— Чому ви так ухопилися за цю можливість? Я навіть не впевнений, що у мене щось вийде. Воно... воно працює не щоразу, коли я роблю спробу. — Він знав, що ніхто до них не наблизився, проте однаково озирнувся навкруги. Всі оточили Камінь широким колом і чекали, спостерігаючи за ними здалеку, аби не чути того, що призначалося не для їхніх вух. — Інколи саїдін поруч. Я можу її відчувати, але забажай я її торкнутися, вона може виявитися не ближче місяця на небі. І навіть якщо це спрацює, а якщо я перенесу нас кудись, де ми не зможемо дихати? Яка користь із цього буде для Мета? Чи для Рога?
— Ти — Відроджений Дракон, — промовила вона стиха. — Так, звісно, ти можеш померти, але я не думаю, що Візерунок дозволить тобі померти, доки твоя частина не буде завершена. А з іншого боку, наразі на Візерунок лягла Тінь, і хто може сказати, як це впливає на плетіння? Тобі залишається лише одне: йти за своєю долею.
— Я — Ранд аль’Тор, — вигукнув він. — Я не Відроджений Дракон. І я не буду Лжедраконом.
— Ти — той, хто ти є. То ти зробиш вибір чи стоятимеш тут, доки твій друг помре?
Ранд почув, що мимоволі скрегоче зубами, і змусив себе розтиснути щелепи. Символи нічим не різнилися між собою, принаймні для нього. Написи також означали не більше, ніж відбитки курячих лапок. Нарешті він зупинився на одному, стріла на якому вказувала ліворуч, бо десь там лежав мис Томан, а сама стріла виходила за межі кола, бо це означало звільнення, якого він так прагнув. Йому хотілося розреготатися. Такі дрібниці, а він ставить на них своє життя і життя своїх супутників.
— Підійдіть ближче, — гукнула Верін решті загону. — Тримайтеся поруч, так буде краще. — Вони підкорилися, лише на мить завагавшись. — Час починати, — промовила вона, коли всі зібралися тісним гурточком.
Відкинувши плащ на спину, Верін поклала долоні на кам’яний стовп, але Ранд бачив, що вона спостерігає за ним краєм ока. Він чув, як вояки, що стояли тепер тісним колом, нервово покашлюють та прочищають горло, як Уно вилаяв когось, хто забарився стати поруч з іншими, як Мет спробував кволо пожартувати, як голосно зглитнув Лоял. Він увійшов у порожнечу.
Тепер це було дуже легко. Полум’я поглинуло страх та гнів і зникло, перш ніж він устиг його сформувати до кінця. Зникло, залишивши по собі лише порожнечу та сяйво саїдін — дражливе, болюче, нудотне та звабливе. Він... потягнувся до нього... і сяйво сповнило його, сповнило відчуттям життя. Ранд не поворухнув жодним м’язом, але він відчував, наче весь тремтить, вібрує від потоку Єдиної Сили, що хлинув у нього. Символ виник перед ним — стріла, що протинає коло, і цей символ плавав над порожнечею, такий твердий, як камінь, на якому його було вирізьблено. Він скерував потік Єдиної Сили, що йшов крізь нього, до цього символу.
Символ замерехтів, блимнув.
— Щось відбувається, — сказала Верін. — Щось...
Світ блимнув.
Залізний замок покотився підлогою фермерського будинку, і Ранд впустив гарячий чайник, коли у дверях вималювалася величезна постать з баранячими рогами, а за нею чорніла Ніч Зими.
— Біжи! — закричав Тем. Блиснув меч, і траллок упав, але, падаючи, встиг ухопити Тема і потягти його за собою.
А у двері вже лізли нові й нові чудовиська, закуті в чорні обладунки, з людськими обличчями, спотвореними звірячими пащами, дзьобами та рогами, і химерно викривлені мечі прохромили Тема, коли він намагався підвестися, зубчасті сокири описали дуги й опустилися, сталь забагряніла.
— Тату! — скрикнув Ранд.
Рвонувши ніж із пояса, він перестрибнув через стіл і кинувся на допомогу батькові, і ще раз скрикнув, коли перший удар меча протнув йому груди.
Кров, пухирячись, ринула йому з рота, а в голові прошепотів голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.
Блим.
Ранд силкувався втримати символ, наче крізь товщу води чуючи голос Верін:
— ...не так...
Сила переповнювала його.
Блим.
Одружившись з Еґвейн, Ранд почувався щасливим і намагався не піддаватися нападам дивного настрою, коли йому здавалося, наче має бути ще щось, щось інше. Новини приходили до Межиріччя разом із крамарями та з купцями, що приїжджали по вовну та тютюн, і в новинах цих завжди йшлося про нові лиха, про війни, що спалахували всюди, і про Лжедраконів також. Одного року ні крамар на своєму фургоні, ні купецькі каравани так і не з’явилися, а коли вони все ж таки приїхали наступного року, то принесли звістку, що повернулося військо Артура Яструбине Крило, чи принаймні їхні нащадки. Казали, що старі королівства впали, а нові хазяї, котрі використовували в битвах прикутих до них на ланцюгу Айз Седай, зруйнували вщент Білу Вежу і посипали сіллю місце, де стояв Тар Балон. Айз Седай більше нема.
Коли Еґвейн померла, він годинами сидів сам-один на її могилі, з намоклою від сліз сивуватою бородою. Хвороба його повернулася, і він розпадався на очах: втратив останні два пальці на правій руці і один на лівій, від вух залишилися самі шрами, і люди бубоніли, що від нього тхне тлінню. Депресія його посилилася.
Проте коли прийшли жахливі звістки, ніхто не був проти, аби він встав поряд. Траллоки та щезники вийшли з Гнилолісся, а разом з ними почвари, про яких ніхто раніше не чув, і новим хазяям світу довелося відступити попри всю їхню могутність. Ось чому Ранд узяв лук — у нього саме вистачало пальців натягувати тятиву — й зашкутильгав разом із колонами, що вирушили на північ, до ріки Тарен, з чоловіками з усіх сіл, з кожного куточка Межиріччя, які прихопили з собою хто лук, сокиру чи рогатину на дикого звіра, а хто — меч, що довгі роки іржавів на горищі. Ранд також прихопив меча, що мав тавро чаплі на лезі, хоч він і не знав, що з ним робити. Він знайшов його після смерті Тема. Жінки теж ішли пліч-о-пліч із чоловіками, несучи на плечах зброю, яку лише змогли відшукати. Деякі з них говорили зі сміхом, що мають дивне відчуття, ніби це відбувається з ними не вперше.
І на березі ріки Тарен межиріченці зустріли нападників — нескінченні орди траллоків. Тих вели щезники, що вийшли з нічних кошмарів, вели під мертвотно-чорним знаменом, що, здавалося, пожирало світло. Ранд побачив це знамено й подумав, що його знову охопило божевілля, бо йому здалося, що він і був народжений для того, аби битися з цим знаменом. Він випускав в нього стрілу за стрілою, вкладаючи в це всю свою майстерність, прикликавши на допомогу порожнечу, не переймаючись тим, що траллоки перейшли ріку, що чоловіки й жінки вмирають по праву й по ліву руку від нього. Один із траллоків прохромив його мечем і стрибками помчав далі, вглиб Межиріччя, виючи через невтолиму спрагу крові. І, лежачи горілиць на березі Тарена, дивлячись, як темнішає полуденний небосхил, дихаючи все слабкіше, він почув голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.
Блим.
Символ зі стрілою та колом пересунувся, напис спотворився, і він силою волі повернув його на місце.
До нього долинув голос Верін:
— ...правильно. Щось...
Сила вирувала.
Блим.
Тем намагався втішати Ранда, коли Еґвейн захворіла і померла за тиждень до свого з Рандом весілля. Найнів теж його втішала, але вона сама була приголомшена, бо попри все своє уміння не мала жодного уявлення, що саме вбило дівчину. Ранд сидів біля дому Еґвейн, коли вона помирала, і здавалося, в усьому Емондовому Лузі не залишилося такого місця, де б він не чув її криків. Він знав, що має піти звідси. Тем дав йому меч із тавром чаплі на лезі, і хоч він не дуже розводився щодо того, яким чином до пастуха з Межиріччя потрапила така річ, усе ж навчив Ранда з ним вправлятися. Того дня, коли Ранд ішов, Тем дав йому листа, який, за його словами, міг допомогти Рандові вступити до війська Ілліану, відтак обійняв його і промовив:
— Ніколи я не мав іншого сина, і ніколи не хотів іншого. Якщо зможеш, хлопче, повертайся з дружиною, як я зробив свого часу, чи повертайся сам, але в будь-якому разі повертайся.
В Бейрлоні у Ранда вкрали гроші разом із рекомендаційним листом, і ледве не поцупили й меча, а ще він зустрів жінку на ім’я Мін, яка розповідала йому такі божевільні речі про нього самого, що він зрештою подався з міста, аби втекти від неї. Згодом його блукання привели його до Кеймліна, і тут, завдяки своїй вправності з мечем, він вступив до гвардії королеви. Інколи він ловив себе на тому, що задивляється на дочку-спадкоємицю, Елейн, і в такі миті дивні думки лізли йому в голову — наче все відбувається не так, як слід, і в його житті має бути ще щось інше. Елейн, звісно, не помічала його; вона одружилася з принцом із Тіра, хоч і не видно було, що цей шлюб зробив її щасливою. Ранд був звичайним солдатом, колишнім пастухом з крихітного селища майже на західному кордоні, такого далекого, що тільки риски на мапі поєднували його тепер з Андором. До того ж про нього йшла лиха слава шаленця і буяна.