Шончанці проїхали, і Найнів повільно розігнула спину. Дехто з перехожих, що вклонялися патрулю, швидко крокували, майже бігли геть: ніхто не почувався затишно поблизу шончанських тварюк, звісно, за винятком самих шончанців.
— Елейн, — стиха промовила Найнів, коли вони знову рушили в бік міста, — якщо нас упіймають, присягаюся: перш ніж вони нас уб’ють, я на колінах вмовлю їх дозволити мені відшмагати тебе від голови до п’ят найміцнішим прутом, який тільки знайдеться! Якщо ти не можеш навчитися поводитися обережно, може, краще просто зараз відіслати тебе назад до Тар Балона чи додому, у Кеймлін, чи світ за очі.
— Я поводжуся обачно. Я хоча би глянула, чи нема поблизу дамані. А як щодо тебе? Я бачила, як ти направляла просто на очах однієї з них.
— Я пересвідчилася, що вона на мене не дивиться, — буркнула Найнів. Їй довелося зібрати в один кулак увесь гнів на тих, хто утримує жінок, наче тварин, на цепу, аби спромогтися це зробити. — І це було лише один раз. І скерувала я лише тонюсінький струмочок.
— Струмочок? Та нам довелося три дні носа не витикати з нашої смердючої кімнати, доки вони нишпорили всім містом, розшукуючи, хто це зробив. Оце ти називаєш бути обережною?
— Я мала дізнатися, чи є спосіб розімкнути ці нашийники.
Найнів припускала, що такий спосіб повинен бути. Їй треба буде перевірити ще хоча б один такий, аби упевнитися, і ця перспектива її не тішила. Раніше вона, як і Елейн, вважала, що всі дамані будуть щасливі звільнитися зі свого рабства, але саме жінка на повідці почала кричати на ґвалт.
Повз них пройшов чоловік, штовхаючи попереду себе візок, перекрикуючи гучний гуркіт коліс, що гримкотіли бруківкою:
— Гострю ножі, ножиці!
— Вони повинні хоч якось чинити спротив, — пробурчала Елейн. — Вони ж поводяться так, наче не помічають нічого у себе під носом, якщо це справа рук шончанців.
Найнів лише зітхнула. Яка користь із того, що вона погодиться з тим, що Елейн права — принаймні почасти? Спершу вона гадала, що покора мешканців Фалме мала би бути вдаваною, але вона не знайшла жодних ознак будь-якого спротиву. А вона шукала такі ознаки, шукала, сподіваючись знайти допомогу для звільнення Еґвейн і Мін; проте всіх лякав навіть найменший натяк на можливий опір шончанцям, і вона припинила свої спроби, аби не привертати до себе небажаної уваги. Щиро кажучи, вона й сама уявити не могла, яким чином ці люди могли би боротися. Чудовиська та Айз Седай. Як можна боротися з чудовиськами та Айз Седай?
Вони наближалися до чи не найвищих у місті п’яти високих кам’яних будівель, що утворювали цілий квартал. На іншому боці вулиці, за рогом майстерні кравця, Найнів знайшла вузенький провулочок, звідки можна було стежити за більшістю вхідних дверей. Бачити всі двері разом не вдавалося, а ризикувати й розділитися з Елейн, аби та могла спостерігати за іншими дверима, або самій підійти ближче, вона не вважала за розумне. Над дахами визирав, метляючись на вітрі, прапор високого лорда Турака із золотим яструбом — будинок лорда стояв на сусідній вулиці.
До будівель, за якими вони спостерігали, входили і виходили лише жінки, переважно сул’дам — поодинці або ж у зв’язці з дамані. Шончанці зайняли ці будинки під помешкання для дамані. Еґвейн мала знаходитися в одному з них, а, можливо, і Мін також; досі їм не вдалося побачити Мін, хоч, можливо, вона теж губилася десь у натовпі, як і вони. Найнів чула багато оповідок про те, як жінок хапають на вулицях чи привозять із сіл, і після цього їх можна побачити лише в нашийнику.
Присівши на порожній ящик поруч із Елейн, вона запустила руку в кишеню кожушка і витягла жменю дрібних яблучок. Тут на вулицях люду було менше. Всі знали, що це за будинки, і сторонилися їх, так само як бокували від стаєнь, де шончанці тримали своїх чудовиськ. Нечисленні перехожі могли лише на мить затулити собою двері, тому пильнувати за дверима було неважко. Просто дві жінки, що присіли перекусити; просто ще дві селянки, котрі не можуть собі дозволити поїсти в корчмі. Вони не варті того, щоб до них придивлятися.
Найнів механічно жувала й ковтала яблука, вкотре намагаючись спланувати їхні подальші дії. Розстібнути нашийник — якщо вона зможе його розстібнути — виявиться марним, якщо вона не зможе дістатися до Еґвейн.
Яблука більше не здавалися їй солодкими.
Крізь вузеньке віконечко крихітної кімнатки в мансарді — одній із багатьох, на які перетворили весь поверх нові господарі, нашвидкоруч розділивши просторе приміщення перебірками, Еґвейн могла бачити сад, де сул’дам вигулювали своїх дамані. Колись тут сходилося кілька окремих садків, а тоді шончанці зруйнували стінки між ними, а у великих будинках навколо розселили дамані. Зараз дерева стояли майже безлистими, та дамані однаково мусили виходити й дихати свіжим повітрям, і ніхто не цікавився, хочуть вони цього чи ні. Еґвейн спостерігала за садом, бо там, унизу, вона бачила Рінну, а доки вона її бачила, та не могла увійти до неї зненацька і заскочити її.
Могли увійти й інші сул’дам — сул’дам було значно більше, ніж дамані, і кожна сул’дам нетерпляче чекала своєї черги надягти браслет — вони називали це стати довершеною, — але чотири рази з п’ятьох браслет надягала саме Рінна. Кожна з них могла безперешкодно увійти до кімнати. Дамані не мали замків на дверях. У комірці Еґвейн не було нічого, крім жорсткого та вузького ліжка, умивальника зі щербатим глеком і мискою, стільця та невеличкого стола; а втім, у кімнаті більше нічого і не вмістилось би. Дамані не потрібні ні затишок, ні усамітнення, ні особисті речі. Дамані сама була особистою річчю. Мін розмістили в такій само кімнатці в іншому будинку, але вона могла виходити і повертатися, коли забажає. Шончанці були зациклені на різних правилах; для будь-кого у них існувало більше правил, ніж у Білій Вежі для послушниць.
Еґвейн не підходила до вікна впритул. Вона не хотіла, щоб якась жінка внизу, якщо тій раптом заманеться підвести голову, помітила сяйво, що огортало її, коли вона направляла крізь себе Єдину Силу, обережно досліджуючи обруч на своїй шиї, марно вивчаючи його знову й знову. Вона не могла навіть сказати, сплетений цей нашийник чи зібраний з окремих ланок — здавалося то сяк, то так, але знайти будь-яку щілинку на ньому не вдавалося ніколи. Вона викликала лише тонесеньку цівку Сили, найтоншу, яку тільки здатна була уявити, але однаково піт виступав їй на чолі, а шлунок хворобливо стискався. Це була одна з властивостей ай’дам: якщо дамані робила спробу направляти без присутності сул’дам, вона відчувала нудоту, і нудота ця посилювалася, що більше Сили вона направляла. Якби Еґвейн спробувала запалити Силою свічку, до якої не могла дотягтися рукою, вона просто виблювала б. Одного разу Рінна, знявши з себе браслет і поклавши його на стіл, наказала їй пожонглювати крихітними кульками світла. Еґвейн і досі здригалася, згадуючи про це.
Наразі срібляста шворка зміїлася голою підлогою, тоді підіймалася нефарбованою дерев’яною стіною аж до гачка, на якому висів браслет. Лиш поглянувши на браслет, Еґвейн відчула, як у неї стискаються щелепи. Якби собаку прив’язали так недбало, він би міг утекти. Але якщо дамані посуне браслет хоч на фут із того місця, куди востаннє поклала його сул’дам... Рінна навмисне змусила її зробити й це — пронести браслет кімнатою, від стіни до стіни. Чи радше спробувати це зробити. Еґвейн була впевнена, що минуло лише кілька миттєвостей після того, як сул’дам уже заклацнула браслет на своєму зап’ястку, але для Еґвейн зойкіт і конвульсії, коли вона звивалася на підлозі, тривали години.