— Пробач, Лояле, — промовив Мет. — Я тільки хотів сказати: які ж вони величезні! Я ніколи не чіпав би жодного з ваших дерев.
Лоял кивнув. Схоже, він змінив гнів на ласку.
Тепер вони побачили й інших оґірів між деревами. Здебільшого ті були зосереджені на своїх трудах, хоч і поглядали на приїжджих, навіть кивали їм привітно або легенько вклонялись, проте ніхто не зупинявся й не заговорював до них. Мали особливу манеру рухатися: неквапливо й обдумано, і водночас майже по-дитячому вільно й радісно. Вони знали, хто вони такі й де вони, і їм це подобалось. Вони, здавалося, перебувають у злагоді з собою і з усім навкруги. Ранд відчув, що заздрить їм.
Далеко не всі оґіри-чоловіки були вищі на зріст, ніж Лоял, але неважко було вирізнити чоловіків, старших за нього; майже всі вони носили вуса, такі само довгі, як їхні висячі брови, а також мали під підборіддям вузенькі борідки. Молоді ж оґіри були чисто виголені, як і Лоял. Багато хто мав на собі сорочку з короткими рукавами, а в руках у них були лопати та мотики або пили та відра з дьогтем; на інших були каптани простого крою з ґудзиками аж під горло, що розширялися на рівні колін, наче спідниці. Жінки, схоже, полюбляли прикрашати свій одяг вишитими квітами, та й волосся у багатьох було заквітчане. У дівчат квітами було розшито тільки плащі; у старших жінок квіти були вишиті і на сукнях, а деякі жінки з сивим волоссям мали вишивку з квітів та листя від коміра до низу подолу. Дехто з оґірів, переважно жінки та дівчата, звертали особливу увагу на Лояла; проте він крокував уперед, дивлячись просто перед собою, і лише з кожним кроком усе відчайдушніше смикав вухами.
Ранд аж підскочив, побачивши, як якийсь оґір, здавалося, виткнувся просто з-під землі, з одного з укритих травою й обплетених дикими квітами курганів, розкиданих там і тут поміж деревами. А тоді він побачив у курганах віконця, побачив жінку-оґірку біля одного з них — вона розкачувала тісто на струдель — і втямив, що він дивиться на оґірські оселі. Віконні рами у них були викладені з каменю, і вони не просто здавалися природними утвореннями, а, схоже, вітер та дощ справді формували їх упродовж довгих років.
Кожне з великих дерев, завдяки масивним стовбурам та кореням-підпоркам, завтовшки як кінський тулуб, займало величезну площу, але кілька дерев росли просто посеред містечка. Їхні корені були прикриті земляними насипами, що слугували хідниками. До речі, крім хідників, містечко відрізнялося від лісу лише тим, що мало в центрі простору галявину. А посередині галявини височіло те, що могло бути лише пнем одного з великих дерев. Підвищення було кроків сто завширшки, з поверхнею, відшліфованою так гладенько, наче найкраща підлога. З кількох боків на підвищення вели сходинки. Ранд саме намагався уявити, яким заввишки могло бути це дерево, коли Еріт проказала голосно, щоби її всі почули:
— Зустрічайте наших гостей.
З-за гігантського пенька вийшли три людські істоти, жінки. Наймолодша тримала в руках дерев’яну чашу.
— Аїльки, — сказав Інґтар. — Діви списа. Добре, що я не взяв із собою Масиму та інших. — Але він відстав на крок від Верін та Еріт і поправив меч за спиною, аби його можна було вихопити одним рухом.
Ранд роздивлявся аїльок зацікавлено і схвильовано. Ось вони, представниці того народу, до якого дуже багато хто намагався його віднести. Дві жінки були вже в літах, а третя — майже дівчинка, але всі вони були значно вищі за жінок, яких звик бачити Ранд. Коротко підрізане спереду волосся — руде, каштанове, золотаве — на потилиці було зібране у вузенький хвіст, що сягав спини. Жінки були вдягнені в просторі штани, заправлені в м’які чоботи, і весь одяг на них був коричневого, сірого та зеленого кольорів, різних відтінків. Ранд подумав, що таке вбрання має зливатися зі скелями чи з деревами в лісі не гірше за плащ Охоронця. З-за пліч у жінок витикалися короткі луки, сагайдаки, а на поясах висіли довгі ножі. А ще кожна з них мала невеличкий круглий щит та кілька списів з короткими держаками та довгими наконечниками. Навіть наймолодша рухалася зі спритністю, яка свідчила, що вона знає, як поводитися зі своєю зброєю.
Раптом жінки помітили присутність інших людських істот. Видно було, що несподівана зустріч заскочила їх, але реакція їхня була блискавичною. Наймолодша вигукнула: «Шайнарці!» — і крутнулась, аби обережно поставити чашу на землю позад себе. Дві інші миттєво підхопили коричневі шалі, накинуті на плечі, й обернули ними голови. Старші жінки вже затуляли обличчя чорною тканиною, залишаючи на видноті самі очі, і вслід за ними те ж саме зробила і дівчина. Низько пригнувшись, вони посунули вперед, ступаючи сторожко, виставивши вперед руку зі щитом та пуком списів і націливши на супротивників списи, затиснуті в іншій руці.
Меч Інґтара вилетів з піхов.
— Відступіться, Айз Седай! Еріт, убік!
Гюрін вихопив свій мечолам, друга його рука якусь мить вагалася між києм та мечем, але, ще раз поглянувши на списи аїльок, він узявся за руків’я меча.
— Припиніть! — запротестувала оґірська дівчина. Ламаючи руки, вона заметушилася між Інґтаром та аїльками. — Не можна!
Ранд усвідомив, що лезо, позначене чаплею, вже у нього в руках. Перрин наполовину витяг сокиру з петлі на поясі і завагався, хитаючи головою.
— Ви що з глузду з’їхали, ви обидва? — обурено вигукнув Мет. Його лук, як і раніше, висів у нього за спиною. — Мені начхати, аїльки вони чи ні, вони — жінки!
— Припиніть негайно! — владно промовила Верін. — Припиніть негайно!
Аїльки й не думали зупинятися, і Айз Седай стиснула кулаки у відчаї.
Мет позадкував, збираючись поставити ногу в стремено.
— Я забираюсь звідси, — виголосив він. — Чуєте? Я не хочу, щоби вони пообтикували мене цими штуками, і стріли в жінок пускати я теж не збираюся!
— Пакт! — заволав Лоял. — Згадайте про Пакт!
Ці його слова справили не більше враження, ніж безперервні заклики Верін та Едіт.
Ранд помітив, що і Айз Седай, і дівчина-оґірка тримаються так, аби не опинитися на шляху аїльок. Йому спало на гадку, що, можливо, Мет має рацію. Він не був упевнений, що може вбити жінку, навіть якщо та спробує вбити його. Від спроби втекти його зупинила думка, що навіть коли йому вдасться стрибнути в сідло Гнідана, аїльки вже зараз усього за тридцять кроків від нього. Ці короткі списи, мабуть, легко подолають таку відстань... Жінки наближалися, припадаючи до землі, наставляючи списи, і він припинив думати про те, як би не завдати їм шкоди; час було потурбуватися, як не дати їм завдати шкоди йому.
Він гарячково потягнувся до порожнечі, і вона відкрилася. Але поза її межами спливла віддалена думка: це лише порожнеча. В ній не було сяяння саїдін. Порожнеча була ще більш порожньою, ніж тоді, коли він викликав її раніше, і ще ширшою, і в ній була неситість, ненажерливість, здатна його поглинути. Жадання більшого. В ній відчувався натяк на існування чогось іншого.
Раптом у проміжок між двома групами кинувся якийсь оґір, трясучи вузенькою борідкою:
— Що це таке?! Опустіть зброю. — Голос його лунав шоковано. — Вам, — він оббіг поглядом Інґтара та Гюріна, Перрина та Ранда, а за компанію з ними й Мета, не зваживши на його порожні руки, — ще є якесь виправдання, але ви... — Він розвернувся до аїльських жінок, які наразі зупинилися, де стояли. — Ви що, забули Пакт?
Ті відкрили голови та обличчя так квапливо, наче хотіли вдати, що й ніколи їх не закривали. Дівчина почервоніла як маків цвіт, дві інші жінки теж мали присоромлений вигляд. Одна зі старших жінок, з рудим волоссям, промовила:
— Пробач нам, Деревний Брате. Ми пам’ятаємо Пакт, і ми би не підняли зброї, але ми в країні деревовбивць, де проти нас — кожний, і ми побачили чоловіків зі зброєю.
Ранд зауважив, що очі у жінки сірі, такого ж кольору, як у нього.
— Ви зараз у стеддінґу, Ріан, — м’яко сказав оґір. — У стеддінґу всі знаходяться в безпеці, маленька сестро. Тут ніхто не вступає в бій один з одним, тут ніхто не здіймає один на одного руку.
Вона присоромлено кивнула, а оґір перевів погляд на Інґтара й інших.
Інґтар вклав меч у піхви; Ранд зробив так само, хоч і не так квапливо, як Гюрін — той виглядав не менш збентеженим, ніж аїльки. Перрин так і не витяг до кінця своєї сокири. Прибравши руку з меча, Ранд відпустив і порожнечу. Тілом його пробіг дрож. Порожнеча зникла, але залишила по собі відголосок, що сповнив усе єство хлопця бажанням чимось ту порожнечу заповнити. Відчуття це тануло дуже повільно.