— Але ж я не...
— Ти мусиш дозволити мені скеровувати тебе в таких речах. Я не можу тебе навчити, це так, але, можливо, мені вдасться принаймні не дати тобі вбити себе, і всіх нас також, коли ти зайдеш надто далеко. Навіть якщо ти не вб’єш себе миттєво, якщо Відроджений Дракон лише самоспалиться, наче стекла воском свічка, хто тоді вийде на двобій із Мороком?
Вона не стала чекати на його подальші протести, а натомість посунула до Інґтара.
Шайнарець сіпнувся, коли Айз Седай торкнулася його руки, і подивився на неї безтямними очима.
— Я ходжу у Світлі, — хрипко вигукнув він. — Я знайду Ріг Валіра та знищу Шайол Гул. Я зроблю це!
— Звісно, зробите, — промовила вона заспокійливо. Взяла його обличчя в руки, і він раптом глибоко зітхнув, вочевидь, звільняючись від якогось жахливого видіння та приходячи до тями. Лише в очах ще стояв темний спогад.
— Ось так, — мовила Верін, — цього достатньо. Подивлюся, як я зможу допомогти решті. Ми все ще можемо повернути Ріг, але рівнішою наша стежина не стала.
Верін пішла поміж інших, зупиняючись на хвилину біля кожного, а Ранд підійшов до друзів. Коли він нахилився допомогти Метові сісти, той смикнувся і, втупившись у нього, вхопив обома руками за куртку:
— Ранде, я б ніколи не розповів нікому про... про тебе. Нізащо б тебе не зрадив. Ти маєш у це вірити! — Він мав ще гірший вигляд, ніж зазвичай, та Ранд подумав, що це, мабуть, через переляк.
— Вірю, — мовив Ранд. Цікаво, які життя прожив Мет і що він там робив? Напевно, розпатякав комусь, інакше не став би так перейматися. Він не міг тримати за це зла на приятеля. То були інші Мети, не цей. Тим паче після того, як він побачив деякі варіанти себе самого... — Я тобі вірю. Перрине?
Хлопець, зітхнувши, відняв руки від обличчя і підвів кучеряву голову. На його чолі та щоках багряніли відмітини від нігтів. По жовтих очах не можна було зрозуміти, що у Перрина на думці:
— У нас не такий багатий вибір, еге ж, Ранде? Хай що б трапилося, хай як ми вчинили, деякі речі завжди залишаються тими самими. — Він голосно видихнув. — Де це ми? В одному з тих світів, про які говорили ви з Гюріном?
— Це мис Томан, — відповів йому Ранд. — У нашому світі. Принаймні так каже Верін. І наразі осінь.
Мет захвилювався:
— Як таке могло?.. Ні, я не хочу знати, як це сталося. Але як ми тепер збираємося знайти Фейна та кинджал? За цей час він міг опинитися де завгодно.
— Він тут, — запевнив приятеля Ранд. Він сподівався, що так воно і є. Фейн мав час сісти на корабель і відплисти куди забажає. Мав час дістатися до Емондового Лугу. Або до Тар Балона. Світло, будь ласка, хай йому не набридло чекати. Якщо він скривдить Еґвейн чи ще когось в Емондовому Лузі, я... Спопели мене Світло, я намагався прибути сюди вчасно.
— Усі міста на мисі Томан лежать на захід звідси, — голосно, аби всі могли почути, оголосила Верін. Всі вже звелися на ноги, крім Ранда та двох його друзів; продовжуючи говорити, Айз Седай наблизилася до Мета і поклала на нього руки. — Хоча тут небагато таких селищ, які можуть називатися містами. Якщо ми хочемо знайти сліди, залишені Друзями Морока, нам варто починати з західної частини мису. А ще, гадаю, нам не варто марнувати світлу добу дня, розсиджуючись тут.
Коли Мет, закліпавши, звівся на ноги — виглядав він хворим, як і раніше, але рухався жваво, — Верін поклала руки на Перрина. А коли ж вона підійшла до Ранда, він позадкував.
— Не будь дурнем, — сказала вона.
— Мені не потрібна допомога від вас, — тихо промовив він. — Ані від вас, ані від будь-якої Айз Седай.
У неї затремтіли губи:
— Як скажеш.
Вони негайно розсілися по конях і поскакали на захід. Портальний камінь залишився у них за спинами. Ніхто не протестував, а Ранд і поготів. Світло, не дай мені запізнитися.
Розділ 38
Наука
Вдягнута в білу сукню, Еґвейн сиділа, схрестивши ноги, на ліжку та змушувала три крихітні кульки світла плести візерунки у себе над долонями, їй не дозволяли робити це без нагляду хоча б однієї посвяченої, але ж Найнів, котра, киплячи від люті, походжала туди-сюди перед невеличким каміном, носила на пальці персня зі змієм, відзнаку посвяченої, а її біла сукня мала на подолі лиштву з кольорових смуг, хай навіть їй ще й не дозволяли самій навчати послушниць. А за останні тринадцять тижнів Еґвейн усвідомила, що вона не може стриматися. Тепер вона знала, як просто торкнутися саїдар. Вона повсякчас відчувала, що саїдар поряд, чекає на неї, схожа на аромат парфумів або на дотик шовку, відчувала, як вона вабить її, вабить. А торкнувшись, було важко втриматися і не направляти, чи принаймні не спробувати це зробити. Вона хибила майже так само часто, як досягала успіху, але це тільки спонукало її робити нові й нові спроби. Часто це лякало її. Лякало те, яким сильним є її бажання направляти і яким сірим та похмурим видається життя, коли не направляє. Вона прагнула всотати в себе все, до останньої краплі, попри застороги, що може себе випалити. І це лякало її найбільше. Іноді їй хотілося, щоб вона ніколи не потрапляла до Тар Балона. Проте цей страх не міг зупинити її надовго, так само як і побоювання, що її може застукати одна із Айз Седай чи будь-яка посвячена, не беручи до уваги Найнів.
Хоча тут, у своїй кімнаті, вона почувалася досить безпечно. Тут була Мін, сиділа на триногому ослінчику, спостерігаючи за нею, але Еґвейн добре знала, що Мін ніколи її не викаже. Еґвейн подумала, як їй пощастило знайти тут, у Тар Балоні, двох добрих подруг.
Кімнатка у неї була крихітна, без вікон, утім, як і в усіх послушниць. Найнів долала відстань від однієї біленої стіни до іншої лише за три короткі кроки. Власна кімната Найнів була значно більшою, але оскільки вона не заприятелювала з іншими посвяченими, то приходила до Еґвейн, коли потребувала співрозмовниці. Хоч наразі вона взагалі ні з ким не розмовляла. Вузенький камін з невеличким полум’ям тримав на відстані перший осінній холодок, хоч Еґвейн і розуміла, що навряд чи він так само дасть раду із зимовими морозами. Невеличкий письмовий столик довершував умеблювання, а всі свої пожитки дівчина акуратно розвісила на кількох кілочках, вбитих у стіну, та розклала на коротенькій поличці над столом. Зазвичай послушниць навантажували наукою та роботою з головою, і вони мало часу сиділи у себе по кімнатах, але сьогодні випав вільний день, лише третій за весь час, відколи Еґвейн і Найнів прибули до Білої Вежі.
— Сьогодні Елс, наче кішка на сало, дивилася на Ґалада, коли він тренувався з Охоронцями, — проказала Мін, розгойдуючись на двох ніжках ослінчика.
Крихітні кульки над долонями Еґвейн замиготіли, але лише на мить.
— Та хай собі витріщається на кого лиш хоче, — неуважно промовила вона. — Не розумію, чого це має мене цікавити.
— Звісно, не має. Він страшенно вродливий, якщо не звертати уваги на його суворість. На нього приємно дивитися, а надто коли він скине сорочку.
Кульки закружляли в шаленому танці.
— Я точно не маю жодного бажання дивитися на Ґалада — в сорочці він чи без неї.
— Не варто було тебе дражнити, — з жалем у голосі промовила Мін. — Вибач. Але ж тобі справді подобається на нього дивитися — і не кривися на мене! — і не тільки тобі, а й кожній жінці у Білій Вежі, якщо вона не з Червоних сестер. Я бачила, що Айз Седай вештаються на тренувальному подвір’ї, коли він там бере уроки, особливо Зелені. Кажуть, що прийшли подивитися на своїх Охоронців, але коли Ґалада там немає, їх чомусь теж там не побачиш. Навіть кухарки та покоївки приходять повитріщатися на нього.
Кульки завмерли у повітрі, а Еґвейн якусь мить мовчки на них дивилася. Тоді вони зникли, а вона хихикнула:
— Він і насправді красень, еге ж? Навіть коли просто йде, здається, ніби танцює. — Вона зашарілася. — Я знаю, що не варто мені на нього задивлятися, але нічого не можу з собою вдіяти.