Дехто твердив, що він божевільний, і в спокійніші часи, мабуть, навіть його майстерне володіння мечем не дозволило б йому затриматися у гвардії, але часи були неспокійні. Лжедракони лізли звідусіль, наче той бур’ян. Щойно вдавалося справитися з одним, знаходилося ще двоє чи троє, доки війни не почали шматувати кожну країну. І зійшла тоді Рандова зірка, бо він розкрив таємницю свого божевілля, таємницю, яку — він знав це — мусить берегти. І він беріг. Він міг направляти. У битві завжди знаходилося місце і час для невеличкого, непомітного для інших в сум’ятті сутички направляння, а втім, воно приносило з собою успіх. Інколи направляння спрацьовувало, інколи — ні, але частіше спрацьовувало. Він знав, що божевільний, і цим не переймався. Руйнівна хвороба напосіла на нього, але він не звертав уваги й на неї, та й ніхто не звертав, бо прийшла звістка, що військо Артура Яструбине Крило повернулося і вимагає свої землі назад.
Ранд був на чолі загону в тисячу воїнів, коли королівські гвардійці перевалилися через Імлисті гори; йому не спало на гадку взяти трохи вбік та зайти до Межиріччя — він тепер узагалі рідко коли згадував Межиріччя. А коли розсіяні залишки війська відступали через гори, він командував усією гвардією. Він пройшов весь Андор, воюючи, відступаючи серед моря біженців, доки нарешті не опинився під стінами Кеймліна. Більша частина мешканців Кеймліна вже втекла з міста, і багато хто радив війську відступити ще далі, але Елейн, тепер уже королева, присяглася, що вона не покине Кеймлін. Вона б і не глянула на його знищене шрамами та хворобою обличчя, але він не міг її залишити. Отже, те, що лишилося від гвардії королеви, приготувалося захищати королеву, покинуту своїм народом.
Під час битви за Кеймлін до нього прийшла Сила, і він метав блискавки та вогонь в нападників, і розчахував землю під їхніми ногами, але до нього знову прийшло відчуття, що він був народжений для чогось іншого. Бо хай що би він не робив, ворогів, яких він намагався зупинити, було занадто багато і серед них теж були такі, які могли направляти. Зрештою блискавка влучила в Ранда, і він упав з палацової стіни — обгорілий, з переламаними кістками, стікаючи кров’ю, і коли вже останній подих клекотів у горлі, він почув шепіт: Я знову переміг, Льюсе Теріне.
Блим.
Ранд щосили намагався втримати порожнечу, а вона здригалася від блимання світів, наче від ударів молотом, намагався утримати єдиний символ серед тисячі інших, що проносилися поверхнею порожнечі. Він що було змоги тримався лише одного символу.
— ...йде не так! — кричала Верін.
Сила стала усім.
Блим. Блим. Блим. Блим. Блим. Блим.
Він був солдатом. Він був пастухом. Був жебраком, і королем теж був. Він був фермером, менестрелем, моряком, теслею. Народився, жив і помер аїльцем. Він помирав божевільним, помирав, згниваючи за життя, помирав від хвороб і від старості. Його страчували, і натовп радісними криками вітав його страту. Він проголошував себе Відродженим Драконом і здіймав свій стяг до неба; він тікав від Сили, ховався від неї; він жив і помирав, так і не дізнавшись головного про себе. Йому вдавалося протистояти безуму та хворобі впродовж довгих років; його не вистачало і на два роки. Іноді Морейн приходила і забирала його з Межиріччя — одного чи з тими з його приятелів, кому вдалося вижити в Ніч Зими; інколи вона цього не робила. Іноді за ним приходили інші Айз Седай. Іноді — з Червоної Аджі. Еґвейн одружувалася з ним; Еґвейн, з суворим обличчям, в мантії Престолу Амерлін, очолювала Айз Седай, що прийшли його вгамувати; Еґвейн, зі сльозами на очах, встромляла кинджал йому в серце, і він помирав зі словами вдячності на вустах. Він кохав інших жінок, брав шлюб з іншими жінками. Елейн, і Мін, і білява донька фермера, яку він зустрів на шляху до Кеймліна, і жінки, яких він ніколи не бачив, доки не прожив ці життя. Сотню життів. Більше. Так багато, що він не міг їх порахувати. І в кінці кожного життя, коли він лежав, помираючи, в мить останнього подиху, голос шепотів йому у вухо: Я знову переміг, Льюсе Теріне.
Блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим Порожнеча зникла, контакт із саїдін розірвався, і Ранд важко гепнувся; від такого падіння йому виперло би дух, от тільки він і так уже ледь дихав. Щокою та долонями він відчув шорсткий камінь. Було холодно.
Він побачив Верін — розпростерта на землі, вона намагалася перевернутися і стати навкарачки. Він відчув, як хтось голосно блює, і підвів голову, щоби роздивитися навкруги. Уно стояв на колінах, витираючи рота тильною стороною долоні. Ніхто не тримався на ногах, крім коней, та й ті наче задерев’яніли, тремтячи та дико водячи більмами. Інґтар витяг меча і, стискаючи руків’я так, що лезо ходило ходором, дивився просто перед собою невидющими очима. Лоял сидів приголомшений з виряченими очима, а його руки звисали безвільно, наче у ляльки. Мет скрутився клубком, закривши голову руками, а Перрин уп’явся пальцями в обличчя, наче хотів видерти побачене чи, може, видряпати очі, що це бачили. Усі воїни були не в кращому стані. Масима плакав, не криючись, сльози стікали по його обличчю, а Гюрін крутив головою, наче шукаючи, куди би втекти.
— Що?.. — Ранд замовк і зглитнув. Він лежав на шерехатій, вивітреній кам’яній брилі, наполовину вгрузлій у землю. — Що сталося?
— Викид Єдиної Сили. — Айз Седай зіп’ялася на хисткі ноги і, здригнувшись, обсмикнула на собі сукню. — Нас немовби штовхали... силоміць... Поштовх йшов наче нізвідки. Ти мусиш навчатися контролювати це. Мусиш! Такий обсяг Сили може спалити тебе на попіл.
— Верін, я... я жив... я був... — Він усвідомив, що лежить на заокругленій брилі. Портальний камінь. Квапливо, хитаючись, скочив на ноги. — Верін, я жив і помирав бозна-скільки разів. І щоразу все було по-іншому, але це відбувалося зі мною. Зі мною.
— Лінії, які поєднують Можливі світи, прокладені тими, хто знав Числа Хаосу. — Верін пересмикнуло; здавалося, вона промовляє до себе. — Ніколи про таке не чула, але ніщо не завадило би нам народитися в цих світах. Але тоді ми мали би прожити інші життя. Ну, звісно. Різні життя, бо події могли би відбуватися по-різному.
— То ось що це було? Я бачив... ми бачили... якими могли би бути наші інші життя? — Я знову переміг, Льюсе Теріне. Ні! Я — Ранд аль’Тор!
Верін струснулася і глянула на нього:
— Тебе дивує, що твоє життя могло би скластися геть інакше, якби ти обирав інші шляхи чи події складалися б інакше? Хоч я ніколи би не подумала, що я... Добре. Важливо те, що ми дісталися сюди. Хоч і не так, як сподівалися.
— Куди це — сюди? — не зрозумів Ранд.
Ліс стеддінґу Тсофу зник, навколо була пагорбкувата долина. Трохи на захід виднівся якийсь ліс та пасмо пагорбів. Коли загін зібрався навколо Каменя поблизу стеддінґу, день був у розпалі, а тут сонце на сірому небі стояло низько, і видно було, що до полудня ще далеко. Поодинокі дерева неподалік розчепірили голе гілля, лише де-не-де на них зосталось яскраве листя. Зі сходу налетів холодний вітер, погнав землею кушпелу.
— Ми на мисі Томан, — відповіла Верін. — Це той Камінь, до якого я подорожувала. Не треба було тобі намагатися перенести нас просто сюди. Не знаю, що пішло не так, і, боюся, мені про це ніколи не дізнатися, але, висновуючи з цих дерев, зараз пізня осінь. Ранде, часу нам не вдалося виграти. Ми втратили час. Я би сказала, за чотири місяці ми б змогли дістатися сюди і верхи.