударив тварину по ребрах; та схрапнула й позадкувала на всю довжину повода, який Фейн прив’язав до свого сідла. Хазяйка цього коня не хотіла його віддавати, так само як і всі Друзі Морока не хотіли залишатися серед пагорбів наодинці з траллоками, без його присутності та захисту. Обидві проблеми він вирішив дуже просто. М’ясо в казані траллоків не потребує коня. А супутники тієї жінки були й без того приголомшені подорожжю крізь Шляхи до Шляхової брами біля давно покинутого стеддінґу на мисі Томан, тому, спостерігаючи, як траллоки готують собі вечерю, вцілілі Друзі Морока стали вкрай поступливими.
Залишаючись на узліссі, Фейн вивчав місто, не обведене стінами, з презирливою посмішкою. Щойно прибулий коротенький купецький караван торохкотів, пробираючись між стайнями, загородами та фургонними подвір’ями, що тяглися околицями міста, а інший тимчасом вибирався з міста, здіймаючи невисоку куряву — адже шлях був добре вторований за довгі роки таких перевезень. Візниці фургонів та жменька вершників по боках фургонів, висновуючи з одягу, були місцевими, але мали зброю, мечі на перев’язі, а дехто навіть списа чи лука. Він бачив і солдатів: тих було небагато, і вони, схоже, не звертали жодної уваги на озброєних місцевих, яких начебто мали завоювати.