Оґір повернувся до Верін і вклонився їй:
— Айз Седай, я — Джуїн, син Дасела, сина Лауда. Я прийшов, аби супроводити вас до старійшин. Вони хочуть знати, навіщо до нас завітала Айз Седай і з нею озброєні чоловіки, а також один із наших юнаків.
Лоял зіщулився, наче бажав стати непомітним.
Верін з жалем подивилася на аїльок, так наче їй хотілося би поговорити з ними, а тоді зробила Джуїну знак показувати шлях, і він повів її кудись, не зронивши більше ані слова і навіть не поглянувши на Лояла.
Ранд зі супутниками залишилися стояти, дивлячись на аїльок і відчуваючи незручність. Принаймні Ранд розумів, що особисто він почувається ніяково. Інґтар стояв незворушний, наче скеля, і не більше, ніж у скелі, відображалося емоцій на його обличчі. Аїльки відкинули шалі та запони з облич, проте все ще стискали в руках списи та розглядали чотирьох чоловіків так допитливо, наче хотіли зазирнути їм усередину. Ранду припало гнівних поглядів більше, ніж іншим чоловікам. Він розчув, як наймолодша жінка пробурмотіла: «Він носить меч!» У її голосі змішалися жах та презирство. А тоді жінки пішли, прихопивши з собою дерев’яну чашу і раз по раз озираючись на Ранда, доки не зникли за деревами.
— Діви Списа, — буркнув Інґтар. — Не думав, що вони зупиняться, якщо вони вже прикрили обличчя. І точно не через пару слів. — Він поглянув на Ранда та двох його приятелів. — Бачили б ви, як атакують Червоні Щити або Кам’яні Пси. Зупинити їх не легше, ніж лавину.
— Вони не стали б порушувати Пакт, якщо їм про нього нагадали, — з посмішкою промовила Еріт. — Вони прийшли заради виспіваної деревини. — Голос її забринів гордістю. — У нас, у стеддінґу Тсофу, є два виспівувані дерев. Їх тепер обмаль. Я чула, що у стеддінґу Шанґтай є молодий виспівувач, дуже талановитий, а в нас їх аж двоє. — Лоял зашарівся, але вона, схоже, цього не помітила. — Якщо ви підете зі мною, я проведу вас туди, де ви зможете зачекати, доки старійшини закінчать свою розмову.
Коли вони йшли за дівчиною, Перрин тихенько буркнув:
— Виспівана деревина, аякже! Хай не дурять голову. Ці аїльки шукають Того, що приходить зі світанком.
А Мет сухо додав:
— Вони шукають тебе, Ранде.
— Мене?! Що за маячня! Чого ти вирішив, що...
Він замовк, бо Еріт завела їх по сходинках униз, до вкритого дикими квітами будинку, що стояв трохи осторонь і, вочевидь, призначався для гостей із людської раси. Кімнати тут були завширшки двадцять кроків від однієї кам’яної стіни до іншої, а пофарбовані стелі здіймалися над підлогою аж на два спани, не менше, але оґіри доклали зусиль, аби людські істоти почувалися тут зручно. Навіть попри це, меблі були трохи зависокі, і коли людина сідала на стілець, ноги у неї не сягали підлоги. Стільниця була Рандові вище пояса. Якщо не всі вони, то принаймні Гюрін міг пройти під зводом каміна, не схиляючи голови, а сам камін здавався радше гротом, що його проклав водний потік, а не витвором рук. Еріт із сумнівом подивилася на Лояла, але він жестом показав, що не варто про нього турбуватися, і відтягнув одне із крісел у куток, який найважче було побачити від дверей.
Щойно оґірська дівчина пішла, Ранд напосів на Мета та Перрина:
— Вони шукають мене? Що ви хочете цим сказати? Чому шукають? Навіщо? Вони дивилися просто на мене, але нічого такого не сказали — пішли собі геть.
— Вони дивилися на тебе так, — розплився в посмішці Мет, — наче ти місяць не вмивався, і до того ж від тебе смердить вівцями. — Посмішка на його обличчі погасла. — Але цілком можливо, що вони шукали тебе. Нам уже раніше довелося погомоніти з одним аїльцем.
Ранд із дедалі більшим подивом слухав, як приятелі розповідають йому про їхню зустріч з аїльцем на Кинджалі Родичевбивці. Більше розповідав Мет, а Перрин час від часу вставляв зауваги, коли той починав прибріхувати. Мет влаштував цілу виставу, розписуючи, який небезпечний був той аїлець і як їхня зустріч ледь не переросла в сутичку.
— А оскільки ми не знаємо аїльців, крім тебе, — завершив він, — то це можеш бути ти. Інґтар каже, що аїльці мешкають лише у своїй пустелі, отже, ти, мабуть, один такий неповторний.
— Як на мене, це не смішно, Мете, — гримнув Ранд. — Я не аїлець. — Амерлін казала: аїлець. Інґтар казав те ж саме. Тем казав... Він був хворий, в гарячці. Вони перетяли коріння, яке Ранд вважав своїм, ці Айз Седай і Тем разом з ними... хоч Тем і був надто хворий, аби розуміти, що каже. Позбавили коріння, пустили перекотиполем за вітром, а тоді запропонували йому щось нове, за що він міг би вчепитися. Лжедракон. Аїлець. Він не міг прийняти це за коріння. Не хотів. Нізащо. — Може, я взагалі не належу до жодного народу. Проте Межиріччя — єдина домівка, яку я маю.
— Я нічого такого не хотів сказати, — запротестував Мет. — Але ж... Згоріти мені, Інґтар каже, що ти таки аїлець. І Масима так каже. Цей Урієн міг би бути твоїм кузеном, а якщо Ріан вдягне сукню і скаже, що вона — твоя тітка, ти й сам у це повіриш. Ой, добре, добре. Не дивись на мене так, Перрине. Якщо він хоче стверджувати, що він не аїлець, хай так і буде. Власне, яка різниця?
Перрин тільки головою похитав.
Оґірські дівчата принесли воду для вмивання і рушники, принесли сир, фрукти та вино, а ще олов’яні кухлі — трохи завеликі, тож тримати їх однією рукою було не надто зручно. Приходили й інші жінки у розшитому квітами одязі. Вони з’являлися одна за одною, з дюжина, не менше, спитати, чи зручно влаштувалися люди, чи не треба їм чогось. Кожна з них зверталася до Лояла в останню чергу, коли вже збиралася йти. Він відповідав їм шанобливо, але дуже коротко. Таким неговірким Ранд його ще не бачив. Лоял підводився зі стільця і притискав до грудей книгу в дерев’яній палітурці, відповідного для оґірів розміру, прикриваючись нею, наче щитом. Коли ж жінки йшли, він зіщулювався в кутку на своєму стільці, ховаючи обличчя в книгу. Єдине, що в цьому домі геть не підходило людям за розмірами, були книги.
— Ви лишень вдихніть це повітря, лорде Ранде, — промовив Гюрін зі щасливою посмішкою, глибоко дихаючи. Сидячи на стільці, присунутому до столу, він дриґав ногами, наче хлопчур. — Не скажу, що в більшості інших місць пахне погано, але... Лорде Ранде, я гадаю, тут ніколи нікого не вбили. Навіть не поранили нікого, хіба що випадково.
— Вважається, що стеддінґи безпечні для всіх, — відказав Ранд. Він не зводив очей із Лояла. — Принаймні так стверджують легенди. — Він проковтнув останній шматочок сиру і попрямував до оґіра. Мет ішов за ним із кухлем у руках. — У чому річ, Лояле? — поцікавився Ранд. — Відколи ми тут, ти так нервуєшся, наче кіт на псарні.
— Ні в чому, — відповів Лоял, стурбовано зиркаючи на двері краєм ока.
— Ти що, боїшся, що тут дізнаються, що ти залишив стеддінґ Шанґтай без дозволу твоїх старійшин?
Лоял сполохано роззирнувся навкруги, китички на його вухах тремтіли.
— Не кажи так, — зашипів він. — Тебе можуть почути. Якщо вони дізнаються... — Важко зітхнувши, він відкинувся на спинку крісла, поглядаючи то на Ранда, то на Мета. — Не знаю, як ведеться у людей, але в оґірів... Якщо дівчина побачить юнака, котрий їй сподобається, вона йде до своєї матусі. Або інколи її мати бачить когось, хто здається їй до пари її дочці. У будь-якому разі, якщо вони доходять згоди, матір дівчини йде до матері юнака, і однієї прекрасної миті юнак дізнається, що з його весіллям уже все вирішено.
— А що, хлопця ніхто не питає? — з недовірою запитав Мет.
— Ніхто. Жінки завжди кажуть, що ми довіку будемо жити у шлюбі з деревами, якщо дозволити нам самим вирішувати, — Лоял скривився й засовався на місці. — Половина шлюбів відбувається між різними стеддінґами; молоді оґіри цілими компаніями мандрують зі стеддінґу до стеддінґу, аби себе показати й інших подивитися. Якщо тут дізнаються, що я пішов у світи без дозволу, вони напишуть до стеддінґу Шанґтай, до моєї матусі, і вона з’явиться тут і оженить мене ще до того, як змиє дорожній порох. Вона завжди каже, що я надто необачний і мені потрібна дружина. Гадаю, відколи я пішов зі стеддінґу, вона підшукує мені пару. Хай яку дружину вона мені обере... жодна жінка не дозволить мені знову піти подорожувати світами, доки у мене борода не посивіє. Дружини завжди кажуть, що жодного чоловіка не можна пускати у світи, доки він не навчиться давати собі раду.