Волохаті рила на майже людських мордах, а один ще й з баранячими рогами. Вони вищирились і, здійнявши вигнуті, наче коси, мечі, кинулися до нього.
Ще мить тому цим коридором мчала людська ріка, а тепер він був цілковито порожній — лише три траллоки та він. Заскочений зненацька, Ранд незграбно витяг меча, спробував стати в позицію «Колібрі цілує медвяну троянду». Вражений до глибини серця появою траллоків у самому серці фортеці, він виконав цей прийом так погано, що Лан просто плюнув би та й повернувся до нього спиною. Траллок із ведмедячою мордою легко ухилився, але на мить заблокував двох інших, що були у нього за спиною.
І раптом де не взявся десяток шайнарців. Напіводягнені для бенкету чоловіки з піднятими мечами промчали повз нього й атакували траллоків. Перший з них устиг загарчати, конаючи, в той час коли його супутники кинулися навтьоки, а за ними з вигуками бігли шайнарці, розмахуючи мечами. Зойки та крики долинали звідусіль.
Еґвейн!
Ранд повернув углиб фортеці, проминаючи коридори, де не було жодної живої душі, лише там і сям на підлозі траплялися мертві траллоки. Іноді й мертві люди.
Він добіг до перехрестя коридорів і ліворуч від себе побачив кінець сутички. Шестеро воїнів з чупринами на голених головах лежали недвижно, підпливаючи кров’ю, а сьомий конав. Мерддраал провернув меча, витягаючи його з черева супротивника, і той, скрикнувши, впустив із рук меча і впав на підлогу. Щезник рухався зі зміїною грацією, а схожість зі змією посилював панцир на його грудях, чорний та лускатий. Він розвернувся, вдивляючись у Ранда блідим, безоким обличчям, а тоді, посміхаючись безкровними губами, неспішно рушив до нього. Не було чого поспішати, маючи перед собою лише одну людську істоту.
Ноги Ранда наче приросли до підлоги, наче пустили коріння, язик прилип до піднебіння. В погляді безокого живе жах. Так казали люди у Порубіжних землях. Ранд здійняв меч, руки йому тремтіли. Він навіть не подумав звернутися до Порожнечі. Світло, він щойно вбив сімох озброєних вояків. Світло, що мені робити?! Світло!
Зненацька мерддраал зупинився, страхітлива посмішка згасла.
— Цей — мій, Ранде. — Ранд сіпнувся, коли Інґтар, підійшовши нечутно, став поряд із ним, смаглявий, кремезний, в жовтому святковому вбранні, тримаючи перед собою меч обома руками, ані на мить не зводячи темних очей із обличчя щезника. Якщо погляд мерддраала також жахав шайнарця, він не подав і знаку. — Тобі варто потренуватися на одному-двох траллоках, — тихо сказав він, — перш ніж братися за таких, як оцей.
— Я йшов до підземелля відшукати Еґвейн. Вона спустилася до в’язниці побачити Фейна, і я...
— От і йди, куди йшов.
Ранд зглитнув.
— Я допоможу тобі, Інґтаре.
— Ти до цього ще не готовий. Іди по дівчину. Йди! Ти ж не хочеш залишити її наодинці з траллоками?
Ранд ще на мить завмер у нерішучості. Щезник підняв свій меч на Інґтара. Той вищирився мовчки, перекосивши рота, але Ранд знав, що не через страх. А Еґвейн справді могла бути в підземеллі одна з Фейном, чи з кимось ще гіршим. Однак, збігаючи сходами, що вели униз, він відчував сором. Хлопець знав, що погляд щезника може нажахати будь-кого, але Інґтар міг опанувати страх. А в нього шлунок і досі був наче вузлом зав’язаний.
Тут, під фортецею, коридори були безмовні і темні, лише поодинокі світильники на стінах кидали слабке миготливе світло. Наближаючись до в’язниці, він стишив кроки, скрадаючись якомога нечутніше, ледь не навшпиньках. І все ж рип власних чобіт долівкою з голого каменю оглушливо відлунював йому у вухах. Двері, що вели до камер, стояли напіввідчиненими, так що можна було просунути руку. А вони ж мали бути зачинені і закладені на засуви.
Він дивився на двері, не в змозі позбутися клубка в горлі. Розкрив було рота, аби крикнути, але швидко опанував себе. Якщо Еґвейн там, усередині, у небезпеці, то своїм криком він лише попередить того, хто їй загрожує. Чи те, що їй загрожує. Він вдихнув на повні груди і рушив уперед.
Розчахнув двері одним рухом, штовхнувши стулку піхвами, що їх тримав у лівій руці, і кинувся всередину, перекотившись через плече підлогою, притрушеною соломою, а тоді скочив на ноги, обертаючись на всі боки надто швидко, аби чітко роздивитися те, що було у нього перед очима, гарячково виглядаючи можливих нападників, розшукуючи очима Еґвейн. Проте навколо нікого не було.
Погляд Ранда упав на стіл, і він завмер на місці, заледенівши. Навіть його думки наче перетворилися на кригу. Посеред столу все ще горіла лампа, а по обох боках від неї покоїлися на обрубках шиї відтяті голови двох охоронців, кожна в калюжі крові. Їхні вирячені від жаху очі дивилися на Ранда, а в роззявлених ротах застряг останній крик, якого ніхто вже не почує. Ранд векнув, склався навпіл; шлунок вивертало знову й знову — просто в солому, що встилала підлогу. Нарешті він спромігся випростатися, витираючи рота рукавом; в горлі дерло.
Потроху Ранд почав сприймати приміщення цілком. До того часу лише мигцем помічене і не усвідомлене в ті миті, коли він вишукував нападника. По соломі були розкидані криваві тельбухи. Він не міг би розпізнати жодну частину людського тіла, крім двох голів на столі. Деякі шматки плоті мали такий вигляд, наче їх хтось жував. То ось що сталося з їхніми тілами. Він сам здивувався спокійному плину своїх думок. Це було так, наче він мимохіть оточив себе Порожнечею. Краєчком свідомості хлопець розумів, що це шок.
Жодну з голів він не впізнав: вартові встигли змінитися з того часу, коли він заходив сюди раніше. Це його хоч трохи, але втішило. Якби це виявився хтось зі знайомих, хай би навіть і Чанґу, було б ще гірше. Кров була і на стінах, розбризкавшись навсебіч літерами-карлюками, що складалися в слова, а подекуди й у цілі речення. Інколи написи були грубі, кутасті, зроблені мовою, якої Ранд не знав, хоч і впізнав траллоцьке письмо. Інші слова він міг прочитати, але краще б їх не читав. Святотатства та непристойності, від яких пополотніла би навіть купецька охорона.
Еґвейн. Спокій зник. Запхавши піхви за пояс, він схопив лампу зі столу, не помітивши навіть, як від цього руху покотились голови. Еґвейн! Де ти?
Він посунув до внутрішніх дверей, ступив два кроки і зупинився, широко розкривши очі. Світло лампи вихопило з темряви напис на дверях, темні літери виблискували волого, складаючись у цілком зрозумілі слова:
ЗУСТРІНЕМОСЬ ЗНОВУ НА МИСІ ТОМАН.
ЦЕ НІКОЛИ НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, АЛЬ’ТОРЕ.
Меч випав Ранду з помертвілих рук. Не зводячи ані на мить очей із дверей, він нахилився його підняти, але натомість захопив повну жменю соломи й узявся несамовито стирати напис на дверях. Важко дихаючи, він тер і тер, доки літери злилися в одну криваву пляму, тер і не міг зупинитися.
— Що ти робиш?
Зачувши різкий голос у себе за спиною, Ранд розвернувся, водночас підхоплюючи з підлоги меч.
У дверях, що вели з внутрішнього коридору, стояла жінка. Вона мов заклякла, побачивши таке неподобство. Волосся її кольору світлого золота було заплетене в дюжину косиць, а темні очі дивилися вкрай гостро. На вигляд вона була не набагато старша за Ранда, і вродлива своєрідною похмурою вродою, але йому ніколи не подобались міцно стиснуті губи. Відтак він зауважив, що жінка кутається в шаль, облямовану довгими червоними торочками.
Айз Седай. І, допоможи мені Світло, з Червоної Аджі.
— Я... я лише... Тут були непристойні слова. Бридота.
— Все має залишатися так, як є, щоб ми могли все оглянути. Ні до чого не торкайся! — Вона ступила крок уперед, прошиваючи Ранда поглядом, і він позадкував. — Так. Так я і думала. Один із тих, котрі з Морейн. Яким боком ти до всього цього? — Вона обвела одним жестом і голови на столі, і криваву базґранину на стінах.
Якусь мить він нерозуміюче дивився на неї.