Елейн аж підстрибнула з несподіванки, а тоді схопилася рукою за горло і глибоко вдихнула. Найнів зіскочила з коня, і жінки обнялися, тішачись, що вони знову разом.
— На якусь мить, — сказала Елейн, коли вони нарешті випустили одна одну з обіймів, — я подумала, що це... Ти знаєш, де вони зараз? За мною гналися двоє чоловіків. Ще п’ять хвилин, і вони б мене схопили, але нараз пролунав ріг, вони розвернули коней і галопом помчали геть. Вони бачили мене, Найнів, і просто поїхали...
— Я теж чула сигнал, і після цього їх більше не бачила. А ти бачила Еґвейн? І Мін?
Елейн, похитавши головою, важко опустилася і сіла на землю:
— Не бачила ще відтоді, як... Той чоловік ударив Мін, збив її з ніг. А одна з тих жінок намагалася щось надягти Еґвейн на шию. Це останнє, що я бачила, а тоді побігла. Навряд чи їм удалося втекти, Найнів. Я мала щось зробити. Мін ударила ножем по руці чоловіка, який мене тримав, а Еґвейн... Я просто втекла, Найнів. Відчула, що мене ніхто не тримає, і побігла. Матусі краще негайно одружитися з Ґаретом Бріном та народити собі іншу дочку. Я не гідна сісти на трон.
— Не верзи дурниць, — гримнула на неї Найнів. — Не забувай, я маю корінці овечих язичків у торбинці з зіллям. — Елейн сховала обличчя в долоні, ані звуком не відізвавшись на ущипливі слова. — Слухай, дівчино. Хіба я залишилася битися з двадцятьма чи тридцятьма озброєними чоловіками, не кажучи вже про Айз Седай? Якби ти затрималась, наразі ти теж була б їхньою бранкою. Або ж вони тебе просто би вбили. Схоже, їм, не знаю чому, потрібні були саме ми з Еґвейн. Можливо, їм було байдуже, житимеш ти чи ні.
Навіщо їм потрібні Еґвейн і я? Чому саме ми? Чому?! Вона не вперше запитувала себе про це, але відповідей не мала ні тоді, ні зараз.
— Якби я загинула, намагаючись їм допомогти... — почала було Елейн.
— ...то зараз була би мертвою. І з цього не було би жодної користі ні тобі, ні їм. Тепер підводься й обтруси сукню. — Найнів видобула з торби щітку для волосся. — І зроби щось зі своїм волоссям.
Елейн повільно підвелася і, взявши щітку, тихенько розсміялась:
— Ти зараз говориш достоту як Ліні, моя стара нянька. — Вона взялася розчісувати сплутане волосся, іноді морщачись. — Але, Найнів, як ми зможемо їм допомогти? Ти маєш не менше сили, ніж справжня Айз Седай, якщо розізлишся, але серед них є жінки, котрі теж можуть направляти! Я не хочу думати, що вони Айз Седай, але, можливо, це так і є. Ми ж навіть не знаємо, в якому напрямку вони їх повезли!
— На захід, — відказала Найнів. — Ця потвора Сурот згадувала Фалме, а це місто знаходиться на крайньому заході мису Томан. Ми вирушимо до Фалме. Сподіваюся, що Ліандрін буде там. Я змушу її проклясти той день, коли її мати вперше побачила її батька. Але спершу, гадаю, нам треба розжитися сякими-такими місцевими одежинами. Я бачила у Вежі тарабонських і доманських жінок, і вони одягаються геть не так, як ми з тобою. Не треба, аби у Фалме ми виглядали чужоземками.
— Я не проти вдягтися доманкою, хоча якби це побачила моя матір, то знепритомніла би, а Ліні ніколи би не дозволила навіть про таке помислити, але якщо ми навіть знайдемо якесь село, то чи можемо дозволити собі новий одяг? Не знаю, скільки у тебе грошей, але у мене лише десять золотих марок і десь удвічі більше сріблом. Цього нам може вистачити на два-три тижні, а що нам робити далі, я навіть не уявляю.
— Ти кілька місяців пробула у Тар Балоні послушницею, — сміючись, відповіла Найнів, — та все ще дивишся навколо очима спадкоємиці престолу. У мене навіть десятої частини нема того, що маєш ти, але нам наших грошей стане, аби протриматися два-три місяці, не бідуючи. Можливо, вистачить і на більше, якщо не станемо розкошувати. Я не збираюся купувати нам одяг, і в будь-якому разі новий одяг нам непотрібний. Моя сукня з сірого шовку, з усіма цими перлинами та золотим шитвом, повинна нам добре прислужитися. Якщо я не зможу знайти жінку, яка дала би за неї кожній із нас по дві-три пристойні вдяганки, я віддам свого персня тобі, а сама буду послушницею.
Вона заскочила в сідло і простягла руку Елейн, щоби допомогти їй сісти позаду себе.
— А що ми робитимемо, коли опинимось у Фалме? — спитала Елейн, всідаючись.
— Дізнаюся, коли будемо там. — Найнів не рушала вперед, притримуючи кобилу. — Ти впевнена, що хочеш це робити? Це буде небезпечно.
— Небезпечніше, ніж для Еґвейн та Мін? Я точно знаю, що якби вони опинились на нашому місці, то пішли би нас шукати. Ми що, весь день тут збираємося стовбичити?
Найнів розвернула кобилу так, що сонце, яке лише добиралося зеніту, світило їм у спину.
— Нам треба бути обережними. Ті Айз Седай, яких ми знаємо, можуть розпізнати жінку, здатну направляти, знаходячись на відстані руки від неї. Ці Айз Седай, можливо, можуть знайти нас у натовпі, якщо спеціально шукатимуть. Краще нам припустити, що вони можуть це робити. — Вони явно чекали на Еґвейн і мене. Чому?
— Так, обережними. Ти й раніше казала правильно. Ми не допоможемо дівчатам, якщо дозволимо їм схопити нас. — Елейн на мить замовкла. — Ти гадаєш, це була брехня? Те, що казала Ліандрін, начебто Ранд у небезпеці? І інші хлопці... Адже Айз Седай не брешуть.
Тепер настала черга помовчати Найнів. Вона згадувала, що казала їй Шеріам про ті клятви, що дає жінка, стаючи повноправною сестрою, клятви, проказані з тер’анґріалом у руках, і тер’анґріал не дає порушити клятву. Не казати ні слова неправди. Це так, але ж усім відомо, що правда, яку сказала Айз Седай, може дуже різнитися від тієї правди, що ти почула.
— Сподіваюся, що Ранд цієї миті гріє ноги біля каміна лорда Аґельмара в Фал Дарі, — мовила вона. Зараз я не можу тривожитися через нього. Я повинна думати про Еґвейн і Мін.
— Хотіла б я, щоб так і було, — зітхнула Елейн. Вона засовалася позаду сідла. — Найнів, до Фалме їхати далеченько, і я сподіваюсь, що половину шляху їхатиму в сідлі. Тут сидіти не дуже зручно. Але ми ніколи не дістанемося до Фалме, якщо ця кобила тюпатиме так, як їй забагнеться.
Найнів пустила кобилу клусом, і Елейн, скрикнувши, вчепилася їй у плащ. Найнів сказала собі, що проїде половину шляху позаду сідла і не нарікатиме, навіть якщо Елейн гнатиме вчвал, тож не дуже прислухалася до зойків дівчини, яку підкидало на крупі. Її хвилювало геть інше: вона дуже сподівалася, що коли вони прибудуть до Фалме, вона перестане боятися і почне лютитися.
Зірвався вітер. Прохолодний, різкий, він ніс у собі натяк на холоди, що чекали попереду.
Розділ 41
Непорозуміння
Грім прокотився темно-сірим пообіднім небосхилом. Ранд нижче опустив каптур плаща, сподіваючись хоч трохи захистися від струменів холодного дощу. Гнідан уперто ступав розкислою землею. Промоклий каптур важко звисав Рандові з голови, мокрющий плащ липнув до плечей, а тонкий чорний камзол теж намокнув до нитки й не грів, а холодив. Повітрю досить було застуденіти ще трохи, аби дощ перетворився на сніг чи крупку. Снігу варто було чекати: в останньому селищі, яке вони проминули, місцеві казали, що у них уже двічі сніжило. Трясучись усім тілом, Ранд майже бажав, аби з неба посипало снігом. Принаймні тоді він не промокав би до кісток.
Колона важко просувалася вперед, сторожко озираючи пересічену місцевість. Сіра сова на штандарті Інґтара безсило звисала навіть тоді, коли налітав різкий вітер. Гюрін час від часу відкидав каптур і принюхувався до повітря; він стверджував, що ні дощ, ані холод не можуть вплинути на слід, на той шуканий ним слід. А втім, нюхач і досі нічого не знайшов. За ним виступав Уно, і Ранд почув, як той пробурмотів собі під ніс прокляття. Лоял постійно перевіряв сакви: схоже, він не переймався тим, що мокне сам, але не припиняв хвилюватися за свої книжки. Всі почувалися кепсько, всі, крім Верін, яка, здавалося, так заглибилась у роздуми, що навіть не помічала, що каптур її плаща сповз на спину і дощ хльоскає по її обличчю.