— Так, висока леді.
— І якщо я її помилую, якщо дозволю їй інколи тебе відвідувати, ти будеш наполегливо працювати і вчитися того, чого тебе навчатимуть?
— Буду, висока леді. — Вона пообіцяла би що завгодно, аби не дати мечу опуститися і розкроїти Мін голову. Я навіть дотримуватимуся свого слова, гірко подумала вона, доки муситиму це робити.
— Посади цю дівчину на її коня, Елбаре, — наказала Сурот. — Прив’яжи її, якщо вона не зможе триматися в сідлі. Якщо ця дамані мене засмутить, тоді, можливо, я віддам тобі голову цієї дівчини. — Вона вже прямувала до паланкіна.
Рінна ривком поставила Еґвейн на ноги та підштовхнула до Бели, але та не відривала очей від Мін. Елбар повівся з Мін не лагідніше, ніж Рінна з нею, але вона сподівалася, що з Мін усе добре. Принаймні Мін ухилилася від спроб Елбара прив’язати її до сідла і сама сіла на свого коня майже без допомоги.
Дивна процесія вирушила в західному напрямку — попереду Сурот, а Елбар трохи позаду її паланкіна, втім, досить близько, аби негайно виконати будь-який її наказ. За ними їхали верхи Рінна та Еґвейн, за ними — солдати, а Мін та інші сул’дам зі своїми дамані скакали позаду колони. Жінка, яка, вочевидь, мала надягти нашийник на Найнів, крутила в руках скручений кільцями повідець і мала роздратований вигляд. Вони їхали повз невисокі пагорби, вкриті рідколіссям, і невдовзі стовп диму від охопленого полум’ям груболиста перетворився на розпливчасту плямку на небосхилі.
— Тобі зробили велику честь, — проказала Рінна трохи згодом. — З тобою говорила висока леді. Іншого разу на знак цього я б дозволила тобі носити стрічку. Але оскільки ти сама привернула до себе її увагу...
Еґвейн зойкнула, бо їй здалося, що її вперіщили батогом по спині, а тоді по ногах, по плечах. Удари сипалися на неї зі всіх боків; вона розуміла, що захищатися намарно, та не могла не змахувати руками, наче намагаючись заслонитися. Вона кусала губи, аби не стогнати, але сльози однаково котилися їй по щоках. Бела фиркала й кидалася, але срібний повідець, що йшов від руки Рінни, не давав їй помчати геть. Ніхто з солдатів не озирнувся на них.
— Що ви з нею робите? — заволала Мін. — Припиніть!
— Ти живеш лише з ласки... Мін, чи не так? — спокійно мовила Рінна. — Хай це буде уроком і для тебе. Доки ти намагатимешся втрутитися, покарання триватиме.
Мін підняла стиснуту в кулак руку, тоді дала їй безсило впасти:
— Я не втручатимусь. Тільки припиніть, будь ласка. Еґвейн, пробач мені.
Невидимі удари сипалися ще кілька секунд, наче для того, аби Мін зрозуміла, що її втручання не досягло мети, потім припинилися, але Еґвейн усе ще продовжувала здригатися. Цього разу біль не вщух. Вона засукала рукав, певна, що побачить рубці, проте на шкірі не було жодних слідів. Залишилися тільки відчуття. Еґвейн важко зглитнула.
— Це не твоя провина, Мін. — Бела задерла голову, закочуючи очі, і Еґвейн поплескала її по кудлатій шиї. — І не твоя теж.
— Це твоя провина, Еґвейн, — зауважила Рінна. Вона говорила з такою терплячістю, була така доброзичлива до тієї, яка здавалася надто тупою, аби розуміти, як годиться чинити, а як ні, що Еґвейн кричати хотілося. — Якщо дамані карають, це завжди її провина, хай навіть вона цього не розуміє. Дамані повинна вгадувати, чого хоче її сул’дам. Дамані наче стілець, наче інструмент, вона повинна завжди бути під рукою, але ніколи не вискакувати наперед, аби звернути на себе увагу. А надто увагу когось із високородних.
Еґвейн прикусила губу і відчула присмак крові. Це просто страшний сон. Це не може бути правдою. Чому Ліандрін так вчинила? Чому це відбувається?
— Можна... можна мені запитати?
— Мене можеш запитувати, — усміхнулася Рінна. — Упродовж наступних років цей браслет носитиме не одна сул’дам, бо сул’дам завжди більше, ніж дамані, і багато хто з них з тебе сім шкір спустить, якщо ти підведеш очі від землі або відкриєш рота без дозволу, але я не бачу причини не дозволяти тобі говорити, якщо ти уважна до того, що кажеш.
Одна з інших сул’дам голосно фиркнула. Вона була з’єднана з вродливою темноволосою жінкою середнього віку, яка не відривала погляду від власних рук.
— Ліандрін, — Еґвейн довіку відмовилася додавати до цього імені шанобливу приставку, — і висока леді розмовляли про господаря, якому вони обидві служать. — Перед її очима зринуло обличчя чоловіка зі слідами від загоєних опіків, з рота та очей якого інколи било полум’я, та навіть якщо цей чоловік був лише частиною її нічних кошмарів, надто жахливо було думати саме про нього. — Хто цей господар? Чого він хоче від мене і... і Мін? — Вона знала, що не було сенсу уникати називати ім’я Найнів — навряд чи ці люди забудуть про неї, якщо просто про неї не згадувати, а надто інша, блакитноока, сул’дам, що перебирала в руках порожній повідець, але наразі це був єдиний можливий захист.
— Мені не можна пхати носа в справи високородних, — сказала Рінна, — а тобі й поготів. Висока леді скаже мені те, що зволить сказати, а я скажу тобі те, на що буде моя воля. І хай що би ти побачила чи почула, крім цього, для тебе це повинно залишатися несказаним, непоміченим, так наче воно ніколи й не ставилося. Це шлях до безпеки, а найпаче для дамані. Дамані надто цінні, і їх просто так не вбивають, але за такі речі тебе можуть не тільки жорстоко покарати, а й вкоротити і язика, аби не ляпав зайвого, чи відтяти руки, аби не писали того, чого не треба. Дамані можуть виконувати свою роботу і без язика, і без рук.
Еґвейн відчула, що тремтить, хоч повітря було не таке вже й холодне. Вона щільніше загорнулася в плащ. Зачепившись рукою за нашийник, вона відсмикнула руку, наче обпечена:
— Все це жахливо. Як ви можете вчиняти так із іншими? Який хворий розум міг таке намислити?
Блакитноока сул’дам з порожнім повідцем несхвально зауважила:
— Їй язик уже й зараз зайвий, Рінно.
Рінна тільки посміхнулася терпляче:
— І в чому полягає жах? Хіба ми можемо дозволити розгулювати вільно комусь, хто може робити те, що робить даманії Інколи народжуються чоловіки, здатні стати марат’дамані, якби народились вони жінками, — я чула, що й тут таке трапляється; і їх, звісно, треба вбивати. Але ж жінки не божеволіють. Їм краще стати дамані, ніж наробити лиха, застосовуючи Силу. Щодо розуму, якому першому сяйнула думка про ай’дам, це був розум жінки. І вона називала себе Айз Седай.
Мабуть, недовіра надто чітко відобразилася на обличчі Еґвейн, бо Рінна розреготалася на все горло:
— Коли Льютер Пейндраґ Мондвін, син Яструбиного Крила, вперше зустрівся з Воїнством Ночі, то побачив у його лавах чимало тих, які називали себе Айз Седай. Вони суперничали між собою за могутність та використовували Єдину Силу на полі бою. Одна з них, жінка на ім’я Діейн, вирішила за краще для себе служити імператору — звісно, тоді він ще не був імператором, бо в його війську не було Айз Седай — і прийшла до нього з пристроєм, який вона сама виготовила, і це був перший ай’дам, застебнутий на шиї однієї з її сестер. Жінка в нашийнику не хотіла слугувати Льютеру, однак ай’дам змусив її це робити. Діейн зробила ще багато ай’дам, знайшлися і перші сул’дам, а полонені жінки, котрі називали себе Айз Седай, дізналися, що вони лате марат’дамані, тобто Ті, що мають бути на повідці. Розповідають, що коли саму Діейн узяли на повідець, від її криків ходором ходили Опівнічні Вежі, та, звісно, вона була марат’дамані, а марат’дамані не можна дозволити розгулювати вільно. Можливо, ти виявишся однією з тих, хто здатний виготовляти ай’дам. У цьому разі можеш не сумніватися, з тобою будуть поводитися ласкаво.