Еґвейн тужливо дивилася навколо. Вони їхали між пагорбів, і ті потроху вищали, а рідколісся поступилося місцем невеличким, але густим лісам. Вона була впевнена, що могла б заховатися в одному з них.
— Тобто я маю сподіватися, що мені пощастить і мене пеститимуть, наче улюбленого собачку? — гірко запитала Еґвейн. — До скону сидіти на ретязі у жінок та чоловіків, які вважатимуть мене за тварину?
— Не у чоловіків, — знову реготнула Рінна. — Всі сул’дам — жінки. Якщо цей браслет надіти на чоловіка, найвірогідніше, користі з нього буде не більше, ніж коли ай’дам просто висітиме на гачку в стіні.
— А іноді, — різко втрутилася блакитноока, — і ти, і він — обоє помираєте в страшних муках. — Ця жінка мала гострі вилиці та напружені тонкі губи, і Еґвейн зрозуміла, що лють, схоже, ніколи не сходить із цього обличчя. — Час від часу імператриця розважається, зв’язуючи лордів з дамані. Лордів проймає піт, а Двір Дев’яти Місяців має розвагу. Адже доки браслет не опиниться у нього на руці, лорд ніколи не знає, житиме він чи помре, втім, як і дамані. — Вона зловтішно розреготалася.
— Лише імператриця може собі дозволити так марнувати Зомані, Алвін, — огризнулася Рінна, — а я не збираюся тренувати цю Зомані лише для того, щоб викинути її як непотріб.
— Щось я досі не бачу жодного вишколу, Рінно. Лише безкінечне базікання, наче ви з цією Зомані — дві подружки.
— Може, вже й час подивитися, що вона може робити, — промовила Рінна, змірюючи Еґвейн поглядом. — Ти колись пробувала направляти Силу на такій відстані? — Вона вказала на високий дуб, що самотньо стояв на верхівці пагорба.
Еґвейн, примружившись, подивилася на дерево, що росло десь за пів милі від шляху, яким наразі рухалися солдати та паланкін Сурот. Досі вона працювала з речами, що знаходилися не далі, ніж на відстані руки, але гадала, що може впоратися.
— Не знаю, — відказала вона.
— Спробуй, — наказала їй Рінна. — Відчуй дерево. Відчуй рух соку. Я хочу, аби ти зробила його не лише гарячим, а гарячущим, аби в кожній гілці сік миттєво перетворився на пару. Роби.
Еґвейн із жахом усвідомила, що відчуває спокусу зробити те, що наказує їй Рінна. Вона вже два дні не направляла, навіть не торкалася саїдар; вона затремтіла від бажання наповнити себе Єдиною Силою.
— Я... — за мить, коротку як одне серцебиття, вона відкинула «не буду», бо невидимі рубці від батога пекли ще занадто сильно, аби поводитися так по-дурному. — ...не можу. Надто далеко, я ніколи раніше подібного не робила.
Одна із сул’дам розреготалася грубим голосом, а Алвін докинула:
— Та вона навіть і не намагалася.
Рінна похитала головою майже сумно:
— Коли ти сул’дам вже достатньо довго, — пояснила вона Еґвейн, — ти можеш бачити дамані наскрізь навіть без браслета, а маючи на собі браслет, ти можеш напевне знати, чи намагалася дамані направляти. Ти не повинна ніколи брехати ні мені, ні іншій сул’дам навіть у дрібницях.
Раптом невидимі батоги повернулися, шмагаючи дівчину, куди трапиться. З виском вона спробувала вдарити Рінну, але сул’дам недбало відбила її кулак, а Еґвейн здалося, ніби та огріла її кийком. Вона вдарила Белу п’ятами під боки, проте сул’дам натягнула повідець, і дівчина ледь не вилетіла з сідла. Еґвейн гарячково потяглася до саїдар, маючи на меті вразити Рінну, аби та змушена була припинити покарання, завдати їй такого ж болю, який відчувала сама. Сул’дам лише іронічно похитала головою, і Еґвейн верескнула, відчувши, як її шкіру наче ошпарило. Тільки коли вона відсахнулася від саїдар остаточно, жар став вщухати, а удари батога не припинялися. Вона хотіла крикнути, що спробує, хай тільки Рінна припинить, але спромоглася лише на зойки та стогони.
Наче крізь туман вона чула, що Мін щось розлючено кричить, намагаючись наблизитися до неї, бачила, як Алвін вириває повіддя у неї з рук, як інша сул’дам наказує щось своїй дамані, котра дивиться на Мін. І раптом Мін теж починає волати, розмахуючи руками, наче хоче захистити себе від ударів чи відігнати жалких комах. За завісою власного болю Мін здавалася Еґвейн далекою... далекою.
Удвох вони кричали так голосно, що дехто із солдатів обернувся в сідлі. Позирнувши мигцем, вони розсміялися і знову розвернулися до них спинами. Як сул’дам навчають своїх дамані, їх жодним чином не стосувалося.
Еґвейн здавалося, що цей жах триватиме вічно, та нарешті він минув. Вона обм’якла, привалившись до луки сідла, з щоками, мокрими від сліз, припавши до гриви Бели. Кобила стривожено форкала.
— Це добре, що ти показуєш характер, — спокійно зауважила Рінна. — Найкращі дамані виходять з тих, у кого є характер, є що формувати.
Еґвейн міцно заплющила очі. Якби могла, вона б і вуха затулила, аби не чути голосу Рінни. Я мушу втекти. Мушу. Але як це зробити? Найнів, допоможи мені. Світло, хай мені хтось допоможе.
— Ти будеш серед найкращих, — вдоволено підсумувала Рінна. Її рука недбало погладила волосся Еґвейн; так хазяйка підбадьорює свого песика.
Найнів перегнулася в сідлі, аби озирнутися навкруги, не витикаючись з-за заслону колючого чагарнику. Вона побачила розкидані горбистою долиною дерева, що вже починали розцвічуватися осінніми барвами. Простір між деревами та чагарями здавався порожнім. Вона не помічала жодного руху, якщо не брати до уваги все тоншого стовпа диму над груболистом.
Груболист — то була її рук справа, як і блискавка, що впала з чистого неба, й інші речі, які вона ніколи навіть не мислила практикувати раніше, доки ці дві жінки не спробували застосувати їх проти неї. Вона гадала, що вони працюють у парі, хоч і не могла зрозуміти, як саме вони пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що між ними таки метлявся якийсь мотузок. На одній із них був нашийник, а друга теж була якимось чином із нею зв’язана. В одному Найнів була впевнена: одна з них була Айз Седай. А, може, й обидві. Вона не бачила їх досить чітко, аби помітити сяйво Сили, проте його не могло не бути.
Я з великим задоволенням розповідатиму про них Шеріам, злостиво подумала вона. Ви ж наче казали, що Айз Седай ніколи не застосовують Силу як зброю?
Вона застосувала. Вона вбила чи принаймні звалила з ніг двох жінок ударом блискавки, а ще бачила одного із солдатів, чи, радше — його тіло, що спалахнуло від вогняної кулі, яку вона метнула в них. Але вже довший час вона не помічала жодних чужинців. Чоло Найнів вкривали намистинки поту, але не тільки через напруження. Контакт із саїдар розірвався, і вона не могла його поновити. З першою хвилею люті, яка накрила її через зраду Ліандрін, саїдар з’явилася чи не раніше, ніж вона встигла про неї подумати, і потік Єдиної Сили затопив її. Здавалося, вона може зробити, що завгодно. Доки вони її переслідували, злість, що її женуть, наче звіра, живила її. А тепер погоня зникла. І що довше вона не бачила ворогів, по яких можна вдарити, тим міцнішала підозра, що вони підкрадаються до неї непомітно, і тим сильніше вона хвилювалася, що ж відбувається зараз із Еґвейн, і Елейн, і Мін. Зараз вона змушена була визнати, що наразі найсильнішим її почуттям є страх. Страх за них, страх за себе. А їй потрібен був гнів.
За деревом щось заворушилося.
Їй перехопило подих, вона кинулася намацувати саїдар. Проте всі уроки Шеріам та інших Айз Седай, всі прийоми, яких вони навчали, всі ці пуп’янки, що мали розкритися у неї в голові, всі ці уявні потоки, які вона мала утримувати, наче береги бурхливу ріку, не допомагали. Вона відчувала саїдар, відчувала Джерело, але торкнутися його не могла.
З-за дерева вийшла Елейн, сторожко пригинаючись, і Найнів відчула страшенне полегшення. Сукня на дочці-спадкоємиці була брудна та подерта, у розкошланому золотавому волоссі застрягло листя, а насторожені очі були такими величезними, немов у переляканої сарни, але вона твердою рукою тримала перед собою свій короткий кинджал. Найнів підібрала повіддя й виїхала на відкрите місце.