І кожний з вершників, перетнувши цю невидиму межу, здригався чи вигукував щось здивовано. Гюрін роззявив рота, а Уно прошепотів:
— Прокляття, горіти йому вогнем... — і помотав головою, наче не знав, що ще сказати. Жовті очі Перрина дивилися так, наче він упізнавав щось знайоме.
Лоял повільно, глибоко, набрав повні груди повітря і так само повільно видихнув:
— Як же добре... знову опинитися... в стеддінґу.
Наморщивши лоба, Ранд роззирнувся. Він гадав, що в стеддінґу все буде інакше, але, накривши його однісінькою хвилею прохолоди, ліс залишався точнісінько таким, як той, крізь який вони скакали цілий день. Та ще раптове відчуття цілковитого спокою. А тоді він побачив, як з-поза дуба виходить оґір.
Вона — бо це була особа жіночої статі — була нижчою за Лояла, тобто голова Ранда була майже на рівні її пліч, але так само мала широкий ніс та великі очі, а ще — вуха з китичками. Втім, брови у неї були не такі довгі, як у Лояла, риси обличчя — делікатніші, і китички на вухах тонші. Мала на собі довгу зелену сукню та зелений плащ, розшитий квітами, а в руках тримала букет із квітучих гілочок галезії, наче оце щойно його збирала. Вона спокійно і вичікувально дивилася на вершників.
Лоял сповз зі свого височенького коня і поспішив уклонитися. Ранд і всі інші зробили те саме, хоч і не так квапливо, як Лоял. Навіть Верін нахилила голову. Лоял церемонно назвав імена своїх супутників, але забув назвати свій стеддінґ.
Мить чи дві дівчина-оґір — Ранд не сумнівався, що вона не старша за Лояла — вивчала їх, а тоді усміхнулася:
— Ласкаво просимо до стеддінґу Тсофу. — І голос у неї був ніжнішою варіацією голосу Лояла: теж гудіння, але м’якше, наче зумкотів менший джмелик. — Я — Еріт, дочка Іви, дочки Алар. Ласкаво просимо. Небагато людей відвідували нас, відколи каменярі залишили Кайрен, а тепер стільки одразу. Раніше до нас завертав і Мандрівний народ, та, звісно, вони пішли, коли... Ой, я надто розбалакалася. Я відведу вас до старійшин. От тільки... — Поглядом вона пошукала, хто з них старший, і зупинилася на Верін. — Айз Седай, з вами так багато чоловіків, та ще й озброєних. Чи не могли б ви, будь ласка, залишити частину з них у Світах? Вибачте, але завжди не дуже комфортно мати в стеддінґу надто багато озброєних людських істот водночас.
— Звичайно, Еріт, — відповіла Верін. — Інґтаре, подбаєте про це?
Інґтар віддав наказ Уно, і таким чином він та Гюрін були єдиними шайнарцями, що пішли за Еріт углиб стеддінґу.
Ведучи свого коня за повід, як і всі його супутники, Ранд ішов уперед і підвів очі на Лояла, коли той наблизився до нього. Сам Лоял не припиняв поглядати на Ерін, що крокувала попереду, поряд із Верін та Інґтаром. Трохи позаду простував Гюрін, зачудовано роздивляючись навколо, хоч Ранд і не знав, що саме його дивувало.
За якийсь час Лоял нахилився до Ранда і заговорив тихенько:
— Хіба вона не дуже вродлива, Ранде? А голос! Він у неї співає...
Мет ледь не похлинувся сміхом, але у відповідь на запитальний погляд Лояла поквапився сказати:
— Дуже гарненька, Лояле. Трохи зависока, як на мій смак, ти розумієш; але, без сумніву, дуже симпатична.
Лоял невпевнено наморщив чоло, але кивнув:
— Так, ти правий. — Обличчя у нього проясніло: — Як же чудово насправді знову опинитися в стеддінґу! Звісно, це не те щоб мене взяла туга, ви ж розумієте.
— Туга? — промовив Перрин. — Я не розумію, Лояле.
— Ми, оґіри, прив’язані до стеддінґу, Перрине. Кажуть, що до Світотрощі ми могли мандрувати де завгодно і скільки завгодно, як ото ви, людські істоти, але після Трощі все змінилося. Оґірів розкидало світом, так само як і людей, і вони не могли знайти жодного стеддінґу. Все перемістилося, все змінилося. Гори, ріки, навіть моря.
— Всі знають про Трощу, — нетерпляче втрутився Мет. — Яким боком це стосується цієї... як її... туги?
— Саме під час Вигнання, коли ми блукали, загублені, туга вперше опанувала нами. Бажання побачити стеддінґ ще раз, бажання побачити рідну домівку. Багато хто помер від туги. — Лоял сумно похитав головою. — Померло більше, ніж залишилося жити. Коли згодом ми знову почали знаходити стеддінґи, помалу, у роки Пакту Десяти Націй, здавалося, що ми нарешті побороли тугу, але вона всіх нас змінила, її зернини проросли в нас. І тепер варто якомусь оґіру надто довго мандрувати Світами, як його знову охоплює туга; він починає марніти і, якщо не повернеться, помирає.
— То, може, тобі треба залишитися тут на якийсь час? — стурбовано запитав Ранд. — Нема потреби себе губити, й надалі залишаючись із нами.
— Я знатиму, коли вона прийде до мене, — розсміявся Лоял. — І тоді вона нескоро стане такою сильною, аби мене вбити. Та он, Делар прожила серед Морського народу десять років і весь цей час не бачила жодного стеддінґу, а тоді щасливо повернулася додому.
З-за дерев назустріч загону виступила оґірська жінка, зупинилася на хвилинку, аби переговорити з Еріт і Верін. Вона зміряла поглядом Інґтара, і, вочевидь, він не здався їй вартим уваги, що, схоже, неабияк того спантеличило. Вона ковзнула поглядом по Лоялу і просвітила очима наскрізь Гюріна та компанію межиріченців, а тоді знову зникла в лісі; увесь цей час Лоял, здавалося, намагався сховатися позаду свого коня.
— До того ж, — промовив він, визираючи з-понад сідла та сторожко дивлячись їй услід, — життя в стеддінґу досить монотонне, якщо порівняти його з мандрами разом з трьома та’веренами.
— Не починай знову... — буркнув Мет.
Лоял поспішно виправився:
— Добре, з трьома друзями. Ви ж вважаєте мене другом, я сподіваюся?
— Я твій друг, — сказав Ранд, а Перрин кивнув.
— Як я можу не дружити з кимось, хто так погано грає в кості? — розсміявся Мет. Під поглядами Ранда і Перрина він підняв руки догори: — Добре, добре! Ти подобаєшся мені, Лояле. Ти — мені друг. Тільки не починай знову говорити про... Інколи ти поводишся не краще за Ранда. — Він стишив голос до шепоту: — Принаймні тут, у стеддінґу, ми в безпеці.
Ранд насупився. Він знав, що має на увазі Мет. Тут, у стеддінґу, де я не можу направляти Силу.
Перрин дав Мету штурхана в плече, та пожалкував про це, коли побачив, як скривилося виснажене Метове обличчя.
Нараз Ранд почув музику: невидимі флейти та скрипки виводили радісну мелодію, і та линула між деревами, а лункі голоси співали й сміялися:
І майже водночас він зрозумів, що могутній силует, що виступає поміж деревами, і сам є деревом, з борозенчастим стовбуром, завтовшки у добрих двадцять кроків, який спирається на численні корені, що аж випирають з землі, мов контрфорси. Роззявивши від здивування рота, він прослідив очима дерево вгору, аж до зеленого шатра і вище, де на висоті ста кроків гілля розходилося широко в усі боки, наче шапка гігантського гриба. А за цим деревом вимальовувалися інші, ще вищі.
— Згоріти мені, — видихнув Мет. — З такого одного можна збудувати десять будинків. П’ятдесят будинків.
— Зрубати велике дерево? — Чулося, що Лоял шокований і обурений не на жарт. Вуха у нього стали сторчма, а довгі брови поповзли аж на щоки. — Ми ніколи не зрубуємо жодного з великих дерев, аж доки воно не вмре само. А вони майже ніколи не вмирають. Світотрощу пережило небагато великих дерев, але найбільші з них в Епоху Легенд були вже паростками.