Хтось постукав у двері, Еґвейн здригнулася, і тільки потім усвідомила, що це не може бути сул’дам. Адже вони не стукають у двері, перш ніж зайти. Проте вона відпустила саїдар, і вчасно, бо вже починала почуватися зле.
— Мін?
— Це я, гостя раз у тиждень, — озвалася Мін, швиденько прошмигнувши у двері та причинивши їх за собою. Її жвавість здавалася трохи вдаваною, але вона завжди відчайдушно намагалася підбадьорити Еґвейн. — Як тобі це?
Вона крутнулася на місці, демонструючи сукню з темно-зеленої вовни, що їх носять шончанки. Через руку був перекинутий плащ відповідного кольору. Мін навіть темне волосся перехопила зеленою стрічкою, хоч воно ще було закоротке для цього. Втім, ніж у піхвах, як і завжди, висів у неї на поясі. Еґвейн була вражена, коли Мін уперше прийшла до неї, не ховаючи ножа, але, схоже, шончанці довіряли всім, доки ті не порушували правил.
— Гарно, — ухильно мовила Еґвейн. — Але з якого це дива?
— Я не перекинулася до ворога, якщо ти так подумала. Довелося піти на це або ж шукати собі притулок десь поза містом, а тоді я не змогла би до тебе приходити. — Вона хотіла було за своєю звичкою осідлати стілець, забувши, що вже не в штанях, а тоді, скривившись і похитавши головою, повернула його спинкою назад і сіла як годиться. — «Кожний має своє місце у Візерунку, — перекривила Мін когось, — і це місце має бути зрозумілим з першого погляду». Цю стару мегеру Мюлен, вочевидь, дістало, що, поглянувши на мене, не дізнаєшся про моє місце, тож вона вирішила, що я знаходжуся на одному щаблі зі служницями. Змусила мене обрати щось із їхніх строїв. Ти б тільки глянула, як вдягаються шончанські дівчата, які йдуть прислужувати лордам. Це могло б бути кумедно, але тільки якби я була вже заручена, а ще краще заміжня. Та хай уже, бо шляху назад нема, принаймні поки що. Мюлен спалила мою куртку та штани. — Скорчивши гримаску, аби показати, якої вона про це думки, Мін узяла зі столу невеличкий камінець і почала перекидати його з руки в руку. — Не така вже й погана одежина, — додала вона, сміючись, — от тільки я дуже давно не носила спідниць, і тепер увесь час у них заплутуюсь.
Еґвейн теж примусили дивитися, як спалюють її одяг, і гарну сукню з зеленого шовку теж. Вона тішилася, що не прихопила в дорогу більше суконь із тих, що дала їй леді Амаліса, хоч і розуміла, що може ніколи більше їх не побачити, зрештою як і Білу Вежу. Тепер на ній було темно-сіре вбрання, як у всіх дамані. Дамані не мають власних речей, пояснили їй. Сукня, яку носить дамані, їжа, яку вона споживає, ліжко, в якому вона спить, — все це вона отримала в дар від своєї сул’дам. Якщо сул’дам вирішить, що дамані має спати на підлозі замість ліжка, або в стійлі у конюшні, буде так, як скаже сул’дам. Мюлен, котра наглядала за гуртожитком дамані, мала монотонний гугнявий голос, але бідною була би та дамані, яка б не запам’ятала кожне слово з її нудних нотацій.
— Гадаю, мені шлях назад узагалі не світить, — зітхнула Еґвейн, опускаючись на ліжко. Вона вказала на камінці, що лежали на столі. — Рінна вчора влаштувала мені іспит. Я зі зав’язаними очима витягала шматочок залізної руди, а потім мідної руди... Вона знову перемішувала камінці, і я витягала знову і знову. Вона їх тут залишила на згадку про мій успіх. Схоже, вона вважає, що це мене мало би втішати.
— Але мені це здається не найгіршим варіантом. Це краще, ніж змушувати усе вибухати, наче феєрверки. Та й зрештою, хіба ти не могла збрехати? Сказати, що не розрізняєш, де який камінець?
— Ти й досі не знаєш, що це таке. — Еґвейн смикнула за нашийник; намагатися відімкнути його руками було так само марно, як направляти. — Коли Рінна надягає браслет, вона знає, що я роблю за допомогою Сили, а чого не роблю. Іноді вона, схоже, знає навіть тоді, коли не має на собі браслета. Вона каже, сул’дам розвивають з часом... спорідненість, так вона це називає. — Вона зітхнула. — Раніше нікому й на гадку не спало перевірити мене на цей хист. Земля — одна із П’яти Сил, з якими краще дають собі раду чоловіки. Коли я вказала на потрібні камінці, вона повезла мене за місто, і я зуміла показати покинуту залізорудну копальню. Там усе заросло кущами, і в землі не залишилося навіть отвору, але тепер, коли я знала, що шукати, я відчула, що в землі ще є залізна руда. Там її небагато залишилося, тому цю копальню й покинули ще сто років тому, але я знала, що вона там є. Я не могла їй збрехати, Мін. Вона знала, що я відчула копальню, знала тієї ж миті. Вона так зраділа, що пообіцяла мені пудинг на вечерю. — Щоки в Еґвейн аж палали, чи то з гніву, чи з сорому. — Без сумніву, — продовжувала вона, — тепер я надто цінна, аби просто змушувати щось вибухати. Це може зробити будь-яка дамані; а от знайти руду під землею можуть одиниці. Світло, я ненавиджу вибухи, але краще, щоб я була здатна лише на це.
Еґвейн побагровіла ще сильніше. Дійсно, вона ненавиділа розколювати дерева на тріски чи вивергати із землі фонтани піску та каміння; ці дії призначалися для битви, вбивства, а вона не хотіла брати в цьому участь. Але хай що щончанці наказували їй робити, це давало їй змогу торкнутися саїдар, відчути, як струменить крізь неї Сила. Вона ненавиділа те, що змушували її робити Рінна й інші сул’дам, і водночас вона була впевнена, що зараз може брати на себе значно більші обсяги Сили, ніж тоді, коли полишала Тар Валон. Вона знала напевне, що може тепер робити такі речі, про які жодна сестра у Вежі навіть і помислити не могла; вони ніколи б не подумали розчахнути землю під ногами людей, аби їх убити.
— Може, тобі недовго доведеться цим перейматися, — з посмішкою зауважила Мін. — Я знайшла нам корабель, Еґвейн. Капітана утримують тут шончанці, і він майже готовий підняти вітрила, не питаючись у них дозволу.
— Якщо він візьме тебе на корабель, їдь із ним, Мін, — стомлено відказала Еґвейн. — Я ж тобі кажу, що я тепер — неабияка цінність. Рінна зізналася, що за кілька днів вони відправляють корабель до Шончану. Спеціально, щоби перевезти туди мене.
Посмішка Мін згасла, і дівчата зустрілися поглядами. Раптом Мін пожбурила камінці, що були у неї в руках, у купку на столі, розкидавши їх.
— Повинен бути якийсь вихід! Має бути спосіб зняти цю кляту штуку з твоєї шиї!
Еґвейн безсило відкинулася назад, обіпершися головою об стіну:
— Ти знаєш, ці шончанці хапають усіх жінок, якщо вони можуть направляти хоч крапельку Сили. Їх привозять звідусіль, не тільки місцевих, а й із Фалме, з рибацьких селищ і з ферм у глибині країни. Тарабонки та доманки, пасажирки із зупинених шончанами кораблів. Серед них є дві Айз Седай.
— Айз Седай! — вигукнула Мін. За звичкою вона озирнулася, аби переконатися, що хтось із шончанців її не почув. — Еґвейн, якщо тут є Айз Седай, вони можуть нам допомогти. Дозволь мені з ними побалакати, і я...
— Мін, вони не можуть допомогти навіть самі собі. Я говорила з однією з них — її звати Рима, сул’дам зве її інакше, але це її ім’я; вона хотіла, щоб я його запам’ятала, і вона сказала мені, що тут є ще одна. Вона розповіла мені це, захлинаючись сльозами. Вона — Айз Седай, і вона плакала, Мін! Вона має на собі нашийник, вони змушують її озиватися на прізвисько Пура, і вона не може нічим цьому зарадити, не більше, ніж я. Вони захопили її тут, у Фалме. Вона плакала, бо в неї вже нема сил із цим боротися, бо вона більше не витримує постійних покарань. Вона плакала, бо хотіла би накласти на себе руки, але вона навіть цього не може зробити без дозволу. Світло, я розумію, що вона відчуває!
Мін схвильовано засовалася на стільці, розгладжуючи сукню знервованими рухами:
— Еґвейн, ти навіть не думай про те, щоби щось собі заподіяти. Я витягну тебе звідси, ще не знаю як, але витягну!
— Я не збираюся себе вбивати, — холодно відказала Еґвейн. — Навіть якби могла. Дай мені свій ніж. Нумо! Я не збираюся собі нічого робити. Просто дай мені його в руки.