— Я? Ніяким! Я спустився сюди, аби знайти... Еґвейн!
Він розвернувся, аби відчинити внутрішні двері, проте Айз Седай вигукнула:
— Ні! Відповідай!
І раптом все, що він міг зробити, — це лише стояти, тримаючи в руках лампу і меч. Крижаний холод насувався на нього зусібіч. Голову наче затиснуло в заморожених лещатах, він ледве міг дихати стисненими грудьми.
— Відповідай мені, хлопчику. Назви своє ім’я.
Мимоволі він каркнув, намагаючись відповісти і водночас борючись із холодом, який, здавалося, вчавлював його обличчя всередину черепа, стягував йому груди заледенілими залізними ободами. Аби не дати звуку зірватися з вуст, він щосили зціпив зуби. Він повів очима, засланими болем та сльозами, аби подивитися просто на неї. Спопели тебе Світло, Айз Седай! Я не вимовлю ані слова, забери тебе Тінь!
— Відповідай! Негайно!
Заледенілі голки нестерпно болісно простромлювали його мозок, шкреблися по кістках. Безодня виникла всередині нього раніше, ніж він устиг про неї подумати. Але навіть вона не могла звільнити його від болю. Наче крізь туман, десь звіддалік він відчував світло і тепло. Світло миготіло, викликаючи нудоту, але воно було теплим, а він замерзав. Таке далеке, що й не сказати, але водночас до нього можна дотягтися. Світло, як же холодно! Мені треба дотягтися... до чого? Вона мене вбиває. Я мушу дотягтися, інакше вона мене вб’є. У відчаї він потягнувся до світла.
— Що тут відбувається?
Зненацька і холод, і тиск, і голки зникли. Коліна у нього підточилися, проте він змусив себе встояти на ногах. Він не впаде на коліна, не принесе їй такого задоволення. Вона насправді намагалася мене вбити. Важко дихаючи, він підвів голову. У проймі дверей стояла Морейн.
— Я запитала, що тут відбувається, Ліандрін? — повторила вона.
— Я заскочила тут цього хлопця, — спокійно відповіла Червона Айз Седай. — Вартових убито, а він тут. Один із твоїх. А що ти робиш тут, Морейн? Битва точиться нагорі, а не тут.
— Те ж саме я можу запитати тебе, Ліандрін, — Морейн роззирнулася кімнатою; картина кривавої різні змусила її лише ледь помітно стиснути губи. — Чому ти тут?
Ранд повернувся до них спиною, незграбно відсунув засуви на дверях, що вели до камер, і ривком розчинив двері.
— Еґвейн пішла сюди, — кинув він, на випадок, якщо це їх цікавить, і ступив усередину, тримаючи лампу високо перед собою. Коліна під ним підгиналися, він узагалі дивувався, яким чином іще тримається на ногах, знав тільки, що мусить знайти Еґвейн. — Еґвейн!
Праворуч від нього почулося глухе нутряне булькання й удари, і він змахнув лампою в той бік. В’язень у святковому камзолі завис на залізних ґратах камери, обв’язавши один кінець свого пояса навколо шиї, а інший закріпивши на ґратах. На очах Ранда в’язень востаннє смикнув ногою і завмер. Язик вивалився йому з рота, очі вилізли з очниць, обличчя почорніло. Колінами він ледь не діставав підлоги; якби захотів, міг звестися на ноги будь-якої миті.
Здригаючись, Ранд зазирнув до сусідньої камери. Здоровань із позбиваними кісточками на пальцях, зіщулившись у найдальшому кутку камери, витріщався кудись у безвість. Побачивши Ранда, він заверещав і, крутнувшись, почав несамовито дряпати нігтями кам’яну стіну.
— Я не завдам тобі шкоди! — гукнув йому Ранд. Здоровань продовжував верещати і дряпати стіну. Руки у нього були закривавлені, а стіна вкрита темними, вже підсохлими плямами. Очевидно, це була не перша його спроба голіруч продертися крізь камінь.
Ранд відвернувся, радіючи, що має порожній шлунок. Допомогти цим двом він не міг.
— Еґвейн!
Нарешті світло лампи вихопило кінець коридору. Двері до камери Фейна стояли розчахнуті, камера була порожньою, але два темні силуети на кам’яній долівці перед дверима камери змусили Ранда кинутися вперед і впасти на коліна перед ними.
Еґвейн і Мет лежали нерухомо, наче ганчір’яні ляльки, непритомні... чи мертві. Хвиля полегшення накотила на нього, коли він побачив, як опускаються й підіймаються їхні груди. Жодних ран на них, здається, не було.
— Еґвейн! Мете! — Відклавши меч убік, він легенько потермосив дівчину. — Еґвейн! — Очі її залишалися заплющеними. — Морейн! З Еґвейн щось не так! І з Метом! — Мет дихав з натугою, а його обличчя було блідим, наче у мерця. Ранд ледь не заплакав. Це повинно було трапитися зі мною. Це я назвав Морока на ім’я. Я, а не вони!
— Не руш їх! — Морейн не здавалася схвильованою чи навіть здивованою.
Все навкруги раптом сповнилося світлом. Це зайшли обидві Айз Седай, і в кожної над розкритою долонею плила повітрям кулька, випромінюючи холодне сяйво.
Ліандрін йшла просто серединою широкого коридору, підхопивши вільною рукою спідниці, аби на них не начіплялося соломи, а Морейн на мить зупинилася глянути на двох арештантів.
— Цьому вже не зарадити, — мовила вона, — а інший може зачекати.
Ліандрін першою наблизилася до Ранда і вже хотіла було схилитися над Еґвейн, проте Морейн стрілою метнулася поперед неї і поклала долоню дівчині на чоло. Ліандрін випрямилася, невдоволено скривившись.
— Серйозних ушкоджень нема, — за мить промовила Морейн. — Її вдарили ось сюди. — Вона промацала ділянку збоку на голові Еґвейн. За густим волоссям дівчини Ранд не міг помітити жодних слідів удару. — Інших забоїв нема. З нею все буде гаразд.
Ранд переводив погляд із однієї Айз Седай на іншу.
— А з Метом що? — Ліандрін поглянула на нього, вигнувши брову, і стала надалі саркастично спостерігати за діями Морейн.
— Мовчи, — сказала Морейн. Не прибираючи долоні з того місця, куди, як вона сказала, вдарили Еґвейн, вона заплющила очі. Дівчина промурмотіла щось, поворухнулася, але так і зосталася нерухомо лежати.
— Вона?..
— Вона спить, Ранде. З нею все буде гаразд, але їй треба поспати. — Морейн перейшла до Мета, але його вона торкнулася лише на мить і відняла руку. — Тут справа серйозніша, — промовила вона. Морейн пошпорталася у поясі Мета, розстебнувши на ньому куртку, а тоді сердито пирхнула. — Кинджал зник.
— Що за кинджал? — стрепенулася Ліандрін.
У вартівні залунали чоловічі голоси, вигуки, сповнені гніву та відрази.
— Сюди! — гукнула Морейн. — Прихопіть двоє нош. Хутко.
Чутно було, як хтось наказав принести ноші.
— Фейн утік, — промовив Ранд.
Обидві Айз Седай подивилися на нього. Він не міг нічого прочитати на їхніх обличчях. Їхні очі виблискували, відбиваючи світло.
— Я бачу, — відказала Морейн безбарвним голосом.
— Я казав їй не ходити. Казав, що він небезпечний.
— Я заскочила його, — холодно повідомила Ліандрін, — коли він намагався зітерти напис у вартівні.
Ранд ніяково засовався на колінах. Тепер обидві Айз Седай здавалися схожими одна на одну. Дивилися на нього, оцінювали, зважували, холодні, жасні.
— Там... там були непристойності, — промимрив він. — Самі непристойності. — Вони й надалі дивилися на нього, не кажучи ні слова. — Ви ж не вважаєте, що я... Морейн, ви не можете думати, наче я причетний до... того, що тут сталося. Світло, а хіба це не так? Це ж я назвав Морока на ім’я.
Вона не відповіла, і Ранд відчув, як у нього мороз пішов по шкірі. Мороз не зник і тоді, коли до них підбігли чоловіки зі смолоскипами та лампами. Морейн і Ліандрін погасили свої променисті кульки. Лампи та смолоскипи давали менше світла, і по кутках камер виникли тіні. До Еґвейн та Мета підбігли чоловіки з ношами. Їх очолював Інґтар. Оселедчик на його голеній голові аж трясся від люті, і видно було, що він шукає когось, аби пустити в діло свій меч.
— Отже, Друг Морока теж зник, — прогарчав він. — Проте це не найбільше лихо з-поміж того, що трапилося сьогодні у фортеці.
— І не найбільше з того, що відбулося тут, — різко зауважила Морейн. Вона наказала чоловікам покласти Еґвейн та Мета на ноші. — Дівчину віднесіть до її кімнати. За нею повинна приглядати якась жінка на той випадок, якщо вона прокинеться серед ночі. Вона може бути переляканою, але наразі їй над усе потрібний сон. Хлопця... — Вона було торкнулася Мета, коли двоє чоловіків підхопили ноші, але хутко відсмикнула руку. — Хлопця віднесіть до покоїв Престолу Амерлін. Знайдіть Амерлін, хай де б вона була, і повідомте про це. Скажіть, що йдеться про Метрима Коутона. Я приєднаюся до неї, щойно зможу.