На обличчі Найнів з’явився незадоволений вираз, а голос залунав пронизливо:
— Ти негайно виведеш цих коней і осідлаєш, інакше тобі доведеться звертатися до Ліандрін за зціленням; от тільки не знаю, чи стане вона тобі допомагати.
Конюх почав було вимовляти ім’я Ліандрін, але, кинувши погляд на обличчя Найнів, попростував до коней, бубонячи щось собі під ніс, але так тихо, що будь-кому, крім нього самого, годі було розчути. Повернулися Мін та Елейн зі своїми конями, саме тоді, коли конюх закінчував затягувати другу попругу. Мін вела за повід високого мишастого огира, а Елейн — гніду кобилу з граційно вигнутою шиєю.
Коли всі розсілися по конях, Найнів знову звернулася до конюха:
— Безперечно, тобі сказали, аби ти не плескав язиком, і так воно і має бути, хоч нас двоє, а хоч дві сотні. А коли ти іншої думки, уяви тільки, що зробить з тобою Ліандрін, якщо ти попри її наказ спробуєш відкрити рота.
Проїжджаючи крізь двері, Елейн кинула стайничому монету, проказавши:
— Це тобі за клопоти, конюху. Ти все зробив, як треба. — Вже надворі вона зустрілася поглядом з Еґвейн і посміхнулася їй: — Матуся каже, що калачем та бичем можна досягнути більшого, ніж самим бичем.
— Сподіваюся, з брамниками нам не знадобиться ні те, ні інше, — сказала Еґвейн. — Мабуть, Ліандрін і з ними встигла поговорити.
Проте біля Тарломенської брами, прорізаної у високій стіні, що огороджувала землі Вежі з півдня, вершницям не довелося розбиратися, попереджені про них вартові чи ні. Ті лише махнули чотирьом жінкам проїжджати, кинувши на них швидкий погляд та кивнувши головою. Вартові мали наказ не впускати до Тар Валона тих, хто міг становити небезпеку; вочевидь, наказу не випускати когось вони не мали.
Коли втікачки повільно рухалися вулицями міста, з ріки задував прохолодний вітер, і це дало їм привід низько опустити каптури плащів. Дзвін копит об бруківку танув у гомоні людської тисняви та звуках музики, що вихлюпувалися з деяких будівель, повз які вони їхали. Люди, вбрані в одяг чи не всіх країн, починаючи від темної безрадісної гами Кайрену і закінчуючи яскравими блискучими кольорами Мандрівного народу, усіх можливих фасонів та стилів, розступалися перед вершницями, огинаючи їх, наче ріка скелю, та все одно посуватися вперед вдавалося лише потроху.
Еґвейн не звертала уваги ні на казкові башти з повітряними мостами, ні на палаци, що радше скидалися на спінені хвилі, химерно вивітрені скелі чи фантастичні мушлі, ніж на витвори з каменю. Айз Седай часто виходили до міста, і тут, у натовпі, вершниці цілком могли зіткнутися лицем в лице з однією з них. Згодом Еґвейн усвідомила, що її супутниці дивляться перед собою так само уважно, як і вона, а втім, вона не могла не зітхнути з полегшенням, побачивши вдалині оґірський гай.
Над дахами будинків вималювались Великі Дерева, їхні верхівки розкинули віття на висоті сто спанів і більше. Тулячись під їхнім шатром, височезні дуби та берести, груболисти та ялини здавалися карликовими. Гай, завширшки у добрі дві милі, було обнесено чимось на кшталт стіни, яка насправді являла собою ряди розташованих по спіралі кам’яних арок, кожна у п’ять спанів заввишки, а завширшки — чи не вдвічі більше. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни поспішали у різних напрямках люди, екіпажі, фургони, а тимчасом всередині царювала незаймана природа. Гай не мав ані окультуреного вигляду, притаманного паркам, ані абсолютної здичавілості лісових нетрів. Радше це був еталон ідеальної природи. Це був наче шматочок досконалого лісу, найпрекраснішого лісу з усіх можливих. Листя потроху вже починало змінювати колір, і невеличкі мазки помаранчевого, жовтого та червоного кольорів на зеленому тлі створювали, на думку Еґвейн, бездоганну картину того, як повинна виглядати листопадова гама.
Під арками прогулювалося небагато народу, і ніхто не зацікавився чотирма вершницями, що прямували під шатра дерев. Місто швидко зникло з очей, навіть гамір його стишився, а потім і геть розчинився в тиші гаю. Десять кроків — а, здавалося, вони опинилися за милі та милі від міської колотнечі.
— Вона казала про північне узлісся, — пробурмотіла Найнів, озираючись навколо. — Не знаю, куди ще... — Найнів затнулася на півслові, бо зненацька із заростей чорної бузини вихопилася темна лискуча кобила під вершницею і тягло вик з легкою поклажею.
Кобила стала дибки, а, опустившись, забила копитами, бо Ліандрін різко смикнула за повіддя. Обличчя Айз Седай було не впізнати, настільки змінила його лють:
— Я ж казала вам: нікому ні слова! Нікому!
Еґвейн помітила, що тягловик несе на собі жердини з ліхтарями, і це здалося їй дивним.
— Це друзі, — почала було Найнів, проте Елейн не дала їй договорити:
— Вибачте, Ліандрін Седай. Вони нічого нам не казали; ми самі підслухали. Ми не хотіли почути нічого такого, чого не мали чути, але так сталося. І ми також хочемо допомогти Ранду аль’Тору. І іншим хлопцям теж, звісно, — поспіхом додала вона.
Ліандрін скоса позирнула на Елейн та Мін. У променях сонця, що вже хилилося на захід, обличчя дівчат ховалися в тіні низько насунутих каптурів.
— Отже, — промовила вона нарешті, все ще не зводячи з них погляду, — я розпорядилася, щоби про вас подбали; але якщо вже ви тут, то хай так і буде. Четверо можуть вирушити в подорож так само, як і двоє.
— Про нас мали подбати, Ліандрін Седай? — перепитала Елейн. — Не розумію.
— Дитино, усі знають, що ти і ота, інша, — друзі цих двох. Ти гадаєш, не знайшлося б таких, які захотіли би вас розпитати, коли з’ясується, що вони втекли? Чи ти гадаєш, що Чорна Аджа буде лагідною з тобою через те, що ти — спадкоємиця трону? Якби ви залишилися в Білій Вежі, ви могли б не дожити до ранку. — Після цих слів на мить запала мертва тиша, проте Ліандрін розвернула свою конячку й скомандувала: — Усі за мною!
Айз Седай вела їх у глиб гаю, доки перед ними не з’явилася висока огорожа з міцних залізних прутів, що закінчувалися гострими, наче бритва, вістрями. Огорожа, ледь вигинаючись, наче охоплювала значну ділянку, зникала з очей за деревами зліва і справа. В огорожі була хвіртка, замкнена на великий навісний замок. Ліандрін відімкнула його довгим ключем, видобувши той із кишені плаща, запустила всіх усередину, тоді знову замкнула замок й одразу ж поскакала вперед. З гілки, що нависала над стежкою, стривожено зацокала білка, а здалеку їй відповів лункий барабанний дріб дятла.
— Куди ми їдемо? — поцікавилася Найнів. Ліандрін не відповіла, і Найнів сердито подивилася на супутниць. — Чому ми просто занурюємося в ліс? Аби покинути Тар Балон, нам треба проїхати мостом або сісти на корабель, а тут нема ні мосту, ні корабля...
— Але тут є ось що, — озвалася Ліандрін. — Огорожа утримує на відстані тих, хто міг би постраждати, але нам сьогодні треба потрапити за неї. — Вона вказала на високу й широку брилу, схоже — кам’яну, що стояла сторчма і була прикрашена з однієї сторони хитромудрим плетивом з листя та лозиння.
Еґвейн відчула, що їй перехопило подих: вона раптом зрозуміла, навіщо Ліандрін прихопила ліхтарі, і ця здогадка їй аж ніяк не сподобалася. За мить вона почула шепіт Найнів:
— Шляхова брама.
Обидві вони дуже добре пам’ятали свою подорож Шляхами.
— Ми якось уже проходили Шляхами, — сказала вона, наче переконуючи і себе, і Найнів. — Ми зможемо зробити це знову. — Якщо ми потрібні Ранду та хлопцям, ми мусимо їм допомогти. Ось і все.
— То це справді?.. — почала Мін здушеним голосом і змовкла.
— Брама до Шляхів, — видихнула Елейн. — Я й помислити не могла, що Брамою можна користуватися й сьогодні. Принаймні не думала, що це дозволено.
Ліандрін уже спішилася й витягла листок Авендесора з різьбленого орнаменту; стулки Брами розчинилися, наче двері, сплетені з живої, вкритої листям лози. За ними відкрилося щось схоже на тьмяне сріблясте дзеркало, і з нього дивилися розмиті відображення вершниць.
— Тобі не конче потрібно туди йти, — відказала Ліандрін. — Можеш почекати тут на моє повернення. Тут, за огорожею, безпечно. Якщо, звісно, Чорна Аджа не прийде по тебе першою. — Посмішку, з якою вона це проказала, аж ніяк не можна було назвати приємною.