Ранд навряд чи усвідомив, що зірвався на ноги. Порожнеча обступила його, і в ній була саїдін, і Єдина Сила ринула в нього. Це ледь не розкололо порожнечу. Чи це відбувається насправді? Чи це сон? Може він направляти уві сні чи ні? Проте могутній потік, що затопив його, змив усі його сумніви. Він шпурнув цей потік у Ба’алзамона, жбурнув чисту Єдину Силу, силу, що обертає Колесо Часу, силу, яка може запалити моря та зрівняти гори з землею.
Ба’алзамон відступив на пів кроку, вчепившись у знамено, тримаючи його перед собою. Вогненні омахи вихоплювалися з його очей та рота, а темрява огорнула його тінню, наче плащем. Загорнула в Тінь. Сила потонула в цьому чорному тумані й зникла, всоталася в нього, наче вода в пересохлий пісок.
Ранд потягнувся до саїдін, зачерпнув більше, ще більше. Його плоть стала такою холодною, що, здавалося, вона мала бризнути крижаними уламками при найменшому дотику; палала ж вона так, наче ось-ось мала випаруватися. Він відчував, що його кістки можуть щомиті розсипатися хрусткою кристалічною порохнявою. Йому було байдуже; він наче пив саме життя.
— Ідіот! — заревів Ба’алзамон. — Ти сам себе знищиш!
Мет. Ця думка виринула звідкись, з-поза меж всепоглинального потоку. Кинджал. Ріг. Фейн. Емондів Луг. Мені ще неможна вмирати.
Він не знав, як це йому вдалося, та раптом Сила зникла, щезли і саїдін, і порожнеча. Судомно здригаючись, він упав на коліна біля ліжка, охопивши себе руками, марно намагаючись зупинити тремтіння.
— Це вже краще, Льюсе Теріне. — Ба’алзамон швиргонув стяг на підлогу і вхопився обома руками за спинку крісла; між його пальців вгору тяглися цівки диму. Тінь більше не огортала його. — Ось твій стяг, Родичевбивце. Сильно він тобі допоможе! Тисячі ниток, прокладені тисячами років, притягли тебе сюди. Десять тисяч ниток, що плелися упродовж усіх Епох, обплутали тебе, наче мотузки вівцю, котру ведуть на бійню. Саме Колесо тримає тебе заручником твоєї долі, Епоха за Епохою. А я можу тебе звільнити. Ти, шолудивий псе, що тремтить від жаху, лише я один в усьому світі можу навчити тебе керувати Силою. Лише я можу зупинити її, не дати вбити тебе на твоєму шляху до безуму. І безум можу зупинити тільки я. Ти служив мені раніше. Служи мені знову, Льюсе Теріне, або ти будеш знищений навіки!
— Мене звати, — вичавив Ранд крізь зуби, що нестримно цокотіли, — Ранд аль’Тор.
Він так тремтів, що очі йому мимохіть заплющилися, а коли він знову розтулив повіки, то був сам.
Ба’алзомон зник. Зникла тінь. Сакви були притулені до крісла, пряжки защебнуті, один бік випирає від згортка із знаменом Дракона, — все, як він залишив. Але над спинкою крісла від обвуглених відбитків пальців усе ще курився димок.
Розділ 42
Фалме
Найнів штовхнула Елейн назад, у вузенький провулочок між крамницею, де торгували тканинами, та гончарнею, бо мощеною вулицею, що спускалася до гавані, простували дві жінки, з’єднані сріблястою шворкою. Вона не насмілилася дати цій парі наблизитися. Вуличний натовп розступався перед цими двома навіть із більшим поспіхом, ніж перед шончанськими солдатами чи перед паланкінами, що час від часу пропливали вулицею, ховаючи за щільно запнутими через холоднечу завісами якусь високородну особу. Навіть вуличні художники не пропонували їм змалювати з них портрети кольоровими крейдочками чи грифелем, хоч інших перехожих хапали за поли. Стиснувши губи в нитку, Найнів стежила за сул’дам та дамані, доки ті не зникли з очей. І тепер, пробувши у Фалме кілька тижнів, Найнів не звикла до цієї картини, яка, як і раніше, викликала у неї нудоту. Може, навіть сильніше, ніж у перші дні. Вона не уявляла собі, що могла би вчинити подібне з будь-якою жінкою, навіть із Морейн чи Ліандрін.
Хіба що з Ліандрін, похмуро визнала вона. Іноді, вночі, лежачи без сну в тісній смердючій кімнатчині, яку вони зняли над крамницею торговця рибою, вона уявляла собі, що зробить з Ліандрін, коли та потрапить їй до рук. Ліандрін — в першу чергу, а вже потім Сурот. Часто вона була шокована тим, на яку жорстокість здатна, і водночас її тішила власна винахідливість.
Намагаючись не спустити з уваги ту пару, Найнів краєм ока вихопила з натовпу кістлявого чоловіка, досить далеко попереду, але тісний натовп заступив його вже за мить. Вузьке обличчя з великим носом — ось і все, що вона встигла помітити. Вбраний був у багату мантію шончанського крою з оксамиту кольору бронзи, накинуту поверх іншого одягу, проте їй здалося, що він — не шончанець, навіть попри те, що поряд із ним ішов слуга, та ще й непростий, а з виголеною з одного боку головою. Місцеві не перебирали шончанської моди, а надто зачісок. Він схожий на Падана Фейна, подумала вона, сама собі не вірячи. Але цього не може бути. Звідки йому тут узятися?
— Найнів, — стиха промовила Елейн, — нам уже можна йти? Цей хлопець, що продає яблука, так дивиться на свій лоток, немов гадає, що хвилину тому яблук було більше. Не треба, щоби він узявся перевіряти, що у мене в кишенях.
Обидві мали на собі довгі кожушки вовною всередину, з вишитими на грудях червоними спіралями. Сільський одяг, але він був цілком доречним у Фалме, куди з ферм та селищ стікалося багато народу. Двом жінкам було неважко розчинитися непоміченими в цьому людському морі. Найнів розплела косу, а її золотий перстень — змій, що кусає себе за хвіст, — заховався у неї під сукнею на шкіряному шнурку круг шиї, разом із Лановою важкою каблучкою.
Великі кишені на кожушку Елейн підозріло роздулися.
— Ти поцупила яблука? — тихо прошипіла Найнів, тягнучи Елейн за руку велелюдною вулицею. — Елейн, нам не слід красти. Принаймні поки що.
— Хіба? А скільки грошей у нас залишилося? Ти останнім часом надто часто «не голодна» в обід!
— Не голодна, то й не голодна, — огризнулася Найнів, намагаючись не чути, як бурчить у неї в животі. Все коштувало набагато більше, ніж вона гадала; вона чула, як місцеві бідкалися, що ціни підскочили, відколи сюди прийшли шончанці. — Дай мені яблучко. — Яблуко, яке Елейн витягла з кишені, було невеличке та тверде, але солодко захрумтіло, коли Найнів увіп’ялася в нього зубами. Вона злизала сік, що потік їй по губах. — Як ти примудрилася... — Вона ривком зупинила Елейн і зазирнула їй в обличчя. — Ти?.. Ти?.. — Вона не могла вголос промовити те, що хотіла, коли навколо було стільки вух, та Елейн її зрозуміла.
— Лише трішки. Змусила цю купу переспілих динь розкотитися, а коли він почав їх збирати... — Вона навіть і не подумала почервоніти чи збентежитися, хоч Найнів і дивилася на неї в усі очі. Спокійнісінько ласуючи яблуком, вона знизала плечима: — І не треба на мене вовком дивитися. Я уважно перевірила — поруч не було жодної дамані. — Вона зневажливо чмихнула. — Якби мене тримали в рабстві, я б ніколи не стала допомагати своїм тюремникам поневолювати ще й інших жінок. А якщо подивитися, як поводяться мешканці Фалме, схоже, що вони з народження є слугами тих, проти кого, правду казати, мусили би боротися не на життя, а на смерть. — Вона обвела відверто презирливим поглядом вуличний натовп; можна було одразу помітити, де вулицею проходили шончанці, навіть прості солдати, бо їхній маршрут супроводжували хвилі поклонів. — Вони мали би чинити опір. Мали би битися.
— Як вони можуть? Проти... цього?
Їм довелося посунутися вбік, як і всім навкіл, бо до них наближався шончанський патруль, підіймаючись вулицею вгору від гавані. Найнів спромоглася на уклін — руки на колінах, обличчя без будь-яких емоцій. Елейн трохи забарилася й уклонилась, гидливо скрививши рота.
Патруль складався з двох десятків чоловіків та жінок, верхи на конях, і це вже було, як на Найнів, добре. Вона не могла звикнути до вершників на потворах, що скидалися на безхвостих кішок, з лускою кольору бронзи, а коли бачила шончанця верхи на одній із тих летючих тварюк, відчувала запаморочення. Добре ще, що таких було небагато. Але і поруч із цим загоном пересувалися риссю два химерні створіння на повідцях, схожі на птахів без крил і без пір’я, вкритих грубою шкірою. Їхні гострі дзьоби височіли над шоломами солдатів, а довгі жилаві ноги, вочевидь, за потреби дозволяли їм бігти швидше за коней.