— ...про Фейна не згадується. Прошу пробачити мені, Айз Седай, але це можуть бути лише хитрощі, так само як і темне пророцтво. Як на мене, навіть траллоки не можуть бути аж такими вже телепнями, щоби попередити нас про все, що вони збираються робити.
Вона обернулася і глянула на нього:
— А що ви збираєтесь робити, якщо не прислухаєтесь до моєї поради?
— Я збираюся повернути Ріг Валіра, — рішуче промовив Інґтар. — Вибачте, але я повинен покладатися на власні відчуття більше, ніж на кілька слів, нашкрябаних якимось траллоком...
— Це, без сумніву, був мерддраал, — стиха зауважила Верін, проте Інґтара її слова не зупинили.
— ...чи Другом Морока, який удає, наче випадково себе виказав. Я збираюся нишпорити по цих землях, аж доки Гюрін занюхає слід або доки ми знайдемо Фейна живцем. Я мушу повернути Ріг, Верін Седай. Мушу!
— Так не годиться, — стиха зауважив Гюрін. — Не можна казати «мушу». Все буде так, як буде.
Ніхто не звернув на нього уваги.
— Ми всі мусимо, — буркнула Верін, зазираючи до саков, — але деякі речі можуть виявитися ще важливішими.
Більше вона не сказала нічого, але Ранд скривився. Він прагнув забратися геть від неї, від її шпильок і натяків. Я не Відроджений Дракон. Світло, якби ж мені позбутися всіх Айз Седай, і позбутися назавжди!
— Інґтаре, гадаю, я все ж таки подамся до Фалме. Фейн там, я впевнений, що він там, а якщо я незабаром там не з’явлюся, він... він загрожує помститися на Емондовому Лузі. — Він уперше сказав про цю погрозу.
Всі погляди втупилися в нього: Мет і Перрин дивилися стурбовано, стараючись осмислити сказане; Верін дивилася так, наче вона щойно побачила, як до пазла додався новий фрагмент. Лоял мав здивований вигляд, а Гюрін — збентежений. Інґтар не приховував своєї недовіри.
— Навіщо йому це робити? — запитав шайнарець.
— Не знаю, — збрехав Ранд, — але це було в посланні, яке він залишив у Бартанеса.
— А Бартанес казав, що Фейн збирається вирушити до Фалме? — не вгавав Інґтар. — Ні! А втім, якби й казав, це не мало б жодного значення. — Він гірко розсміявся. — Друзям Морока брехати — наче дихати.
— Ранде, — промовив Мет, — якби я знав, як зупинити Фейна і не дати йому наробити лиха в Емондовому Лузі, я б це зробив. Якби я був упевнений, що він насправді збирається так вчинити. Але мені потрібний цей кинджал, Ранде, а Гюрін має найкращі шанси його знайти.
— Я піду з тобою, куди б ти не подався, Ранде, — подав голос Лоял. Він закінчив перевіряти сакви, впевнився, що всі книги залишилися сухими, і тільки потім узявся стягати з себе намоклу куртку. — Але я не бачу, як ще кілька днів можуть змінити щось у той чи інший бік. Спробуй хоч раз діяти без поспіху.
— Мені однаково, вирушимо ми до Фалме зараз, пізніше чи ніколи не вирушимо, — проказав Перрин, стенувши плечима, — та якщо Фейн насправді погрожує Емондовому Лугу, то... Що ж, Мет має рацію: якщо хтось і відшукає його, це буде Гюрін.
— Я можу знайти його, лорде Ранде, — докинув Гюрін. — Хай тільки занюхаю, і я приведу вас просто до нього. Такого сліду, як він, не залишає більше ніхто і ніщо.
— Вибір за тобою, Ранде, — стримано додала Верін, — проте пам’ятай, що Фалме захопили чужинці, про яких ми й досі майже нічого не знаємо. Якщо ти підеш туди сам, ти можеш опинитися в полоні, а то й ще гірше, і з цього не буде жодної користі. Я впевнена, що хай який шлях ти обереш, це буде правильний шлях.
— Та’верен, — прогуркотів Лоял.
Ранд здійняв руки вгору.
Знадвору до зали увійшов Уно, стріпуючи з плаща дощові краплини:
— Жодної душі, мілорде, щоб їм усім згоріти... Як на мене, вони всі втекли, наче ті дикі свині. Худоба вся щезла, і ніде не видно жодного клятого воза чи фургона. Половина будинків обдерта — самі довбані стіни та підлога. Можу на свою місячну платню закластися, їх можна вистежити за їхніми клятими меблями, які вони вивалювали на узбіччя вздовж дороги, коли второпали, що ті лише обтяжують їхні трикляті фургони.
— А одяг лишився? — поцікавився Інґтар.
Уно з подивом закліпав своїм одним оком.
— Трохи шмаття та дрантя, мілорде. Здебільшого лахи, які вони, згоріти їм усім, не вважали за потрібне прихопити з собою.
— Підійде те, що є. Гюріне, я маю намір перевдягти тебе та ще кількох солдатів у місцевих, скільки вистачить одягу, аби ви не кидалися аж так в очі. Я хочу, щоб ви пройшлися широким фронтом, північніше та південніше, доки не натрапите на слід.
До зали заходили все нові й нові солдати, згромадились навколо Інґтара та Уно і слухали.
Ранд, обіпершись руками об камінну дошку, задивився у вогонь. Він нагадав йому очі Ба’алзамона.
— Часу залишилося небагато, — промовив він. — Я відчуваю... щось тягне мене до Фалме, а часу обмаль. — Він побачив, як подивилася на нього Верін, і різко зауважив: — Це не те. Я повинен знайти Фейна. До... до цього... воно не має жодного стосунку.
— Колесо плете, як хоче Колесо, — кивнула Верін, — і всіх нас вплітає у Візерунок. Фейн з’явився тут за тижні, а може, й за місяці до нашого прибуття. Ще кілька днів нічого не важитимуть, і все відбудеться так, як повинно відбутися.
— Я збираюся трохи поспати, — буркнув він у відповідь, підбираючи свої торби. — Не могли ж вони винести всі ліжка.
На другому поверсі ліжка знайшлися, але матраци лишилися тільки на небагатьох, та й ті такі горбисті, що він замислився, чи не зручніше бути влягтися спати на голій підлозі. Зрештою він обрав ліжко з матрацом, який просто прогинався посередині. Крім одного дерев’яного стільця та хиткого стола в кімнаті більше нічого не було.
Ранд скинув мокрий одяг і, перш ніж лягти, натягнув сухі сорочку та штани, бо на ліжку не було простирадл, і ковдр також. Пристосував меч у головах ліжка. Похмуро подумав, що єдина суха річ, якою можна було б накритися, — це стяг Дракона; загорнутий, він був надійно схований в одному з в’юків.
Дощ барабанив по даху, десь угорі перекочувався грім, у шибках спалахували блискавки. Трусячись, він крутився на матраці, вишукуючи хоч трохи зручніше місце. Питаючи себе знову і знову, чи не скористатися все ж таки прапором як ковдрою, питаючи себе, чи не варто було йому попри все поскакати до Фалме.
Він перекотився на інший бік, і біля крісла стояв Ба’алзамон, тримаючи в руках розгорнуте білосніжне знамено Дракона. Навколо нього кімната здавалася темнішою, ніби Ба’алзамон стояв скраю хмари масного чорного диму. Майже загоєні опіки щільно вкривали його обличчя, і Ранд побачив, як непроглядно-чорні очі на мить зникли з пошрамованого обличчя, перетворившись на бездонні каверни, сповнені вогню. Сакви Ранда валялися у нього під ногами: пряжки розщебнуті, клапан кишені, де покоївся стяг, відкинутий.
— Час наближається, Льюсе Теріне. Тисячі ниток затягуються, і незабаром тебе буде зв’язано, поневолено, загнано на шлях, з якого тобі вже несила буде зійти. Безум. Смерть. Перш ніж померти, ти вб’єш ще раз усіх, кого любиш?
Ранд поглянув на двері, але не кинувся до них, лише сів на ліжку. Який сенс намагатися втекти від Морока? В горлі пересохло, наче там було повно піску.
— Я не Дракон, Батьку Брехні! — прохрипів він.
Морок за спиною Ба’алзамона сколихнувся, загуло полум’я в горнилах — це розреготався Ба’алзамон.
— Ти мене величаєш над усяку міру. А себе принижуєш. Я знаю тебе надто добре. Стояв з тобою лице в лице тисячу разів. Тисячу тисяч разів. Я знаю тебе до дна твоєї дрібної душечки, Льюїсе Теріне Родичевбивце. — Він розреготався знову; Ранд виставив перед собою долоню — заслонити обличчя від жару, що пашів із його вогняного рота.
— Чого тобі треба? Я тобі не служитиму. Я не робитиму того, що ти забажаєш. Я радше помру!
— І помреш, тле! Скільки разів ти вже помирав, Епоха за Епохою, дурноголовцю, і чи смерть допомогла тобі хоча б один раз? У могилі холодно та самотньо, там лише хробаки. Могила у моїй волі. Цього разу для тебе не буде відродження. Цього разу Колесо Часу буде зламано, а світ буде перетворено за подобою Тіні. Цього разу смерть буде вічною! Що ти обереш? Смерть вічну? Чи вічне життя — і владу!