Еґвейн розуміла, що замовчує подруга. Кімнати дівчат сусідили між собою, і між ними, як і між більшістю кімнат послушниць, хтось давно вже проробив дірку в стіні, таку крихітну, що її було важко помітити, якщо не знати, де шукати, але вона була корисна, бо через неї можна було перемовлятися, коли загасять лампи і дівчатам не можна буде виходити зі своїх кімнат. Еґвейн доводилося чути, як Елейн засинає в сльозах, і вона не сумнівалася, що й Елейн чула її плач.
— Мандрівний народ — це спокуса, — погодилася Найнів, — проте куди б ви не втекли, це не змінить того, що ви можете робити. Від саїдар утекти ви не зможете.
Голос виказував, що їй самій не подобається те, що вона каже.
— Що ти бачиш, Мін? — запитала Елейн. — Станемо ми всі могутніми Айз Седай а чи до скону будемо мити посуд послушницями? А, може... — вона пощулилася, наче не бажаючи вимовляти вголос третю можливість, що спала їй на гадку. Може, відішлють додому. Виженуть з Білої Вежі. За той час, що Еґвейн тут перебувала, вигнали двох послушниць, і всі згадували про них лише пошепки, так наче вони померли.
Мін засовалася на ослоні.
— Я не люблю читати знаки друзів, — буркнула вона. — Дружнє ставлення заважає читати. Я мимохідь намагаюся витлумачувати все найсприятливішим чином. Ось чому я більше не роблю цього для вас трьох. До того ж нічого не змінилося, і я... — Вона скоса поглянула на подружок і раптом спохмурніла. — А ось це нове, — видихнула вона.
— Що? — гостро спитала Найнів.
Мін завагалася з відповіддю.
— Небезпека. Ви всі в небезпеці — в якій, не знаю. Або опинитесь незабаром. Точніше я не бачу, але небезпека присутня.
— Ну, бачите? — звернулася Найнів до двох дівчат, що сиділи близенько на ліжку. — Повинні стерегтися. Всі ми повинні. Ви обидві мусите пообіцяти більше не направляти, коли поруч нема нікого, хто б за вами наглянув.
— Не хочу більше про це говорити, — сказала Еґвейн.
Елейн завзято закивала головою:
— Так, а чому б нам не поговорити про щось інше? Мін, якщо ти вдягнеш сукню, б’юся об заклад, Ґавін запросить тебе на прогулянку. Знаєш, він весь час пасе тебе очима, от тільки, гадаю, штани та чоловіча куртка його відлякують.
— Я вдягаюся, як хочу. І не стану змінюватися заради лорда, навіть якщо він — твій брат. — Мін говорила спокійно, поглядаючи на подруг і морщачи лоба, все ще зосереджена на тому, що казала раніше. — Інколи зручно видавати себе за хлопця.
— Поглянувши на тебе двічі, ніхто не повірить, що ти — хлопець, — посміхнулася Елейн.
Еґвейн почувалася ні в сих ні в тих. Елейн намагалася імітувати веселощі, Мін ані на що не звертала уваги, а Найнів мала такий вигляд, наче хотіла ще раз їх застерегти.
Коли двері вкотре розчахнулися, Еґвейн скочила на ноги, щоби їх зачинити, радіючи, що може хоч щось зробити замість спостерігати, як інші прикидаються. Але вона не встигла це зробити, бо на порозі з’явилася темноока Айз Седай з безліччю білявих косичок. Вона зайшла у кімнату, і Еґвейн закліпала очима з подиву, і через появу Айз Седай взагалі, і через те, що це була саме Ліандрін. Вона не чула, що Ліандрін повернулася до Білої Вежі, але, головне, якщо якась Айз Седай хотіла побачити когось із послушниць, їх посилали до неї. Те, що сестра прийшла до них сама, не провіщало нічого доброго.
Тепер, коли в кімнаті зібралося п’ятеро жінок, вона виглядала переповненою. Ліандрін зупинилася, поправляючи на собі шаль із червоними торочками і водночас оглядаючи присутніх. Мін не поворушилася, а Елейн підвелася і зробила реверанс, так само як Еґвейн та Найнів, хоч остання ледь-ледь зігнула коліна. Еґвейн подумала, що Найнів ніколи не погодиться з тим, що хтось має над нею владу.
Погляд Ліандрін зупинився на Найнів:
— А чому ти тут, на половині послушниць, дитино? — Голос у неї був крижаний.
— Я прийшла до подруг, — відказала Найнів напруженим тоном. І за мить додала із запізненням: — Ліандрін Седай.
— Посвячені не можуть мати подруг серед послушниць. Тобі варто було б уже засвоїти це, дитино. Але добре, що я тебе тут знайшла. Ти і ти, — вона тицьнула пальцем на Елейн і Мін, — можете йти.
— Я повернуся пізніше, — Мін піднялася недбало, усім свої виглядом показуючи, що не поспішає виконувати наказ, і прочовгала повз Ліандрін із сардонічною посмішкою, на яку та не звернула жодної уваги.
Елейн стурбовано поглянула на Еґвейн та Найнів, відтак присіла в реверансі й вийшла з кімнати.
Двері за Елейн зачинилися, проте Ліандрін продовжувала стояти, дивлячись на Еґвейн та Найнів гострим поглядом. Еґвейн відчула, що починає нервувати, а Найнів трималася спокійно, лише щоки у неї трохи порожевіли.
— Ви обидві з того ж селища, що й хлопці, які подорожували з Морейн. Це так? — раптом промовила Ліандрін.
— Ви маєте якусь звістку про Ранда? — імпульсивно вигукнула Еґвейн. Брови в Ліандрін поповзли вгору. — Перепрошую, Айз Седай. Я забулася.
— Про них щось стало відомо? — запитала Найнів, так наче вимагала відповіді.
На посвячених правило не звертатися першими до Айз Седай не поширювалося.
— Ви про них непокоїтесь. Це добре. Вони в небезпеці, і ви можете їм допомогти.
— Звідки вам відомо, що вони в небезпеці? — Цього разу у голосі Найнів лунала неприкрита вимога.
Ліандрін міцніше стиснула губи, схожі на пуп’янок троянди, але голос її залишився спокійний:
— Хоч вам про це і невідомо, Морейн надіслала до Білої Вежі листи щодо вас. Морейн Седай хвилюється за вас і ваших молодих... друзів. Ці хлопці... вони у небезпеці. Ви хочете їм допомоги чи полишите їх напризволяще?
— Хочемо, — випалила Еґвейн, а Найнів тієї ж миті запитала:
— Що за небезпека? І чому ви клопочетесь, щоби вони отримали допомогу? — Найнів кинула погляд на червоні торочки на шалі Ліандрін. — Я гадала, ви не приятелюєте з Морейн.
— Не дозволяй собі надто багато, дитино, — відрізала Ліандрін. — Бути посвяченою — не те ж саме, що бути сестрою. Посвячені, як і послушниці, повинні слухати, коли з ними говорить сестра, і робити, як їм скажуть. — Вона перевела подих, і тон її знову став холодним і спокійним, лише білі плями, що проступили на її щоках, вказували на те, що вона розлючена. — Я впевнена, одного дня ти служитимеш спільній справі, і тоді ти зрозумієш, що служіння вимагає від тебе співпраці навіть із тими, хто тобі не подобається. Скажу тобі, що мені доводилося працювати з тими, з ким я нізащо не стала би ділити кімнату. Хіба заради порятунку своїх друзів ти відмовишся працювати з тим, кого ненавидиш понад усе?
Найнів кивнула знехотя:
— Але ж ви ще не сказали нам, яка саме небезпека їм загрожує, Ліандрін Седай.
— Небезпека виходить із Шайол Гулу. Їх переслідують, як уже переслідували раніше, наскільки я зрозуміла. Якщо ви підете зі мною, то принаймні деяких небезпек удасться уникнути. Не питай яким чином, бо я не можу цього тобі сказати, але заявляю тобі відповідально, що це так.
— Ми підемо, Ліандрін Седай, — проказала Еґвейн.
— Підемо куди? — запитала Найнів.
Еґвейн роздратовано зиркнула на неї.
— На мис Томан.
Еґвейн аж рота роззявила, а Найнів пробурмотіла:
— На мисі Томан іде війна. Ця небезпека якимсь чином пов’язана з військом Артура Яструбине Крило?
— Ти віриш чуткам, дитино? Але навіть якщо вони правдиві, чи цього достатньо, аби вас зупинити? Я гадала, ви називали цих чоловіків своїми друзями.
Висновуючи зі скривлених губів Ліандрін, було зрозуміло, що сама вона ніколи би такого не сказала.