Мет голосно розреготався, так що всі подивилися на нього, та, зглянувшись на відчайдушні жести Лояла, стишив голос:
— Ні, у нас вибір роблять чоловіки, і жодна жінка не може завадити чоловіку діяти на свій розсуд.
Ранд наморщив чоло, пригадавши, як Еґвейн почала ходити за ним назирці, коли вони обоє були ще дітлахами. Саме тоді майстриня аль’Вір почала звертати на нього особливу увагу, більшу, ніж на інших хлопчаків із їхнього селища.
Коли вони трохи підросли, деякі дівчата танцювали з ним під час свят, а деякі — ні, і завжди ті, хто танцювали, були подругами Еґвейн, а не танцювали з ним ті дівчата, які Еґвейн не подобалися. Здається, він пригадував і те, як майстриня аль’Вір відкликала Тема вбік... І вона ще муркотіла щось про те, що, мовляв, у Тема нема дружини, з ким вона могла би перемовитися!.. І після цього і Тем, і всі інші поводилися так, наче вони з Еґвейн заручені, хоч вони й не ставали на коліна перед Жіночим Колом і не давали обіцянок. Він ніколи раніше про це не замислювався; йому здавалося, що між ним та Еґвейн усе йшло, як воно має бути, та й по всьому.
— Гадаю, у нас усе відбувається так само, — буркнув він, а коли Мет розсміявся, додав: — Ти можеш пригадати, щоби твій батько хоч колись зробив щось проти волі твоєї матусі? — Мет вишкірився, відкрив було рота, а тоді насупився і закрив його знову.
Знадвору сходинками спустився Джуїн:
— Якщо ваша ласка, запрошую вас усіх піти зі мною. Старійшини хочуть вас бачити. — Він навіть не глянув на Лояла, але той однаково ледь не впустив книгу.
— Якщо старійшини спробують змусити тебе залишитися, — сказав йому Ранд, — ми скажемо, що нам треба, щоби ти йшов з нами.
— Можу побитися об заклад, тебе це взагалі не стосується, — промовив Мет. — І можу також заставитися, що вони просто хочуть сказати, що ми можемо скористатися Шляховою брамою. — Він здригнувся, і голос його залунав ще хрипкіше, ніж зазвичай. — Ми й насправді маємо пройти Шляхами, адже так? — І це було не питання.
— Залишитися й одружитися чи пройти Шляхами, — сумно зітхнув Лоял. — Життя стає напрочуд клопітним, коли у тебе в друзях три та’верени.
Розділ 36
Розмова зі старійшинами
Вони простували за Джуїном містечком оґірів, і Ранд помічав, що з кожним кроком Лоял нервує сильніше й сильніше. Вуха у нього напружилися так само, як і його спина, очі ледве лізли на лоба, а надто коли він помічав, що на нього дивляться інші оґіри, особливо жінки й дівчата, і багато з-поміж них, здавалось, звертали увагу саме на нього. Він мав такий вигляд, наче його вели на страту.
Оґір-бородань вказав на широкі сходи, що спускалися всередину вкритого травою кургану, значно більшого за всі інші. Цей курган знаходився майже біля підніжжя одного з великих дерев.
— Чому б тобі не зачекати надворі, Лояле? — запропонував Ранд.
— Старійшини... — почав був Джуїн.
— ...найвірогідніше, хочуть побачитися з рештою з нас, — закінчив за нього Ранд.
— Чого б їм просто не дати йому спокій? — докинув Мет.
Лоял енергійно закивав головою:
— Так. Так, я гадаю... — На нього видивлялася юрба оґірських жінок — і сиві бабусі, і дівчата того ж віку, що Еріт; вони перемовлялися між собою, не зводячи з нього очей. Вуха у Лояла засмикалися, але, поглянувши на широкі двері унизу, до яких вели кам’яні сходи, він знову кивнув: — Так, я посиджу тут... почитаю. Саме так. Почитаю. — Незграбно порившись у кишені каптана, Лоял витяг книжку. Усівшись на схил біля сходів з книжкою, що здавалася крихітною в його долонях, він опустив очі на сторінку. — Я сидітиму тут і читатиму, доки ви не вийдете звідти. — Він пряв вухами, наче відчуваючи на собі жіночі погляди.
Джуїн похитав головою, тоді знизав плечима й знову вказав на сходи:
— Прошу, старійшини чекають на вас.
Величезна зала під курганом не мала вікон, і тут усе було розраховане на зріст оґірів. До стелі з товстезними сволоками було спани чотири, якщо не більше. Такій залі місце було в палаці, принаймні висновуючи з розмірів. На підвищенні просто навпроти дверей сиділи семеро оґірів, і це візуально робило залу трохи меншою, але Ранд однаково почувався так, наче потрапив до просторої печери. Долівку було викладено чималими темними каменями, гладенькими, хоч і неправильної форми, а сірі стіни цілком могли виявитися шерхкою прямовисною скелею. Неотесані балки на стелі нагадували могутні корені дерева.
Тільки Верін розмістилася на звичайному кріслі, обличчям до підвищення, а решта умеблювання складалося з масивних крісел, прикрашених різною виноградною лозою, і на них возсідали старійшини. В центрі на кріслі, трохи вищому за інші, сиділа жінка-оґірка, ліворуч від неї — троє бороданів у довгих, розширених донизу каптанах, праворуч — три жінки в таких же сукнях, як у неї, вишитих виткими стеблами, листям та квітами від коміра до подолу. Всі старійшини мали обличчя, позначені довгими роками життя, білосніжне волосся — навіть китички на вухах сріблилися, — і наче промінилися почуттям власної гідності.
Гюрін, не криючись, дивився на них із роззявленим ротом, і Ранд відчув, що й сам не може відвести від них очей. Навіть Верін не сяяла такою мудрістю, яка світилась у великих очах старійшин, навіть Морґейз, попри свою корону, не справляла такого враження владності, навіть Морейн не могла дорівнятися до них незворушним спокоєм. Інґтар уклонився першим, і Ранд ще ніколи не бачив, аби він уклонявся так шанобливо, а решта стояли, наче у землю вкопані.
— Я — Алар, — сказала жінка, що сиділа на найвищому кріслі, коли всі гості нарешті розмістилися біля Верін. — Найстарша серед старійшин стеддінґу Тсофу. Верін сказала нам, що вам потрібно скористатися Шляховими брамами, що знаходяться тут. Повернути Ріг Валіра, яким заволоділи Друзі Морока, — дуже важливо, але ми ось уже сто років нікому не дозволяли мандрувати Шляхами. Ні ми, ні старійшини всіх інших стеддінґів.
— Я знайду Ріг, — гнівно промовив Інґтар. — Я мушу. Якщо ви не дозволите нам скористатися Брамою... — Він замовк під поглядом Верін, але обличчя у нього залишалося розлюченим.
— Не поспішай так, шайнарцю, — усміхнулася Алар. — Ви, людські істоти, ніколи не даєте собі часу на те, аби все обміркувати. Тільки на ті рішенці, які ухвалюються в спокої, можна покластися. — Усмішка зникла з її обличчя, і воно посерйознішало, але голос залишався розміреним та спокійним. — Небезпеки, що чигають в Шляхах, не подолати з мечем у руках, це вам не атака аїльців чи напад траллоків. Я повинна попередити вас: ступаючи на Шляхи, ви ризикуєте не тільки втратити життя або розум, ви ризикуєте втратити душу.
— Ми бачили Мачин Шин, — сказав Ранд, а Мет і Перрин кивнули, погоджуючись. Змусити себе висловити готовність зробити це ще раз вони не спромоглися.
— За потреби я сам-один піду за Рогом аж до Шайол Гулу, — рішуче мовив Інґтар.
Гюрін лише кивнув мовчки, наче приєднуючись до сказаного Інґтаром.
— Приведіть Траяла, — наказала Алар, і Джуїн, який залишався біля дверей, уклонився і кудись пішов.
— Недостатньо почути, що може статися, — звернулася Алар до Верін. — Ви маєте це побачити, зрозуміти всією душею.
Зависла напружена тиша, і вона тривала доти, доки не повернувся Джуїн, а з ним дві оґірські жінки середнього віку. Вони вели під руки оґіра з темною бородою, а він незграбно ступав між ними, наче не був упевнений, як треба рухати ногами. Обличчя мав обвисле, позбавлене будь-яких емоцій, а великі очі незмигно дивилися відсутнім поглядом, дивилися ні на кого і в нікуди. Здавалося, він навіть не усвідомлював, бачить щось чи ні. Одна з жінок обережно витерла слину, що стекла йому з кутика рота. Вони притримали його за руки, аби зупинити на місці. Він заніс було ногу, завагався, тоді опустив її на долівку, пристукнувши. Здавалося, він був не проти стояти, так само як до цього був не проти йти; принаймні йому було байдуже.