Ранд тільки тепер помітив, що на Найнів не одна зі звичних вовняних одежин, до яких він звик ще з Межиріччя. Вона вдягнула сукню з блакитного шовку, вишиту сніжно-білими пролісками навколо коміра та на рукавах. Кожна квіточка мала в собі невеличку перлинку, пасок був зі срібним тисненням та зі срібною пряжкою, прикрашеною перлинами. Ніколи раніше Ранд не бачив на ній такого вбрання. Навіть найкращі святкові сукні в Межиріччі годі було порівнювати з ним.
— Ти йдеш на бенкет?
— Звісно. Навіть якби Морейн не сказала, що я мушу, я б ніколи не дозволила їй подумати, що я... — На мить її очі зблиснули гнівом, і Ранд знав, що вона має на увазі. Ніколи Найнів не дозволила б нікому подумати, що вона злякалася, навіть якби це було правдою. І точно вже не дозволила би так думати Морейн. А ще Лану. Ранд сподівався, що Найнів не здогадується, що йому відомі її почуття до Охоронця.
Наступної миті погляд її пом’якшав, впавши на рукав сукні.
— Цю сукню подарувала мені леді Амаліса, — мовила вона так тихенько, що Ранд не зрозумів, звертається вона до нього чи до себе. Жінка торкнулася шовку рукою, обвела кінчиками пальців вишиті квіти, посміхаючись власним думкам.
— Вона тобі дуже пасує, Найнів. Ти сьогодні така гарна! — Вимовивши це, Ранд аж зіщулився. Всі Мудрині були дуже чутливі до будь-яких посягань на їхній авторитет, а Найнів навіть чутливіша за інших. В Емондовому Лузі Жіноче Коло пильно спостерігало за кожним її кроком, можливо, через її молодий вік, а можливо, і через вроду, а її суперечки з мером та Радою Селища обговорювали всі, кому не ліньки.
Вона відсмикнула руку від вишивки й кинула на нього погляд з-під насуплених брів. Він поквапився заговорити, аби вона не встигла нічого йому сказати.
— Не можуть вони вічно тримати брами зачиненими. А щойно відчинять, я піду, і Айз Седай мене ніколи не знайдуть. Перрин каже, що на Чорних пагорбах та в Каралейнському степу є такі місця, де можна блукати днями і не побачити жодної живої душі. Можливо... можливо, мені вдасться надумати, що робити з... — Він ніяково смикнув плечем. Не варто було цього говорити, а надто їй. — А якщо не зможу, принаймні там я нікому не завдам шкоди.
Найнів помовчала якусь хвилину, а тоді повільно промовила:
— Я не впевнена в цьому, Ранде. Мені ти здаєшся звичайним хлопцем, таким же, як і будь-хто інший у нашому селищі, але Морейн наполягає, що ти та’верен, і, схоже, вона гадає, що Колесу ти ще потрібний. До того ж Морок...
— Шей’тан мертвий, — різко кинув він, і раптом кімната, здається, гойднулася. Він охопив голову руками, а запаморочення хвиля за хвилею накочувалося на нього.
— Ти дурень! Дрімучий безмозкий телепень! Називаєш Морока на ім’я, привертаєш до себе його увагу! Тобі що, без цього клопотів не вистачає?
— Він мертвий, — пробубонів Ранд, потираючи лоба. Він важко зглитнув. Запаморочення вже минало. — Добре. Добре. Хай буде Ба’алзамон, якщо ти так хочеш. Але він мертвий. Я бачив, як він помер, бачив, як він згорів.
— А хіба я не бачила, що з тобою діялося, коли щойно на тебе впав погляд Морока? Не кажи, що ти нічого не відчув, або я вуха тобі намну. Я бачила твоє обличчя.
— Він мертвий, — вперто повторив Ранд.
На згадку йому прийшов невидимий спостерігач, а ще вітер на верхівці вежі. Він здригнувся. Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся.
— Ти й справді йолоп, Ранде аль’Торе. — Вона насварилася на нього кулаком. — Я й дійсно намну тобі вуха, якщо гадатиму, що це хоч трохи прочистить тобі...
Кінець її фрази потонув в оглушливому передзвоні: по всій фортеці ґвалтовно вдарили в дзвони.
Ранд зірвався на ноги.
— Тривога! Вони шукають... Назви Морока на ім’я, і лихо прийде по тебе.
Найнів теж підвелася, хоч і не так швидко, і недовірливо похитала головою:
— Навряд чи. Якщо вони розшукують тебе, ці дзвони тебе лише б сполохали. Ні, якщо це й тривога, то з іншого приводу.
— Тоді з якого? — Він кинувся до найближчої бійниці і визирнув надвір.
Крізь товщу темряви, що наче ковдрою вкрила фортецю, сям і там проблискувало світло ламп та смолоскипів, наче танцював рій світлячків. Частина вогняних точок метнулася до зовнішніх мурів і веж, але більшість із тих, що були в його полі зору, кружляли садом, що розкинувся внизу, та внутрішнім двором, якого він бачив тільки краєчок. Те, що спричинило тривогу, мусило знаходитися всередині фортеці. Дзвони замовкли, і тепер стало чутно галас, але він не міг розібрати, що саме кричать люди.
Це не через мене...
— Еґвейн, — раптом зойкнув він. Якщо він і досі живий, якщо лихо існує, воно має прийти по мене.
Найнів, що визирала крізь іншу бійницю, обернулася до нього:
— Що таке?
— Еґвейн. — Великими кроками він перетнув кімнату, ухопився за меч, висмикнув його з клунка. Світло, лихо мало статися зі мною, не з нею. — Вона зараз у підземеллі з Фейном. А якщо він примудрився звільнитися?
Найнів наздогнала його біля дверей, схопила за руку. Вона не сягала йому й плеча, але хват у неї був залізний.
— Не роби з себе ще гіршого телепня з баранячими мізками, ніж ти є, Ранде аль’Торе. Навіть якщо цей гармидер не через тебе, жінки тут щось шукали! Світло, чоловіче, це жіноча половина! Тут зараз по всіх коридорах, мабуть, аж кишать Айз Седай! З Еґвейн усе буде гаразд. Вона збиралася прихопити з собою Мета та Перрина. Навіть якщо щось пішло би не так, вони за нею приглянуть.
— А якщо вона не знайшла їх, Найнів? Еґвейн це не зупинило б. Вона могла піти сама, як і ти вчинила б, і ти це знаєш. Світло, я ж казав їй, що Фейн небезпечний! Згоріти мені, я їй казав!
Вирвавши руку, він ривком розчахнув двері та стрілою вилетів з кімнати. Спопели мене Світло, лихо мало статися зі мною!
Якась жінка, побачивши його — в грубій сорочці ремісника, у куртці і з мечем напоготові — верескнула на весь голос. Навіть якщо якогось чоловіка запросили б на жіночу половину, він не міг заявитися сюди зі зброєю, хіба що фортеця відбивала напад. В коридорах юрбилися жінки, служниці в чорному та золотому вбранні, леді в шовках та мереживах, жінки у вишитих шалях з довгими торочками, і всі вони говорили голосно і водночас, бо всі бажали дізнатися, що відбувається. Скрізь було повно дітлахів, що ревіли ревма й чіплялися жінкам за спідниці.
Він стрімко увірвався в жіноче море, викручуючись, як міг, бурмочучи вибачення тим, кого штовхнув плечем, намагаючись не звертати уваги на перелякані погляди.
Одна з жінок, що мала на собі шаль, розвернулась, щоби зайти до своєї кімнати, і Ранд побачив її зі спини — побачив лише оторочку на шалі і сяйливу білу сльозу на її спині. Він раптом почав упізнавати обличчя, що їх бачив у зовнішньому дворі. Айз Седай... і наразі вони дивилися на нього з тривогою.
— Хто ти такий? Що ти тут робиш?
— На фортецю напали? Відповідай, чоловіче!
— Він не солдат. Хто він такий? Що відбувається?
— Це той молодий лорд-південець!
— Зупиніть його хтось!
З переляку він вишкірився, але не зупинявся, лише намагався рухатися якомога швидше.
І нараз у коридор ступила жінка, зустрівшись із ним очі в очі, і він мимоволі зупинився. Він упізнав це обличчя серед усіх інших; подумав, що пам’ятатиме його все життя, навіть якби довелося жити вічно. Престол Амерлін. Вона зустрілася з ним поглядом, очі її розширилися, і вона відсахнулася. Інша Айз Седай, висока жінка, яку він бачив раніше з патерицею в руках, стала між ним і Амерлін, закричала йому щось, але він не міг розчути її слів серед щоразу гучнішого гомону.
Вона знає. Світло допоможи, вона знає. Морейн їй сказала. Люто загарчавши, він побіг далі. Світло, хай я лише знайду Еґвейн, перш ніж вони... Він чув крики позаду, але не слухав, що йому кричать.
У самій фортеці і без нього творився ще той шарварок. Чоловіки вибігали надвір з мечами наголо, навіть не дивлячись на нього. Крізь баламкання дзвонів тепер пробивалися й інші звуки. Крики. Зойки. Бряжчання металу об метал. І щойно він усвідомив, що чує звуки битви — Битва? Всередині Фал Дари? — як три траллоки прожогом вихопилися з-за рогу просто у нього під носом.