Дівчина стояла й дивилася, як услід за нею проходять Браму її подруги, і хіба за хвилину помітила, що неподалік є чужі люди. Ті стояли по інший бік воріт, тож побачити їх крізь Браму було неможливо. Помітивши незнайомців, вона з недовірою втупилася на них: це була найдивніша публіка, яку їй хоч колись доводилось бачити, та й про війну на мисі Томан вона наслухалася достатньо.
Озброєні чоловіки — не менше п’ятдесяти — в обладунках з перекриваними сталевими пластинами на грудях і в тьмавих чорних шоломах, що скидалися на голови химерних комах, сиділи в сідлах або ж стояли біля коней, дивлячись на Еґвейн та жінок, які одна за одною вигулькували з Брами, та перемовляючись між собою. Один із вояків — з непокритою головою і гачкуватим носом, високий, темнолиций, — тримав розфарбований і позолочений шолом біля стегна і приголомшено спостерігав за тим, що відбувається. Поруч із солдатами знаходилися і жінки. Дві з-поміж них, в однотонних темно-сірих сукнях і з широкими срібними нашийниками, не відводили уважних очей від тих, кого випускала Брама. За спиною кожної з них стояло ще по жінці майже впритул, так наче збиралися щось нашіптувати їм у вухо. Ще дві жінки, що трималися трохи осторонь, були вдягнуті у пишні спідниці-штани, що сягали щиколоток і були прикрашені вставками з вишитими на них блискавками на спідницях і грудях. Найдивнішою з-поміж них була остання жінка, що напівлежала у паланкіні, який несли вісім м’язистих, голих по пояс чоловіків у бахматих чорних штанах. Череп жінки був поголений з обох боків, і тільки посередині лишалося широке пасмо чорного волосся, що спадало їй на спину. Ця жінка буда вбрана у довгу мантію кремового кольору, гаптовану квітами та птахами в блакитних медальйонах, дбайливо розкладену таким, чином, аби видно було білі нижні спідниці в рясних брижах. Жінка мала довгі, чи не в дюйм завдовжки, нігті, а нігті на мізинці та підмізинному пальці кожної руки були ще й пофарбовані синім лаком.
— Ліандрін Седай, — стурбовано запитала Еґвейн, — ви знаєте цих людей?
Її подружки не відпускали повіддя, наче сумнівались, чи не доведеться застрибнути на коней і втікати, проте Ліандрін вставила на місце листок Авендесора і, коли Брама почала зачинятися у неї за спиною, впевнено ступила крок уперед.
— Висока леді Сурот? — промовила Ліандрін, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.
Жінка в паланкіні ледь помітно нахилила голову:
— Ти — Ліандрін. — Вона говорила нерозбірливо, і Еґвейн не відразу її зрозуміла. — Айз Седай, — додала Сурот, скрививши вуста, а між солдатами здійнявся гомін. — Треба робити все швидко, Ліандрін, щоби нас не заскочили патрулі. Привертати до себе увагу Шукачів Правди тобі так само невигідно, як і мені. Я мушу повернутися до Фалме, перш ніж Турак дізнається, що я кудись поїхала.
— Про що це ви? — наполегливо запитала Найнів. — Що вона верзе, Ліандрін?
Ліандрін поклала руку на плече Найнів, а іншу — на плече Еґвейн.
— Це ті дві, про яких я вам казала. А он ще одна, — вона кивнула в бік Елейн. — Це дочка-спадкоємиця Андору.
Дві жінки з вишитими на сукнях блискавками вийшли вперед, зупинившись біля Брами — як запримітила Еґвейн, вони тримали в руках шпулі якогось сріблястого металу — і їх супроводжував воїн з непокритою головою. Він не торкався меча, що висувався у нього з-за плеча, і вуста у нього посміхалися, проте Найнів однаково уважно за ним спостерігала. Ліандрін не виказувала жодних ознак хвилювання, інакше Еґвейн негайно заскочила би в сідло.
— Ліандрін Седай, — з притиском запитала вона, — хто ці люди? Вони тут для того, аби допомогти Ранду й іншим?
Чоловік із гачкуватим носом раптом схопив Мін та Елейн за шиї, а наступної миті все стало відбуватися одночасно. Чоловік вигукнув прокляття, залементувала жінка, а, може, і не одна — Еґвейн не була впевнена. Зненацька вітерець перетворився на ураган, що змів гнівний вигук Ліандрін, розвіяв його разом із хмарою пилу та листя, змусивши гнутися та стогнати дерева. Коні, ставши дибки, пронизливо заіржали. А одна з жінок ступила крок уперед та застібнула щось в Еґвейн на шиї.
Плащ Еґвейн метлявся та виляскував, наче вітрило, а вона, борючись із вітрюганом, смикала за якусь штуку, що опинилася у неї на шиї, на дотик нагадуючи нашийник з гладенько відполірованого металу. Нашийник не піддавався; шалено обмацуючи його, дівчина не знаходила в ньому жодної застібки, хоч і розуміла, що та має десь бути. Але нашийник здавався монолітним. Сріблясті кільця, що їх тримали в руках жінки, розгорнулися в ланцюжки, і тепер кінець одного такого ретязя звисав над плечем Еґвейн, а інший кінець було приєднано до блискучого браслета на лівому зап’ястку жінки. Міцно стиснувши кулак, Еґвейн щосили вдарила жінку просто в око — і, поточившись, сама впала на коліна. В голові у неї дзвеніло. Вона почувалася так, наче їй дав добрячого ляпаса здоровезний чолов’яга.
Коли вона отямилася, вітрюган уже вщух. Багато коней, висмикнувши поводи, бігали навколо, і серед них Бела і кобила Елейн. Солдати, лаючись, важко підводились із землі. Ліандрін спокійно обтрушувала сукню від піску та листя. Мін стояла на колінах, обіпершись руками об землю, і намагалася підвестися, проте ноги її не слухалися. Над нею стояв чоловік з гачкуватим носом, і з руки йому крапала кров. Ніж Мін із закривавленим з одного боку лезом валявся на землі, там, де вона не могла до нього дотягнутися. Найнів і Елейн ніде не було видно, зникла також і кобила Найнів. Солдатів теж поменшало, не було й однієї пари жінок. Дві інші пари залишилися на місці, і тепер Еґвейн роздивилася, що кожна пара була з’єднана між собою срібним шнурком, схожим на той, що з’єднував її з жінкою, яка стояла перед нею.
Жінка присіла навпочіпки біля Еґвейн, потираючи щоку; під її лівим оком уже набрякав синець. Жінка мала вродливе обличчя з великими карими очима та довге чорне волосся; вона була старша за Еґвейн десь років на десять.
— Це тобі перший урок, — сказала вона значливо. В голосі її не чути було ворожості, а радше щось схоже на приязнь. — Цього разу я тебе не каратиму, бо я сама повинна була бути насторожі з дамані, котру щойно зловили. Ти — дамані. Знай це. Дамані, Та, що на повідці, а я — сул’дам, тобто Та, що тримає повідець. Коли дамані та сул’дам з’єднані між собою, все, що відчуває сул’дам, дамані відчуває вдвічі сильніше. Може й померти. Отже, ти мусиш запам’ятати, що ніколи не зможеш вдарити сул’дам чи зашкодити їй, а мусиш берегти свою сул’дам навіть більше, ніж себе. Мене звуть Рінна. Як тебе звати?
— Я не те... що ви сказали, — пробурмотіла Еґвейн. Вона знову смикнула нашийник, що обхопив їй горло. Він, як і раніше, не піддавався. Їй блиснула в голові думка збити жінку з ніг та спробувати зірвати у неї з руки браслет, але вона її відкинула. Навіть якщо солдати не кинуться її зупиняти — а досі вони, здавалося, не звертали жодної уваги на неї та Рінну, — в Еґвейн було гнітюче відчуття, що Рінна не бреше. Вона торкнулася лівого ока й поморщилася від болю; око не здавалося набряклим, отже, синця нема, як у Рінни, але це місце однаково боліло. Її ліве око, і в Рінни теж ліве.
Вона підвищила голос:
— Ліандрін Седай, чому ви дозволяєте їм так чинити?
Ліандрін обтрушувала пилюку з долонь і навіть оком не повела в бік Еґвейн.
— Перше, чого ти маєш навчитися, — проказала Рінна, — це точно виконувати те, що тобі кажуть, і без зволікань.
Еґвейн охнула. Раптом її шкіру від п’ят аж до голови почало пекти і колоти, так наче вона викачалася в заростях жалкої кропиви. Вона труснула головою, і біль посилився.
— Багато хто із сул’дам вважає, — продовжувала Рінна майже приязним тоном, — що дамані не можна мати імені, чи принаймні мати лише те, що дають їм самі сул’дам. Але саме я тебе взяла на повідець, і я дозволю тобі залишити твоє ім’я. Якщо ти не будеш мене засмучувати. Наразі я трохи засмучена твоєї поведінкою. То ти справді хочеш мене розсердити?