Еґвейн слухала її, а сама не могла облишити думки про те, яка ж небезпека чигає на них, як стверджує Мін, і яка небезпека погрожує Ранду. Вона знала тільки одну небезпеку, що могла йому загрожувати, і сама думка про неї кидала дівчину в дрож. Тримайся, Ранде! Тримайся, повстяна твоя голово. Я знайду спосіб, як тобі допомогти.
Розділ 39
Втеча з Білої Вежі
Простуючи коридорами, Еґвейн і Елейн коротким кивком вітали кожну зустрічну зграйку жінок. Добре, що сьогодні до Вежі завітало багато відвідувачок, думала Еґвейн: надто багато, аби надати кожній у супровід Айз Седай чи посвячену. Тримаючись поодинці чи невеличкими купками, одягнені багато чи бідно, у вбранні пів дюжини різних країв, інколи ще притрушеному дорожнім порохом після тривалої мандрівки до Тар Балона, відвідувачки були полишені на самих себе і чекали своєї черги поставити запитання Айз Седай чи подати клопотання. Деякі жінки — леді, купчині чи жінки купців — мали з собою служниць. З петиціями прийшло навіть кілька чоловіків — ці трималися осібно, не знаючи, як поводитися у Білій Вежі, та зніяковіло поглядаючи на всіх навкруги.
Найнів виступала попереду, дивлячись поверх голів, у плащі, що летів за нею, ступаючи так, наче вона знала, куди вони прямують — та вона й знала, а головне, щоб ніхто їх не зупинив, — так наче мала повне право туди прямувати — а ось це вже геть не відповідало дійсності. Перевдягнені в одяг, що вони привезли з собою до Тар Балона, дівчата, звісно, не виглядали мешканками Вежі. Кожна вбралася у свою найкращу сукню, що мала спідницю з розпіркою для їзди верхи, і в плащ із тонкої вовни, пишно прикрашений вишивкою. Якщо їм тільки вдасться не нарватися на когось, хто може їх упізнати, — а їм уже довелося обминути кількох осіб, котрі могли знати їх в обличчя, — тоді, на думку Еґвейн, їм могло вдатися те, що вони задумали.
— Такий одяг найкраще подобав би для прогулянки в парку лорда, а не для подорожі на мис Томан, — сухо зауважила Найнів, коли Еґвейн допомагала їй застібувати ґудзики на сірій шовковій сукні, гаптованій золотими нитками та розцяцькованій перламутровими квітами на грудях та манжетах, — але він може допомогти нам вийти звідси непоміченими.
От і зараз, розправивши на плечах свій плащ та обсмикнувши власну сукню з зеленого шовку, розшиту золотом, Еґвейн подивилася на Елейн, одягнуту у блакитну сукню з кремовими вставками. Вона сподівалася, що Найнів має рацію. Досі всі вважали їх за прохачок, аристократок чи принаймні багатійок, але у неї було відчуття, ніби вони все ж таки чимось вирізняються. Дівчина з подивом зрозуміла, в чому справа: походивши кілька місяців у простому білому одязі послушниці, вона почувалася незручно в ошатній сукні.
Вони проминули гурточок селянок у темному вовняному одязі, і ті присіли в реверансі. Еґвейн озирнулася на Мін. Та залишилась у штанях та мішкуватій чоловічій сорочці, поверх — коричнева куртка і плащ. Коротко стрижене волосся Мін сховала під старий крислатий капелюх.
— Комусь із нас треба бути служкою, — сказала вона зі сміхом. — Дамочки, виряджені як ото ви, завжди мають біля себе хоча б одного. А штанам моїм ви ще позаздрите, якщо нам доведеться давати драла.
Вона тягла чотири сідельні в’юки, що аж роздувалися від теплого одягу, бо зима напевне прийде раніше, ніж вони повернуться. Там було і трохи їжі, яку вдалося поцупити з кухні, — на якийсь час мало вистачити, а далі доведеться купувати.
— Може, мені все ж таки допомогти тобі тягти це, Мін? — тихенько запитала Еґвейн.
— Та ці торби лише незручні, — посміхаючись, відказала Мін, — але не важкі. — Здавалося, вона все ще вважала те, що відбувається, грою. Чи принаймні вдавала, що так вважає. — Народ дуже здивується, якщо витончена леді раптом власноруч тягтиме свої торби. Але ти зможеш нести свою торбу... і мою також, якщо забажаєш... щойно ми... — Посмішка зникла з її обличчя, і вона відчайдушно зашипіла: — Айз Седай!
Еґвейн швидко глянула вперед. Коридором назустріч втікачкам прямувала Айз Седай з довгим та прямим чорним волоссям і обличчям кольору пожовклої від часу слонової кістки. Вона слухала, що каже їй жінка в простому селянському одязі та латаному плащі. Айз Седай ще їх не побачила, проте Еґвейн упізнала її: Такіма з Коричневої Аджі. Вона вчила послушниць історії Айз Седай та Білої Вежі і, звісно, могла впізнати своїх учениць навіть за сто кроків.
Найнів, не сповільнюючи кроку, повернула у бічний коридор, де вони ледь не зіткнулися з однією з посвячених, довготелесою жінкою з вічно кислим обличчям, яка квапливо розминулася з ними, тягнучи за вухо червону, мов рак, послушницю.
Еґвейн зглитнула, і тільки тоді до неї повернувся голос:
— Це Ірелла та Елс. Вони нас не помітили? — Вона не могла змусити себе обернутися й подивитися.
— Ні, — за мить відповіла Мін. — Вони помітили лише наш одяг.
Еґвейн із полегшенням видихнула, а вслід за нею і Найнів.
— Доки ми дістанемося стаєнь, у мене серце вискочить, — пожалілася Елейн. — А під час пригод завжди так буває, Еґвейн? Відчуваєш, що у тебе серце ось-ось вискочить, а душа опускається в п’яти?
— Гадаю, так, — роздумливо відповіла Еґвейн. Їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона палко прагнула пригод, хотіла робити щось небезпечне та захопливе, наче легендарні герої. Тепер вона зрозуміла, що захопливими події здаються в спогадах, а оповідки замовчують про багато дуже неприємних хвилин. Так вона і сказала Елейн.
— Проте, — рішуче промовила дочка-спадкоємиця, — раніше зі мною ніколи не відбувалося нічого цікавого, і навряд чи колись відбудеться, доки останнє слово буде за матусею; а так воно і буде, доки я сама не посяду трон.
— Тихо ви, обидві, — осмикнула їх Найнів. Як не дивно, в коридорі, яким вони йшли тепер, не було жодної живої душі. Найнів вказала на вузенькі сходи, що вели вниз. — Гадаю, нам сюди. Якщо я тільки остаточно не заплуталася через усі ці кружляння та повороти.
Утім, вона впевнено почала спускатися сходами, а вже тоді всі — за нею.
Як втікачки й сподівалися, штовхнувши невеличкі двері біля підніжжя сходів, вони опинилися на курному подвір’ї перед Південними конюшнями, де стояли коні тих послушниць, у кого вони були, чекаючи, доки знову знадобляться їм. А це могло трапитися або тоді, коли ті стануть посвяченими, або якщо їх відправлять додому. Тепер у втікачок за спинами здіймалася вгору мерехтлива громада Вежі, а навкруги на багато гайд розстилалися землі Вежі, обнесені мурами, вищими за мури багатьох міст.
Найнів увійшла у конюшню так владно, наче то була її власність. Всередині стояв чистий дух сіна та коней, а по обидва боки проходу, у напівтемряві, смугастій від світла, що падало крізь продуховини під стелею, тяглися рядами стійла. На подив, кошлата Бела та сірий жеребчик Найнів стояли в стійлах біля самих дверей. Побачивши Еґвейн, Бела виставила носа понад дверцятами й тихенько форкнула. Поблизу був лише один конюх, приємний на вигляд чолов’яга з сивуватою бородою та соломинкою, затиснутою між зубами.
— Осідлай наших коней, ми їх візьмемо, — кинула йому Найнів наказним тоном. — Оцих двох. Мін, знайди свого коня та коня Елейн. — Мін поклала сакви на долівку і потягла Елейн за собою в глиб конюшні.
Стайничий подивився їм услід, наморщивши чоло, і повільно витяг соломинку з рота:
— Тут, певно, якась помилка, міледі. Ці коні, вони...
— ...наші, — твердо закінчила за нього Найнів, склавши руки на грудях і виставивши наперед персня зі змієм. — І ти їх осідлаєш. Негайно.
Еґвейн перехопило дух. Це був їхній план на крайній випадок: Найнів мала спробувати видати себе за Айз Седай, якщо виникнуть несподівані ускладнення. Звісно, жодна Айз Седай та посвячена не купилися б на таке, але з конюхом це могло спрацювати.
Чоловік поморгав на перстень Найнів, тоді на неї.
— Мені сказали про двох, — промовив він нарешті, і схоже було, що на нього Найнів не справила жодного враження. — Одна посвячена й одна послушниця. Про чотирьох мені нічого не казали.
Еґвейн відчула, що її розбирає сміх. Ну, звичайно, — Ліандрін не повірила, що вони зможуть самостійно забрати своїх коней.