Ось повз нього пройшов чоловік, одягнутий у блакитний, наче небо, шайнарський каптан з високим коміром, і крізь прорізи в масці сторожко зміряв його з ніг до голови. Все у поставі чоловіка виказувало в ньому солдата, ледь не кричучи про це: його випростані плечі, його верткий погляд, як і його рука, що здавалося готова моментально схопити відсутнього меча. Шайнарець не згаяв багато часу, щоби оцінити чоловіка, що називав себе Борсом: згорблені плечі та сутула спина не становили загрози.
Чоловік, що називав себе Борсом, пирхнув, коли шайнарець подався далі, стискаючи правицю і вишукуючи небезпеку деінде. Він міг прочитати їх усіх, аж до їхнього походження та земель. Купця і воїна, простолюдина і вельможу. З Кандору і Кайрену, Салдеї та Ґелдану. З усіх країв і майже всіх народів. Він зморщив ніс від несподіваної огиди. Навіть бляхар у яскраво-зелених штанах і ядучо-жовтій маринарці затесався тут. Ми й без них можемо обійтися, коли настане День.
Ті, котрі перевдягнулися, були замасковані заледве чи краще, чимало з них лише загорнулись у свої плащі. Йому вдалося розгледіти під подолом одного темного балахона оздоблені сріблом чоботи високого лорда з Тіру, а під іншим — золоті шпори з лев’ячими головками, що їх носять лише офіцери-гвардійці найвищого рангу на службі в королеви Андору. Худорлявий хлопчина — худорлявий навіть у чорному одязі, що сягав підлоги, та непримітному сірому плащі, скріпленому невибагливою срібною пряжкою, — спостерігав за дійством з-під тіні свого глибокого каптура. Він міг бути будь-ким, будь-звідки... от тільки якби не шестикутна зірка, витатуйована на перетинці між великим і вказівним пальцями його правиці. Отже, він із Морського народу, і було би достатньо одного погляду на його ліву руку, щоби уздріти символи його клану та роду. Чоловік, що називав себе Борсом, навіть не завдав собі труду глянути.
Раптом його очі звузилися, зупинившись на жінці, закутаній у чорне настільки, що виднілися лише пальці рук. Її правицю прикрашав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Айз Седай, або принаймні жінка, яка навчалася у Тар Балоні під орудою Айз Седай. Ніхто інший не став би носити такого персня. Зрештою, для нього це не мало жодного значення. Він відвернувся, доки вона не зауважила його погляду, і майже одразу запримітив ще одну жінку, з голови до ніг закутану в чорне і з перснем Великого Змія. Дві відьми не подавали навіть знаку, що знайомі між собою. У своїй Білій Вежі вони сиділи, як ті павучихи у центрі павутини, смикаючи за ниті, змушуючи королів і королев танцювати, пхаючи свої носи до чужих справ. Нехай будуть прокляті на вічну смерть! Він усвідомив, що скрегоче зубами. Якщо нас мусить поменшати — а таки мусить до приходу Дня — то є ще й такі, без яких можна цілком обійтися, ще цілковитіше, ніж без бляхарів.
Пролунав дзвіночок — однією тремтливою нотою, що доносилася одночасно звідусіль і наче ножем відтяла всі інші звуки.
Високі двері у дальньому кінці зали розчахнулися, і всередину ввійшли два траллоки. Їхні чорні кольчуги, що звисали до самих колін, були прикрашені шипами. Усі відсахнулися. Навіть чоловік, що називав себе Борсом.
На цілу голову разом із плечима вищі за найвищого тут чоловіка, траллоки з потворними і калічними людськими обличчями становили блювотну мішанку людського і тваринного. В одного з них натомість рота і носа стримів ваговитий гострий дзьоб, а голову вкривало не волосся, а пір’я. Інший вицокував копитами, його морда випирала у щось на подобу волохатого рила, а над вухами стирчали козлячі роги.
Проігнорувавши людей, траллоки повернулись у напрямку дверей і запопадливо й улесливо вклонились. Пір’я на одному з них настовбурчилося щільним гребенем.
Між них ступив мерддраал, і вони гепнулися на коліна. Мерддраал був одягнутий у чорне, від чого кольчуги траллоків і маски людей здавалися яскравими, і при цьому коли він пересувався з грацією гадюки, вся його одіж звисала нерухомо, не утворюючи жодної складки.
Чоловік, який називав себе Борсом, відчув, що він мимоволі шкіриться, охоплений наполовину гарчливою люттю і наполовину — йому навіть самому собі було соромно в цьому зізнатися, — страхом. Обличчя мерддраала було відкрите. Тістоподібне бліде обличчя, обличчя людини, однак безоке; обличчя, що нагадувало яйце і водночас могильного хробака.
Це гладеньке біле обличчя повернулося таким чином, що здавалося, наче воно розглядає усіх почергово. Від цього безокого споглядання юрбою прокотилася видима дрож. Тонкі знекровлені губи викривилися у якійсь подобі посмішки, коли лиця в масках одне за одним спробували втиснутися назад у людський тлум, щоб уникнути того споглядання. Тим часом мерддраалів погляд вишикував їх півколом обличчям до дверей.
Чоловік, який називав себе Борсом, зглитнув. Ще настане день, напівлюдку. Коли Великий Володар Темряви знову прийде, він обере собі нових жаховладців, а ти тремтітимеш перед ними. Ти тремтітимеш перед людьми. Переді мною! Чому ти не говориш? Годі витріщатися на мене, говори вже!
— Іде ваш Пан, — голос мерддраала скрипнув, наче суха зміїна шкіра. — Ниць, хроби! Всі падіть ниць, щоби його блиск не засліпив і не спопелив вас!
Лють накрила чоловіка, який називав себе Борсом, від цього тону, від цих слів, однак за мить повітря над головою напівлюдка замерехтіло, і до нього дійшла суть заклику. Не може бути! Не може!.. Траллоки уже розпласталися долі, звиваючись, ніби хотіли заритися під підлогу.
Не чекаючи, поки це зроблять інші, чоловік, який називав себе Борсом, гепнувся долілиць, застогнавши від удару об кам’яну поверхню. З його губ злетіли слова, наче оберіг від небезпеки — це й був оберіг, хоча супроти того, чого він так боявся, з таким же успіхом могла б оборонити очеретинка, — і відтак він почув сотні інших голосів, захриплих від жаху, і ті самі слова, мовлені до підлоги.
— Великий Володар Темряви — мій Повелитель, і слугую йому я ревно, до останнього клаптя своєї душі. — Десь у закамарках його свідомості волав перелякано якийсь голос: Морок і всі Відступники закуті... Нажаханий, він змусив той голос замовкнути. Він не чув його з незапам’ятних часів. — Воістину, мій Повелитель — це Повелитель смерті. Нічого не просячи взамін, я служитиму йому аж до Дня його пришестя, і служитиму я йому у твердій і непохитній надії на життя вічне. — ...закуті у Шайол Гулі, закуті Творцем умить сотворення. Ні, тепер я служу іншому панові. — Воістину, вірних буде возвеличено на цій землі, возвеличено понад невірними, возвеличено понад престоли, проте я скромно служитиму аж до Дня його Вороття. — Рука Творця простягається над усіма нами, а Світло боронить нас від Тіні. Ні, ні! Інший повелитель. — Нехай не забариться День Вороття. Нехай не забариться Великий Володар Темряви, щоби провадити нас і правити світом довіку.
Чоловік, який називав себе Борсом, закінчив промовляти символ віри, натужно дихаючи, так наче пробіг десять миль. Захекані віддихи навколо нього свідчили, що він такий не один.
— Підводьтесь. Усі підводьтесь.
Медоточивий голос заскочив його зненацька. Без сумніву, жоден із його соратників, які лежали долілиць, втупивши чорні маски в мозаїчну підлогу, не наважився б заговорити, однак не такого голосу він сподівався від... Він поволі підвів голову достатньо для того, щоби підглянути одним оком.
У повітрі над мерддраалом висів силует чоловіка, край його криваво-червоної мантії висів на п’ядь вище голови напівлюдка. Такого ж криваво-червоного кольору була і маска. Чи став би Великий Володар Темряви з’являтися перед ними в людській подобі? Та ще й у масці? Однак мерддраал, самий лише погляд якого навіював страх, сам тремтів і ледь не корчився від страху, стоячи у тіні постаті. Чоловік, який називав себе Борсом, гарячково шукав відповіді, якої його розум не здатен був знайти, не з’їхавши з глузду. Може, це хтось із Відступників.
Ця думка була лише на йоту менш болісною. У такому разі це означало, що День повернення Морока не за горами, якщо вже один із Відступників звільнився. Відступники, тринадцять наймогутніших провідників Єдиної Сили в Епоху, що славилася могутніми провідниками, були запечатані у Шайол Гулі разом із Мороком, запечатані подалі від світу людей Драконом та його Сотнею Споборників. А ударна хвиля від того ув’язнення заплямувала чоловічу половину Істинного Джерела, і всі Айз Седай чоловічого роду, ті прокляті провідники Сили, збожеволіли і розтрощили світ, розбили його на шматки, наче глиняний горщик об камінь, а опісля, догниваючи живцем, завершили Епоху Легенд. Заслужена смерть для Айз Седай, на його думку. Ще й залегка для них. Він тільки шкодував, що жінок це не зачепило.