Еґвейн, тремтячи, заскреготіла зубами. Аби не почати нестямно розчухувати сверблячу шкіру, вона вп’ялася нігтями в долоні. Дурепа! Йдеться тільки про твоє ім’я.
— Еґвейн, — насилу вимовила вона. — Мене звати Еґвейн аль’Вір.
І водномить пекучий свербіж ущух. Вона уривчасто видихнула.
— Еґвейн, — повторила Рінна. — Гарне ім’я.
І, на жах Еґвейн, Рінна поплескала її по голові, так наче та була собакою.
Тепер вона зрозуміла нотки, що їх розчула в голосі цієї жінки: доброзичливість до собаки, що проходить вишкіл, а не приязнь однієї людської істоти до іншої.
Рінна захихотіла:
— Тепер ти розлютилася ще сильніше. Якщо ти збираєшся знову мене вдарити, не забувай, що сильно бити не можна, бо ти відчуєш вдвічі сильніший біль, аніж я. І не намагайся направляти; цього ти не зможеш зробити без моєї спеціальної команди.
У Еґвейн засмикалося око. Вона змусила себе підвестися і спробувала ігнорувати Рінну, наскільки можливо було з нашийником на горлі ігнорувати людину, яка тримала в руках повідець. Жінка знову захихотіла, і Еґвейн відчула, що у неї палають щоки. Вона хотіла би підійти до Мін, та повідець, на якому тримала її Рінна, був закороткий для цього.
— Мін, ти в порядку? — тихо гукнула вона.
Мін обережно звелася навпочіпки й кивнула, а тоді приклала руку до голови, наче шкодуючи про цей рух.
Раптом ламана блискавка протяла чистий небосхил і вдарила віддалік у гущу дерев. Еґвейн здригнулася від несподіванки, а тоді зненацька посміхнулася. Найнів усе ще на волі, і Елейн теж. Якщо хтось і може звільнити її та Мін, то це Найнів. Посмішка зникла з її обличчя, і вона люто глипнула на Ліандрін. Хай заради чого ця Айз Седай їх зрадила, вона за це заплатить. Одного дня. Так чи інакше. Лютий погляд пропав намарне: Ліандрін дивилася на паланкін і більше ні на що не зважала.
Носильники опустилися на коліно, поставили паланкін на землю, звідти вийшла Сурот, дбайливо розправила сукню і попростувала до Ліандрін, нечутно ступаючи ногами в м’яких черевичках. Вони з Ліандрін були приблизно одного зросту. Чорні очі та карі очі зустрілися на одному рівні.
— Ти мала привести мені двох, — промовила Сурот. — Натомість я маю лише одну, ще дві втекли, причому одна з них наділена значно більшою силою, ніж мені дали зрозуміти. Вона приверне увагу всіх патрульних у радіусі двох ліг.
— Я привела тобі трьох, — спокійно відказала Ліандрін. — Якщо ти не в змозі їх утримати, можливо, наш господар знайде серед вас когось іншого, готового йому служити. Ти переймаєшся через дрібниці. Якщо з’являться патрульні, вбий їх.
Блискавка вдарила знову, вже ближче, а за мить чи дві в тому місці, куди вона вцілила, щось загримкотіло. У повітря здійнялася хмара пилу. Ані Ліандрін, ані Сурот цього не помітили.
— Я все ще можу повернутися до Фалме з двома дамані, — промовила Сурот. — Мене засмутить, якщо... Айз Седай... — це прозвучало так, наче вона вилаялася, — піде звідси вільною.
Вираз обличчя Ліандрін не змінився ні на йоту, та Еґвейн побачила, що Айз Седай раптом оточило сяйво.
— Стережіться, висока леді, — гукнула Рінна. — Вона приготувалася!
Вояками пробіг рух — вони хапалися за мечі та списи, але Сурот лише схрестила перед собою руки, позираючи на Ліандрін поверх пальців з довгими нігтями.
— Ти ніколи й пальцем не поворухнеш проти мене, Ліандрін. Це не сподобається нашому господарю, і тут я значно потрібніша, ніж ти. А ще ти боїшся його значно більше, ніж перетворитися на домані.
Ліандрін посміхнулася, хоча білі плями на щоках виказували її лють.
— А ти, Сурот, боїшся його більше, ніж того, що я спопелю тебе на тому місці, де ти стоїш.
— Саме так. Ми обидві його боїмося. Але навіть потреби нашого господаря з часом зміняться. Колись усіх марат’домані буде зрештою взято на повідець. Можливо, саме я надягну нашийник на твою чарівну шийку.
— Саме так, Сурот. Потреби нашого господаря зміняться. Я нагадаю тобі про це, коли ти стоятимеш переді мною на колінах.
Височезне дерево груболиста десь за милю від них зненацька перетворилося на ревучий факел.
— Це починає набридати, — промовила Сурот. — Елбаре, відклич їх.
Чоловік із гачкуватим носом дістав ріг, невеличкий, що вміщався у нього в кулаку. Але звук у нього був гучний, різкий, аж пронизливий.
— Тобі треба знайти жінку на ім’я Найнів, — кинула Ліандрін. — Елейн не має цінності, але та жінка і ось ця дівчина повинні бути на ваших кораблях, коли вони відпливатимуть.
— Я чудово знаю, що було наказано, марат’дамані, хоча я дорого би заплатила, аби зрозуміти сенс цього.
— Тобі, крихітко, кажуть лише стільки, — зневажливо вишкірилася Ліандрін, — скільки тобі дозволяється знати. Пам’ятай, що ти служиш і коришся. Цих двох треба переправити через Аритський океан і там тримати.
— Я не стирчатиму тут, аби розшукати цю Найнів, — пирхнула Сурот. — Якщо Турак передасть мене до рук Шукачів Правди, я не зможу більше бути корисною нашому господареві. — Ліандрін розкрила було рота, аби гнівно заперечити, та Сурот не дала їй і слова сказати. — Цій жінці недовго гуляти на волі. Жодній із них. Коли ми відпливатимемо, ми прихопимо з собою усіх жінок цієї жалюгідної країни, здатних направляти, хай навіть трохи, і на всіх них буде нашийник та повідець. Якщо ти хочеш залишитися і пошукати їх, будь ласка. Незабаром тут проходитиме патруль у пошуках отого наброду, що все ще переховується вдалині від міст. Інколи вони беруть на полювання і дамані, і вони не розбиратимуться, якому господарю ти служиш. Якщо ти вцілієш у сутичці, нашийник та ланцюг стануть тобі наукою в новому житті, і я сумніваюся, щоби наш господар завдав собі клопоту звільняти дурепу, що дозволила себе впіймати.
— Якщо хоча б одна із них залишиться тут, — з притиском відказала Ліандрін, — наш господар завдасть собі клопоту з тобою, Сурот. Ти мусиш вивезти звідси їх обох, або ти за це заплатиш.
Вона попрямувала до Брами, стиснувши в кулаку повіддя своєї кобили. Незабаром стулки Брами вже зачинялися за нею.
Вчвал примчали солдати, які шукали Найнів та Елейн. З ними були і дві пари жінок, дамані та сул’дам. З’єднані нашийником, повідцем та браслетом, жінки скакали бік у бік. Три чоловіки вели за повіддя коней з тілами, перекинутими через сідла. Еґвейн відчула сплеск надії, коли побачила, що Всі вбиті в об ладунках. Їм не вдалося схопити ні Найнів, ані Елейн.
Мін спробувала підвестися, але чоловік з гачкуватим носом поставив ногу в чоботі дівчині між лопаток, притиснувши її до землі. Хапаючи ротом повітря, вона робила слабкі спроби вивільнитися.
— Дозвольте мені сказати, висока леді, — промовив чоловік. Сурот ледь помітно нахилила голову, і він продовжив: — Ця селючка мене порізала. Якщо вона не потрібна високій леді, можу я?..
Сурот знову ледь помітно кивнула, вже відвертаючись, і він потягнувся до меча, що висів у нього за спиною.
— Ні! — закричала Еґвейн. Вона почула, як стиха вилаялася Рінна, і раптом уся її шкіра знову запекла, гірше, ніж минулого разу, але вона не замовкала. — Будь ласка! Висока леді, будь ласка! Це моя подруга! — окрім пекучого свербежу, вона раптом відчула такий сильний біль, якого ще ніколи не відчувала. Кожен м’яз звело судомою, скрутило у вузол; дівчина ницьма упала на землю, стогнучи, але вона бачила, як важке вигнуте лезо меча зблиснуло над піхвами, як Елбар підняв його, тримаючи обома руками. — Будь ласка! Мін!
Раптом біль як рукою зняло. Залишився лише спогад. Перед обличчям Еґвейн з’явилися блакитні оксамитові черевички Сурот, тепер забруднені землею. Але вона дивилася лише на Елбара. Він так і стояв із здійнятим мечем, натискаючи однією ногою на спину Мін... але не рухався.
— Ця селянка — твоя подруга? — промовила Сурот.
Еґвейн ворухнулася, намагаючись підвестися, але, помітивши здивовано вигнуту брову Сурот, залишилася розпростертою на землі, лише голову підвела. Вона має врятувати Мін. Якщо для цього треба плазувати... Вона спробувала вишкіритися, заскреготівши зубами, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на посмішку: