— Ви не можете щось із цим удіяти? — з притиском запитав Ранд Верін. Тоненький голосочок у його голові нашіптував йому, що він і сам може це зробити. Йому тільки й треба, що обійняти саїдін. Саїдін кликала його так солодко. Наповнитися Єдиною Силою, злитися з цією бурею. Повернути на небо сонячне сяйво або ж осідлати цей ураган, розбурити його, роз’ярити, пронестися усім мисом Томан — від моря до рівнини, змітаючи все на своєму шляху. Обійняти саїдін. Він безжально придушив це бажання.
Айз Седай зригнулася з несподіванки:
— Що? А, так. Гадаю, що могла б. Дещо. Я не змогла би зупинити таку бурю, не самотужки, бо вона вирує на надто великому просторі, але я б могла її трохи втишити. Принаймні навколо нас. — Вона змахнула краплі дощу з обличчя і, схоже, тільки зараз помітила, що каптур зіслизнув їй із голови, тож неуважно повернула його на місце.
— Тоді чому ви цього не робите? — поцікавився Мет. Тремтяче обличчя, що визирало з-під його каптура, здавалося, належало людині, яка перебуває за крок від смерті, проте голос звучав енергійно.
— Бо якщо я застосую стільки Єдиної Сили, кожна Айз Седай в радіусі десяти миль одразу ж знатиме, що хтось направляв. Ми ж не хочемо прикликати до себе цих шончанців з їхніми дамані. — Вона роздратовано стисла губи.
Вони дещо дізналися про чужинців у селі, яке називалося Атуановий Млин, хоча те, що вони почули, радше викликало нові питання, ніж давало відповіді. Селяни то сипали словами як з рукава, то раптом брали язика на гаплик, тремтячи й позиркуючи через плече. Всі вони тряслися, як телячі хвости, на саму лише думку, що шончанці можуть повернутися зі своїми чудовиськами та дамані. Ці жінки, які мали би бути Айз Седай, а натомість були посаджені на цеп, наче тварини, лякали селян навіть більше, ніж химерні істоти, що слугували шончанцям і про яких вони тільки повідали пошепки, що ті наче вийшли з нічних кошмарів. А найгірше, що селяни й досі не могли оговтатися від жахіття, яке вчинили тут шончанці. Мертвих своїх вони поховали, але боялися прибрати велику обвуглену пляму посеред сільського майдану. Ніхто з них не хотів сказати, що тут відбулося, але Гюрін виблював, щойно вони зайшли до селища, і не захотів наближатися до почорнілої плями.
В Атуановому Млині залишилася хіба половина мешканців. Хтось утік до Фалме, міркуючи, що шончанці будуть менш жорстокими в місті, яке вони надійно утримують, інші подалися на схід. Багато хто казав, що має на думці забратися звідси. На Елмотській рівнині точилися битви, з чуток випливало, наче тарабонці билися з доманцями, але тут, у селі, будинки та клуні спалили люди зі смолоскипами в руках. Навіть війну легше перетерпіти, ніж те, що вже зробили шончанці, і те, що вони ще можуть зробити.
— Навіщо Фейн приніс Ріг сюди? — пробурчав Перрин. Це питання час від часу озвучували всі вони, але відповіді так ніхто і не отримав. — Тут війна, і тут ці шончанці, ще й зі своїми чудовиськами. Чому саме сюди?
Інґтар розвернувся в сідлі та подивився на хлопців. Обличчя його здавалося не менш виснаженим, ніж Метове.
— Завжди знайдуться люди, які вишуковуватимуть власну вигоду у сум’ятті війни. Ось і Фейн з таких. Без сумніву, він сподівається вкрасти Ріг знову, цього разу у Морока, і скористатися ним у власних цілях.
— Плани Батька Брехні ніколи не бувають простими, — мовила Верін. — Можливо, він хоче, аби Фейн приніс Ріг саме сюди з резонів, про які відомо тільки в Шайол Гулі.
— Чудовиська, — пирхнув Мет. Щоки у нього запались, так само як і очі. Те, що він говорив, як здорова людина, тільки погіршувало враження. — Мабуть, вони бачили траллоків чи щезника, точно вам кажу. А чому б і ні? Якщо шончанці мають у своїх лавах Айз Седай, то чому вони не можуть мати щезників і траллоків? — Він помітив, як Верін дивиться на нього, і став виправдовуватися. — Адже вони і є Айз Седай, на цепу вони чи ні. Вони можуть направляти, і це робить із них Айз Седай. — Він зиркнув на Ранда й розсміявся уривчасто: — Це й з тебе робить Айз Седай, поможи нам усім Світло!
З голови колони крізь завісу дощу до них галопом підскакав Масима, розбризкуючи грязюку.
— Попереду ще одне село, мілорде, — повідомив він, натягнувши повіддя і зупинивши коня біля Інґтара. По Рандові він лише ковзнув поглядом, проте очі його звузилися, і більше він на Ранда не дивився. — Безлюдне, мілорде. Ані селян, ані шончанців, взагалі нікого. Будинки з вигляду цілі, крім двох чи трьох. Ті... ну, їх більше нема, мілорде.
Інґтар підняв руку, подаючи сигнал перейти на рись.
Селище, на яке натрапив Масима, розкинулося схилами пагорба. Воно мало вимощений бруківкою майдан на самісінькій верхівці, а навколо стояли будинки — кам’яні, з плоскими дахами, майже всі одноповерхові. З одного боку майдану будинки були вищі, але з них цілим стояв лише один, а на місці ще трьох залишилися лише купи почорнілого каменю-кругляка; уламки каменю та крокви порозкидало по всьому майдану. Поодинокі вцілілі віконниці вистукували під подувами вітру.
Інґтар спішився перед уцілілим будинком. Скрипіла, гойдаючись на вітрі, вивіска, на якій була намальована жінка, що жонглювала зірками, а назви не було. Дощ стікав із даху двома безупинними струменями. Верін поквапилася зайти всередину, а Інґтар підізвав підлеглого:
— Уно, обшукай кожний будинок. Якщо хтось залишився, можливо, він розповість нам, що тут сталося, а, може, ще щось скаже про цих шончанців. Якщо знайдеш їжу, неси все сюди. І ковдри. — Уно кивнув і став віддавати накази. Інґтар звернувся до Гюріна: — Що ти винюхав? Фейн проходив тут чи ні?
Гюрін, потираючи ніс, похитав головою:
— Це не він, мілорде, і не траллоки. Та хоч хто б це зробив, він залишив по собі сморід. — Він вказав на звалища, які ще нещодавно були будинками. — Це вбивства, мілорде. Там були люди.
— Шончанці, — рикнув Інґтар. — Ходімо до будинку. Раґане, знайди для коней якусь стайню.
Верін устигла розпалити вогонь в обох великих камінах в протилежних кінцях загальної зали і гріла руки біля одного з них, а свій промоклий плащ розклала на одному зі столів, розставлених у викладеній кахлями залі. Вона розшукала й кілька свічок, і вони вже горіли на одному зі столів, увіткнуті у стеклий віск. Завдяки порожнечі та тиші, порушуваній лише випадковими гуркотами грому, а ще через мерехтливі тіні зала скидалася на якусь печеру. Ранд скинув мокрющий плащ, а також камзол на стіл і приєднався до Верін біля каміна. І лише Лоял, вочевидь, більше цікавився станом своїх книжок, ніж тим, аби зігрітися самому.
— Так ми ніколи не знайдемо Ріг Валіра, — заговорив Інґтар. — Уже три дні, як ми... як ми прибули сюди. — Він здригнувся й нервово провів рукою по волоссю, і Ранду стало цікаво, що бачив цей шайнарець в інших своїх життях. — Ще два дні їзди до Фалме, а ми поки що не знайшли навіть волосини Фейна чи Друзів Морока. На узбережжі десятки селищ. Він міг піти до будь-якого з них, а на даний час уже й сісти на корабель і відплисти куди завгодно. Якщо він узагалі тут колись був.
— Він тут, — спокійно відказала Верін, — і він прямує до Фалме.
— Він усе ще тут, — озвався і Ранд. — Чекає на мене. Будь ласка, Світло, хай він усе ще чекає.
— Гюрін і досі не занюхав його смороду, — не вгавав Інґтар. Нюхач знічено знизав плечима, наче це була його провина. — Навіщо б йому йти до Фалме? Якщо вірити цим селюкам, Фалме перебуває в руках шончанців. Я б віддав свого найкращого гончака, лише б дізнатися, хто вони такі і звідки взялися.
— Хто вони такі, для нас неважливо. — Верін опустилася на коліна, розшморгнула сакви та дістала звідти сухий одяг. — Принаймні тут ми можемо переодягтися в сухе, хоч від цього нам буде небагато користі, якщо погода не зміниться. Інґтаре, те, що сказали нам селяни, може виявитися і правдою, тобто ці чужинці можуть бути нащадками війська Артура Яструбине Крило, що повернулися. Нам важливо тільки одне: Падан Фейн вирушив до Фалме. На тому написі в підземеллі Фал Дари...