— Ріг Валіра, високий лорде, — спокійно відповів Фейн, втішено помітивши, що у чоловіка з косою при цих словах відпала щелепа.
Турак лише кивнув, наче відповідаючи сам собі.
Високий лорд відвернувся і пішов геть. Фейн закліпав очима і відкрив було рота, але жовтоволосий різко махнув йому рукою, і він мовчки пішов услід.
Вони прийшли до ще однієї кімнати, звільненої від будь-яких меблів, що могли бути тут раніше. Натомість у кімнаті була купа складаних ширм і один-однісінький стілець, який стояв перед заокругленою шафою. Все ще тримаючи в руках Ріг та кинджал, Турак кинув погляд на шафу, тоді перевів очі вбік. Він не промовив жодного слова, але другий шончанець похапцем проказав короткі накази, і за мить крізь двері, приховані ширмами, до кімнати ковзнули чоловіки в непримітному вовняному одязі, несучи ще один маленький стіл. Вслід за ними в кімнаті з’явилася юна жінка, така світловолоса, що її волосся здавалося білим, з оберемком найрізноманітніших підставок з полірованого дерева. На ній був одяг з білого шовку, такого легкого, що Фейн мін бачити крізь нього її тіло, але він дивився лише на кинджал. Ріг був лише засобом досягти кінцевої мети, а от кинджал — частиною його самого.
Турак ледь торкнувся однієї з дерев’яних підставок, що їх тримала перед ним дівчина, і вона поставила її на середину столика. За вказівкою чоловіка з косою служники розвернули стілець, встановивши його навпроти столика. Довге волосся спадало їм на плечі. Вклоняючись, майже торкаючись чолом колін, вони поспішили з кімнати.
Розмістивши Ріг на підставці так, аби він дивився вгору, Турак поклав кинджал на стіл перед Рогом і попрямував до стільця.
Фейн більше не міг тримати себе в руках. Він потягнувся до кинджала.
Жовтокосий спіймав його за зап’ясток, стиснув, ледь не ламаючи кістки.
— Неголений собако! Затям собі: руку, що торкається власності високого лорда без дозволу, відрубують!
— Він мій, — прогарчав Фейн. Терпіння! Треба набратися терпіння.
Турак, відкинувшись на стільці, підняв догори один палець з нігтем, вкритим синім лаком, і слуга відтягнув Фейна вбік, аби високий лорд міг роздивлятися Ріг без перешкод.
— Твій? — промовив Турак. — У скрині, яку ти не вмів відчинити? Якщо ти достатньо мене зацікавиш, можливо, я віддам тобі цей кинджал. Навіть якщо він належить до Епохи Легенд, бо такі речі мене не цікавлять. Але перш за все ти відповіси мені на одне питання: чому ти приніс Ріг Валіра мені?
Фейн ще мить жадібно дивився на кинджал, а тоді висмикнув свою руку, розтираючи її і вклоняючись водночас:
— Щоби ви могли засурмити в нього, високий лорде. Тоді ви зможете завоювати всю цю країну, якщо тільки побажаєте. Весь світ. Ви можете зруйнувати Білу Вежу і стерти на порох усіх Айз Седай, адже навіть їхня сила не зуміє зупинити героїв, що повстануть із мертвих.
— Тобто я маю в нього засурмити, — промовив Турак безбарвним тоном. — І зруйнувати Білу Вежу. І знову ж таки: чому? Ти поклявся коритися, чекати та служити, але це країна клятвопорушників. Чому ти бажаєш віддати мені свою країну? Чи ти хотів би звести якісь особисті порахунки з цими... жінками?
Фейн надав своєму голосові усієї переконливості, на яку був здатний. Будь терплячим, наче хробак, що підточує рослину зсередини:
— Високий лорде, моя родина передавала заповіти пращурів з покоління в покоління. Ми служили високому королю Артуру Пейндранґу Танріаллу, а коли відьми з Тар Валона його вбили, ми не забули своїх клятв. Тоді, коли інші билися між собою та шматували те, що створив Артур Яструбине Крило, ми трималися наших обітниць, страждали за це, але все одно не порушили присяги. Так ведеться в нашій родині, високий лорде, і ці заповіти передаються від батька до сина, від матері до дочки упродовж всіх років, що минули після загибелі короля королів. Ми чекаємо на повернення війська, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, і ми чекаємо на повернення нащадків короля королів, які зруйнують Білу Вежу і повернуть те, що йому належало. І коли нащадки Яструбиного Крила повернуться, ми будемо служити і будемо радити, бо ми були радниками високого короля. Високий лорде, той прапор, що майорить наразі над цією стелею, якщо відкинути обрамку, це стяг Льютера Пейндраґа Танріалла, сина Артура Пейндраґа Танріалла, що за наказом батька повів військо за океан. — Фейн упав на коліна. Дивлячись на нього, можна було повірити, що його переповнюють почуття. — Високий лорде, все, чого я бажаю, — це служити та радити нащадку високого короля.
Турак мовчав так довго, що Фейн почав думати, чи не варто навести ще якісь аргументи. Він був готовий переконувати стільки, скільки знадобиться. Нарешті високий лорд заговорив:
— Схоже, тобі відомі речі, про які ніхто — ні лорд, ані простолюдин — не говорив, відколи побачив цю землю. Місцеві теревенять про це, але для них це лише одна байка з десятка подібних; але ти знаєш. Я бачу це у твоїх очах, чую у твоєму голосі. Я майже готовий повірити, що тебе підіслали, аби заманити мене в пастку. Але хто, володіючи Рогом Валіра, став би використовувати його з такою метою? Ні у кого з високородних, з тих, котрі прийшли разом із Халіне, Рога бути не могло, бо легенди кажуть, що він захований у цій землі. А будь-який лорд цієї країни, без сумніву, використав би його проти мене, а не віддав би його мені в руки. Як до тебе потрапив Ріг Валіра? Чи ти хочеш сказати, що ти — герой, як ті, про яких ідеться в легендах? Може, ти вже вчинив не один подвиг?
— Я не герой, високий лорде. — Фейн зважився на самопринизливу посмішку, але обличчя Турака залишалося непроникним, тож він швиденько її стер. — Ріг знайшов один із моїх пращурів під час безладу, який спричинила смерть короля королів. Він знав, як відчиняється скриня, проте цей секрет загинув разом із ним у Столітній війні, і ми, всі його онуки та правнуки, знали лише, що всередині скрині лежить Ріг і ми маємо зберігати його, доки повернуться нащадки високого короля.
— Я майже міг би тобі повірити.
— Повірте, високий лорде. Щойно ви засурмите в Ріг...
— Не псуй тієї переконливості, на яку тебе вистачило. Я не сурмитиму в Ріг Валіра. Коли я повернуся до Шончану, я піднесу його імператриці як найкоштовніший зі своїх трофеїв. Можливо, сама імператриця зволить сурмити у нього.
— Але ж, високий лорде, — запротестував Фейн, — ви мусите...
Він прийшов до тями, лежачи боком на підлозі, і в голові у нього дзвеніло. Тільки коли йому трохи проясніло в очах і він побачив, що чоловік із жовтою косою розтирає збиті кісточки пальців, то втямив, що сталося.
— З деякими словами, — стиха промовив жовтокосий, — ніколи не звертаються до високого лорда.
Фейн вирішив для себе, якою смертю помре цей тип.
Турак перевів з Фейна на Ріг погляд, такий спокійний, наче нічого особливого не трапилося:
— Можливо, разом із Рогом я віддам імператриці й тебе. Може статися, ти її потішиш як чоловік, який стверджує, що його родина залишилася вірною, коли решта порушили клятви чи забули про них.
Зводячись на ноги, Фейн відчув наплив бурхливої радості, та приховав її якомога надійніше. Доки Турак не згадав про імператрицю, він навіть не знав про її існування, а тепер йому знову відкривається хід до правителя... відкриваються нові шляхи, з’являються нові плани. Він опиниться поряд із правителькою, що має за собою всю міць Шончану, а в руках — Ріг Валіра. Це значно краще, ніж робити великого короля з цього Турака. А деякі частини його плану можуть зачекати. Полегеньку. Не дай йому зрозуміти, як ти цього прагнеш. Ти чекав довго, ще трохи терпіння не завадить.
— Як забажає високий лорд, — прошелестів він, намагаючись промовляти як людина, котра хоче тільки одного: служити.
— Ти, схоже, аж гориш бажанням служити, — зауважив Турак, і Фейн ледь не сіпнувся. — Я скажу тобі, чому я не сурмитиму в Ріг Валіра чи просто не залишу його у себе; можливо, це дещо вгамує твій запал. Не хочу, щоб ти, як мій ралець, роздратував імператрицю своїми вчинками. Тому якщо ти не вгамуєш свою завзятість, тобі її ніколи не задовольнити. Бо у такому разі ти ніколи не покинеш цих берегів. Чи тобі відомо, що той, хто засурмить у Ріг, буде пов’язаний з ним довіку? Що доки він чи вона живі, для будь-кого іншого це буде звичайнісінький мисливський ріг? — Схоже, Турак не чекав на відповіді; принаймні пауз на них він не робив. — В черзі на кришталевий трон я — дванадцятий. Якщо я залишу собі Ріг Валіра, усі, хто стоять між мною та троном, вирішать, що я за його допомогою хочу стати першим, і хоч імператриця, звісно, бажає, аби ми боролися один з одним, аби її спадкоємцем став найсильніший та найхитріший, наразі її фавориткою є її друга дочка, і вона навряд чи поставиться прихильно до будь-кого, хто становить хоч якусь загрозу для Туон. Якщо я дмухну у цей ріг, то хай навіть я покладу цю землю до її ніг і приведу до неї на повідці усіх мешканок Білої Вежі, імператриця, хай вона живе вічно, неодмінно вирішить, що я претендую на щось більше, ніж залишатися одним із її спадкоємців.