Він уже дізнався дещо про цих людей — шончанців упродовж того дня та ночі, що перебував на мисі Томан. Принаймні те, що можуть знати переможені. Неважко було заловити якогось самотнього перехожого, а тоді ще й ще, і всі вони відповідали на питання, якщо вміти запитувати. Чоловіки, схоже, збирали інформацію про своїх завойовників, наче гадали, що вона може їм колись знадобитися, але інколи не одразу хотіли нею ділитися. Жінки, схоже, зазвичай більше цікавилися своїм особистим життям і не дуже зважали на те, хто ними править, але вони помічали дрібнички, що їх чоловіки пускали повз очі, і говорили вони поспіхом, коли припиняли плакати та кричати. Швидше за всіх лопотіли діти, проте вони рідко казали щось варте уваги.
Три чверті з того, що він почув, Фейн відкинув як нісенітниці та чутки, з яких виростають байки, але тепер він переглянув деякі зі своїх міркувань. Він бачив, що до Фалме може вільно зайти хто завгодно. Фейн аж здригнувся, коли побачив підтвердження ще однієї «маячні». З міста виїжджало верхи двадцятеро солдатів. Верхи, але точно не на конях, хоч він і не міг роздивитися здалеку усіх подробиць. Істоти бігли зі зміїною грацією, темна шкіра виблискувала під ранковим сонцем, наче вкрита лускою. Він дивився їм услід, вивертаючи шию, доки вони не віддалилися вглиб суходолу та зникли з очей, тоді вдарив коня чоботами під боки й попростував до міста.
Містяни, що комашилися серед стаєнь, фургонів, загорож з кіньми, хіба що ковзали поглядом по Фейну. Вони його теж геть не цікавили; він прямував до середмістя, до брукованих вулиць, що збігали униз, до гавані. Він уже ясно бачив гавань та великі незграбні кораблі шончанців, що стояли там на якорі. Ніхто не перешкоджав йому, коли він, роззираючись, їхав вулицями, не порожніми, але й не переповненими народом. Тут шончанських вояків було більше. Люди поспішали у своїх справах, опустивши очі долу, вклоняючись щоразу, коли повз проходили солдати, але шончанці їх наче й не помічали. На поверхні все виглядало мирно, попри озброєних шончанців на вулицях та кораблі в гавані, але Фейн відчував приховану напругу. А там, де люди перебували в напрузі та страху, він почувався у своїй стихії.
Він наблизився до великого будинку, перед яким вишикувалася варта — дюжина чи більше озброєних вояків. Фейн зупинився, зліз з коня. Окрім одного вартового, вочевидь, офіцера, решта була в обладунках цілковито чорних, а шоломи на головах робили їх схожими на саранчуків. По боках парадних дверей до землі припали, наче гігантські ропухи, дві шкірясті тварюки, триокі, з рогатими дзьобами; біля них стояли солдати в обладунках, і на кірасах у них було намальовано теж по три ока. Фейн задер голову на прапор, що ляскав над дахом, з синьою каймою і з яструбом з розпростертими крилами посередині. В пазурах яструб стискав блискавки. Фейн притлумив задоволений сміх, що рвався з грудей.
З будинку навпроти вийшли жінки, з’єднані срібними повідцями, ще одна така ж пара увійшла всередину. Фейн не звертав на них уваги. Він знав про дамані від допитаних селян. Можливо, вони стануть у пригоді пізніше. Але не зараз.
Вартові дивилися на нього, а надто офіцер, панцир якого яскравів золотом, червоними та зеленими оздобами.
Вичавивши з себе улесливу посмішку, Фейн змусив себе низько вклонитися:
— Мілорди, я маю дещо, що зацікавить вашого великого лорда. Запевняю вас, він захоче особисто побачити цю річ і мене також. — Він махнув рукою в бік свого тягловика з прямокутним пакунком на спині, який і досі був загорнутий у величезну смугасту ковдру, в якій люди Фейна його знайшли.
Офіцер уважно оглянув його з ніг до голови:
— Ти говориш так, наче ти тут чужоземець. Ти склав клятви?
— Я корюся, чекаю і служу, — і оком не змигнувши, озвався Фейн. Усі, кого він допитував, торочили про клятви, хоча ніхто не розумів, що вони мають значити. Якщо ці люди бажають клятв, він був готовий поклястися будь у чому. Він давно вже втратив лік клятвам, які давав.
Офіцер дав знак двом солдатам подивитися, що там під ковдрою. Здивовано крякнувши через несподівану вагу, вони зняли згорток з сідла і відкинули ковдру. Бурчання перервалося, бо всі вони роззявили рота. Офіцер дивився на золоту зі срібними візерунками скриню, що стояла на бруківці, з непроникним обличчям, тоді поглянув на Фейна:
— Дар, гідний імператриці. Ти підеш зі мною.
Один із вартових грубо обшукав Фейна, проте він стерпів це мовчки, помітивши, що офіцер та два солдати, котрі підхопили скриню, залишили свої мечі та кинджали, перш ніж увійти до будинку. Все, що він дізнається про цих людей, може виявитися корисним, будь-яка дрібничка. А втім, він уже був упевнений у своєму плані. Він і завжди був упевнений, але особливо там, де лорди бояться отримати ножа від власних прислужників.
Коли вони пройшли крізь двері, офіцер дивно подивився на Фейна, і той не одразу зрозумів чому. Ну, звісно. Ці тварюки. Хай ким би вони були, вони не могли бути гіршими за траллоків, не кажучи вже про мерддраалів, і він і не подумав подивитися на них двічі. Тепер уже було надто пізно удавати переляк. Та шончанець нічого не сказав, заводячи Фейна в глиб будинку.
І незабаром Фейн уже лежав долілиць у кімнаті, порожній, якщо не зважати на складані ширми, що приховували стіни, а офіцер доповідав високому лорду Тураку про нього та його ралець. Слуги принесли стіл і встановили на нього скриню, аби високому лордові не довелося нахилятися. Фейн не бачив їх самих, бачив лише м’які туфлі, що стрімко пересувалися. Він нетерпляче чекав на слушну мить. Зрештою він настане, той час, коли вклонятися буде не він.
Потім солдатів відпустили, а Фейну наказали підвестися. Він звівся на ноги повільно, вивчаючи і високого лорда, його голену голову, довжелезні нігті, синю шовкову мантію, розшиту бутонами та квітами, і чоловіка, що стояв поряд із ним — у цього виголено було лише пів голови, а решту білявого волосся заплетено в довгу косу. Фейн був упевнений, що цей чоловік у зеленому — лише служник, хоч і високого рангу, але слуги теж могли бути корисними. А надто якщо їхні господарі їх цінували.
— Дивовижний дарунок, — Турак підвів очі від скрині на Фейна. Від високого лорда пахтіло трояндами. — Але питання виникає само собою: яким чином до такої людини, як ти, могла потрапити скриня, яку не кожний лорд може собі дозволити? Ти злодій?
Фейн обсмикнув на собі потерту і не надто чисту куртку:
— Іноді людині доводиться вдавати з себе незначну особу, високий лорде. Ці лахміття дозволили мені безпечно доправити вам цю річ. Ця скриня стара, високий лорде, така ж стара, як Епоха Легенд, і вона містить у собі скарб, який небагатьом очам пощастило бачити. Незабаром, високий лорде, я зможу її відімкнути і піднести вам те, що дозволить вам підкорити цю країну до тих меж, які ви самі оберете, до Хребта Світу, до Аїльської пустелі, до земель, що лежать за ними. Ніщо й ніхто не зможе опиратися вам, високий лорде, щойно я... — він осікся й замовк, бо Турак узявся обмацувати скриню пальцями з довгими нігтями.
— Я вже бачив такі скрині, як ця, скрині з Епохи Легенд, — промовив високий лорд, — хоч і не так майстерно зроблені. Їх може відкрити лише той, хто знає секрет, але я... ага! — Він натиснув на якусь точку, невидиму між завитками та розетками, відтак щось гостро клацнуло, і віко відхилилося. Миттєва тінь — можливо, розчарування? — ковзнула його обличчям. Фейн до крові прикусив губу зсередини, аби придушити гарчання. Те, що не він відчинив скриню, суттєво погіршувало його позицію в майбутніх торгах. А втім, усе ще могло піти згідно з його планом, якщо він змусить себе бути терплячим. Але ж він був терплячим так довго...
— І це скарби з Епохи Легенд? — промовив Турак, підносячи догори витий Ріг в одній руці і вигнутий кинджал з рубіном у золотому руків’ї — в іншій. Фейн стиснув спущені вздовж боків руки в кулаки, аби не кинутися й не схопити кинджал. — З Епохи Легенд... — тихо повторив Турак, ведучи вістрям кинджала по напису, інкрустованому сріблом на золотому обідку Рога. Брови в нього полізли догори з подиву — перше почуття, що відкрито відобразилося в нього на обличчі, відколи Фейн його побачив, але наступної миті обличчя Турака знову набуло безтурботного виразу. — Ти маєш хоч якесь уявлення, що це таке?