— Траял був серед останніх оґірів, які вирушили подорожувати Шляхами, — тихо промовила Алар. — Вийшов він таким, яким ви бачите його зараз. Ви не покладете на нього руки, Верін?
Верін подивилася на неї мовчки довгим поглядом, тоді підвелася й наблизилася до Траяла. Він не ворухнувся, коли вона поклала долоні йому на широкі груди, навіть оком не змигнув у відповідь на її дотик. Гучно втягнувши повітря, вона відсахнулася, дивлячись на нього, тоді повернулася до старійшин:
— Він... порожній. Тіло живе, але всередині тіла нічого нема. Нічого.
На обличчях усіх старійшин панував вираз невимовного смутку.
— Нічого, — промовила одна з жінок-старійшин, що сиділа праворуч від Алар. Здавалося, в її очах стояв увесь біль, якого Траял більше не міг відчувати. — Ні розуму. Ні душі. Від Траяла не залишилося нічого, крім його тіла.
— Він був чудовим виспівувачем дерев, — зітхнув один із чоловіків.
Алар змахнула рукою, і жінки розвернули Траяла та потихеньку повели його геть; їм довелося підштовхувати і тягти його, бо він не одразу почав переставляти ноги.
— Ризики нам відомі, — відказала Верін. — Але хай які будуть ризики, ми мусимо йти за Рогом Валіра.
Найстарша зі старійшин кивнула:
— Ріг Валіра. Не знаю, яка з новин гірша: чи та, що він наразі в руках Друзів Морока, чи та, що його взагалі знайшли. — Вона подивилася на старійшин, що сиділи праворуч і ліворуч від неї; кожен кивнув головою, по черзі, тільки один із чоловіків спершу з сумнівом посмикав себе за бороду. — Дуже добре. Верін каже, що часу обмаль. Я сама відведу вас до Шляхової брами. — Ранд відчув полегшення, змішане зі страхом, коли вона додала: — З вами разом іде молодий оґір, Лоял, син Арента, сина Галена, зі стеддінґу Шанґтай. Далеко він зайшов від своєї домівки.
— Він нам потрібний, — негайно випалив Ранд. Він заговорив трохи повільніше, відчувши на собі здивовані погляди старійшин та Верін, але все ж таки вперто повторив: — Нам потрібно, щоби він пішов з нами, та він і сам хоче піти.
— Лоял — наш друг, — сказав Перрин, а Мет водночас із ним промовив:
— Він нам не заважає, і він сам несе свою поклажу.
Обидва вони, здавалося, знітилися, коли старійшини перенесли увагу на них, а втім, від своїх слів не відступилися.
— Чи є якась причина, чому він не може піти з нами? — запитав Інґтар. — Мет сказав правильно: Лоял може сам нести свою поклажу. Не знаю, чи він так уже нам потрібний, але якщо він хоче йти з нами, то чому...
— Він нам потрібний, — спокійно перервала його Верін. — Тепер мало хто знає, як мандрувати Шляхами, а Лоял їх вивчав. Тим паче, що він знається на дороговказах.
Алар по черзі уважно подивилася на кожного з них, тоді зупинила погляд на Ранді. Вона дивилася так, ніби їй були відкриті всі таємниці; такий само погляд мали всі старійшини, але її погляд був глибший.
— Верін каже, що ти та’верея, — промовила вона нарешті, — і я бачу це в тобі. І це вказує на те, що ти насправді дуже сильний та’верея, бо такі таланти в нас слабшають. Ти втягнув Лояла, сина Арента, сина Галена в та’марсж’айлен, у павутиння, що його плете Візерунок навколо тебе?
— Я... я просто хочу знайти Ріг і... — Ранд затнувся. Алар не згадала про кинджал Мета. Він не знав, розповіла Верін старійшинам і про нього чи промовчала з певних міркувань. — Він мій друг, найстарша.
— Твій друг, — повторила Алар. — За нашими мірками він дуже молодий. Ти теж молодий, але ти та’верея. Ти наглянеш за ним, а коли це плетіння дійде кінця, подбаєш, аби він цілий і неушкоджений повернувся додому, до стеддінґу Шанґтай.
— Я це зроблю, — промовив він.
Ранд відчув, що, промовивши це, наче бере на себе зобов’язання, а, може, й присягається.
— Тоді ходімо до Шляхової брами.
Побачивши, як вони виходять назовні — Алар і Верін попереду, — Лоял скочив на ноги. Інґтар послав Гюріна по Уно та решту солдатів. Лоял, боязливо глипаючи на найстаршу, відстав і опинився з Рандом у хвості процесії. Всі оґірські жінки, що спостерігали за ним, розійшлися.
— Старійшини щось казали про мене? А вона?..
Він утупився у широку спину Алар: та саме віддавала наказ Джуїну привести коней. Джуїн ще продовжував вклонятися, а вона вже пішла вперед разом із Верін, нахиливши до Айз Седай голову і стиха до тієї промовляючи.
— Вона наказала Рандові тебе пильнувати, — вдаючи цілковито серйозного, повідомив Лоялу Мет, коли вони пішли за жінками, — а ще подбати, аби ти безпечно повернувся до своєї матусеньки. Не розумію, чому б тобі не залишитися тут і не одружитися.
— Вона сказала, що ти можеш піти з нами. — Ранд сердито зиркнув на Мета, а той у відповідь фиркнув здавленим сміхом. Дивно було чути цей сміх і бачити виснажене обличчя приятеля. Лоял крутив між пальцями стебло з квіткою-вірноцвіткою. — Ти що, ходив збирати квіти? — поцікавився Ранд.
— Це Еріт дала мені, — Лоял зачаровано дивився на жовті пелюстки. — Вона справді дуже гарненька, хоч Мет так і не вважає.
— То ти вже не хочеш іти з нами?
Лоял струснувся, наче прокидаючись:
— Що? Ні! Тобто я хочу сказати — так! Звісно, я хочу йти з вами. Вона просто дала мені квітку. Це лише квітка. — А втім, видобувши з кишені книжку, Лоял поклав квітку під обкладинку. Повертаючи книжку до кишені, він пробурмотів так тихо, що Ранд ледь його розчув: — А ще вона сказала, що я теж вродливий. — Мет хрипко зареготав і склався навпіл, схопившись за боки та розгойдуючись. Лоял зашарівся: — Ну... це ж вона так сказала. Не я.
Перрин легенько стукнув Мета по голові кісточками пальців:
— Метові ніхто ніколи не казав, що він вродливий. Він просто заздрить.
— Ось і неправда, — вигукнув Мет, випростуючись. — Маріса Аєллін стверджує, що я вродливий. Вона не раз мені це казала.
— А ця... Маріса... вона гарненька?
— У неї обличчя, мов у кози, — з невинним виглядом зауважив Перрин.
Мет аж похлинувся зливою обурених протестів.
Ранд мимоволі розплився в посмішці. Маріса Аєллін була майже така ж вродлива, як Еґвейн. І все це дуже нагадувало добрі старі часи — насміхи, кепкування, коли начебто нема нічого важливішого у світі, ніж пожартувати та покепкувати з приятелями.
Коли вони простували містечком, оґіри віталися з найстаршою, вклоняючись чи присідаючи в реверансах і з цікавістю роздивляючись людських істот, що завітали у гості. Утім, зосереджене обличчя Алар відбило би у будь-кого охоту звертатися до гостей з розмовами.
Вони вийшли з містечка, але на це вказувало лише те, що між дерев більше не траплялося курганів, але оґірів не поменшало: вони обстежували дерева, іноді обмазуючи якимось варом, а іноді користуючись пилою чи сокирою — якщо бачили суху гілку або ж дерево потребувало більше сонця.
До процесії доєднався Джуїн, що привів коней, а тоді прискакав і Гюрін з Уно та іншими солдатами і з тягловиками. Незабаром Алар вказала кудись рукою і промовила:
— Це тут.
Розмови стихли.
Ранда на мить охопив подив. Шляхова брама мала би бути за межами стеддінґу, адже Шляхи було створено за допомогою Єдиної Сили, і всередині містечка їх просто неможливо створити; а втім, нічого не вказувало на те, що вони перетнули межу й опинилися у Світах. А тоді він усвідомив різницю — відчуття втрати, що було з ним, відколи він опинився в стеддінґу, зникло. Його знову наче морозом обсипало, але з іншої причини: саїдін була тут. Вичікувала...