— До Амерлін! — вигукнула Ліандрін. — Ти хочеш, аби Амерлін узялася зцілювати твого... твого улюбленця? Ти сказилася, Морейн.
— Престол Амерлін, — спокійно мовила Морейн, — не поділяє упереджень, притаманних вашій Червоній Аджі. Вона зцілить чоловіка, не маючи жодних корисливих намірів. Уперед! — наказала вона чоловікам з ношами.
Ліандрін дивилася вслід процесії — на чоловіків, що несли Еґвейн та Мета, і на Морейн, що крокувала за ними, — а тоді повернулася і втупилася в Ранда. Він намагався її ігнорувати. Зосереджено вкладав меча у піхви, обтрушував соломинки, що налипнули йому на сорочку та штани. Коли він підвів голову, вона все ще дивилася на нього і обличчя її було холодним, наче лід. Нічого не сказавши, вона задумливо повернулася до інших чоловіків. Один із них підтримував тіло вішальника, в той час як інший розв’язував вузол на поясі. Інґтар та інші вояки шанобливо чекали. Востаннє зиркнувши на Ранда, вона пішла, задерши голову, немов королева.
— Сувора жінка, — зауважив Інґтар і, здавалося, сам здивувався сказаному. — Що тут сталося, Ранде аль’Торе?
Ранд похитав головою:
— Я нічого не знаю, хіба лише те, що Фейну якимсь чином удалося вислизнути. І при цьому постраждали Еґвейн і Мет. Я бачив вартівню, — його пересмикнуло, — але тут... Що б тут не сталося, Інґтаре, це так перелякало того бідолаху, що він повісився. Гадаю, й інший збожеволів від побаченого.
— Ми сьогодні всі божеволіємо.
— А щезник... ти його вбив?
— Ні! — Інґтар одним рухом загнав меч у піхви, руків’я якого стирчало над його правим плечем. Він здавався розлюченим і присоромленим водночас. — Наразі його вже нема у фортеці — ні його, ні інших, кого ми не встигли вбити.
— Головне, ти живий, Інґтаре. Цей щезник убив сімох воїнів!
— Живий? Хіба це так важливо? — Раптом на обличчі Інґтара не лишилося гніву, а зосталися лише втома і безмежний біль. — Він був у наших руках. У наших руках! А ми втратили його, Ранде! Втратили!
Здавалося, він не може повірити власним словам.
— Втратили що? — не зрозумів Ранд.
— Ріг! Ріг Валіра! Він зник, зник разом зі скринею, з усім.
— Але ж він був у скарбівні.
— Скарбівню пограбовано, — втомлено вимовив Інґтар. — Крім Рога, взяли вони небагато. Тільки те, що можна було запхати в кишені. Краще б вони взяли все, а Ріг залишили. Ронан мертвий, і його варта, що охороняла скарбівню, теж. — Він заговорив тихіше. — Я був ще хлопчиком, коли Ронан з двадцятьма своїми людьми втримав Джеганнську вежу проти тисячі траллоків. І тут старий воїн не відступився. Його кинджал був весь у крові ворога. Він зробив усе, що повинен був зробити. — Інґтар трохи помовчав. — Вони зайшли крізь Собачу браму і крізь неї ж полишили фортецю. Ми прикінчили п’ять десятків чи, може, більше, але втекло ще більше. Траллоки! Ніколи раніше в нашій фортеці не було траллоків. Ніколи!
— Яким чином вони могли зайти крізь Собачу браму, Інґтаре? Там один воїн може зупинити сотню. І всі брами були замкнені. — Він зніяковіло пересмикнувся, пригадавши, через кого це сталося. — Вартові не стали би відкривати браму, аби когось впустити.
— Їм перерізали горлянки, — відказав Інґтар. — На варті стояли два добрі солдати, а їх зарізали, наче свиней. Це зробив хтось із фортеці. Вбив їх, а тоді відкрив браму. Хтось, хто міг наблизитися до них, не викликаючи підозри. Хтось, кого вони знали.
Ранд кинув погляд на порожню камеру, де тримали Падана Фейна.
— Але ж звідси випливає...
— Так. Тут, у Фал Дарі, є Друзі Морока. Чи були. Якщо так, ми скоро дізнаємося, хто вони. Каджин зараз перевіряє, чи, бува, хтось не зник. Мире! Зрадництво в фортеці Фал Дари! — Він похмуро оглянув в’язницю, подивився на воїнів, що чекали на його наказ. Усі вони були з мечами, що висіли просто поверх святкового вбрання, а деякі прихопили й шоломи. — Ми гайнуємо тут час. Нагору! Всі! — Ранд пішов разом із ними. Інґтар поплескав по шкіряній куртці Ранда. — Чого ти так вирядився? Вирішив стати стайничим?
— Довго розповідати, — відказав Ранд. — Зараз не час. Може, колись. — А, може, й ніколи, якщо мені пощастить. Може, мені вдасться втекти від усього цього шарварку. Ні, я не можу. Доки не дізнаюся, що з Еґвейнусе гаразд. І з Метом. Світло, що ж із ним тепер буде, без цього кинджала? — Сподіваюся, лорд Аґельмар подвоїв варту біля усіх брам.
— Потроїв. — У відповіді Інґтара чулося задоволення. — Ніхто не пройде крізь ці брами ні зсередини, ні ззовні. Щойно лорд Аґельмар дізнався, що сталося, наказав не випускати нікого з фортеці без його особистого дозволу.
Щойно він дізнався?..
— Інґтаре, а його попередній наказ? Адже він і раніше наказав не випускати нікого з фортеці?
— Попередній наказ? Який ще попередній наказ? Ні, Ранде, до того, як лорд Аґельмар почув про події, фортеця була відкрита. Тобі щось не те сказали.
Ранд задумливо похитав головою. Ні Раґан, ні Тема ніколи не стали б йому брехати. Та навіть якщо той наказ віддала Престол Амерлін, Інґтар мав би про нього знати. Тоді хто? І яким чином? Він скоса зиркнув на шайнарця, питаючи себе, а чи не бреше він? Ти точно втрачаєш здоровий глузд, якщо підозрюєш Інґтара.
Тепер вони знаходилися у вартівні підземної в’язниці. Відрубані голови та рештки вартових уже встигли прибрати, хоча на столі залишилися червоні плями, а солома на долівці рясніла темними вологими латками, нагадуючи про те, що тут сталося. Тут перебували дві Айз Седай, жінки зі спокійними обличчями, в шалях із коричневими торочками. Вони вивчали написи, намазюкані по стінах, не переймаючись тим, що їхні спідниці волочаться по соломі. У кожної на поясі висів бювар з чорнильницею, і кожна з них занотовувала щось пером у невеличких нотатниках. На чоловіків, що проходили повз них, вони навіть не глянули.
— Поглянь, Верін, — промовила одна з них, указуючи на частину стіни, вкриту траллоцькими письменами. — Ось це може бути цікаво.
Інша поспішила до неї, її спідниця зашурхотіла закривавленою соломою.
— Так, бачу. Значно розбірливіше за інші написи. Це писав не траллок. Дуже цікаво. — Вона взялася писати в записнику, часто підводячи очі, аби розібрати кутасті літери.
Ранд прискорив кроки. Навіть якби це були не Айз Седай, він не хотів би залишатися в одній кімнаті з кимось, хто вважає, що давати собі раду з траллоцькими карлючками, написаними людською кров’ю, «цікаво».
Інґтар зі своїми людьми поспішав нагору, бо служба є службою, а Ранд зупинився на мить, роздумуючи, куди ж йому тепер податися. Дістатися до жіночої половини без допомоги Еґвейн було би дуже складно. Світло, хай з нею все буде гаразд. Морейн запевнила, що з нею все буде гаразд.
Ранд ще не наблизився до перших сходинок, що вели нагору, коли його розшукав Лан.
— Можеш повернутися до своєї кімнати, якщо хочеш, овечий пастуше. Морейн наказала забрати твої речі з кімнати Еґвейн і віднести у твою.
— Звідки вона здогадалася?..
— Морейн багато про що здогадується, овечий пастуше. Тобі б уже пора це втямити. А ще поводитися обережніше. У жінок тільки й розмови про те, як ти гасав коридорами, вимахуючи мечем. І ще визвірився на Амерлін. Так вони кажуть.
— Світло! Мені шкода, що я їх розлютив, Лане, але мене ж насправді туди запросили. А коли я почув дзвони... Згоріти мені, але ж Еґвейн була в підземеллі!
Лан задумливо пожував губами, і це була єдина емоція, помітна на його обличчі.
— Ну, я не кажу, що вони надто сердяться. Лише вважають, що ти потребуєш сильної руки, яка тримала би тебе в шорах. Я би сказав, що ти їх радше зацікавив. Навіть леді Амаліса весь час розпитує про тебе. Дехто почав вірити балачкам прислуги. Гадають, що ти, овечий пастуше, перевдягнений принц. Це непогано. Тут, у Порубіжних землях, побутує стара приповідка: «Краще мати на своєму боці одну жінку, ніж десять чоловіків». Всі ті розмови, що вони провадять поміж собою, зводяться тепер до одного: чиїй дочці до снаги з тобою впоратися? Якщо ти не зважуватимеш кожний свій крок, то на змиг ока тебе обкрутять із дівчиною з якогось шайнарського Дому. — Він раптом вибухнув сміхом; виглядало це химерно, так наче розреготалася скеля. — Бігати посеред ночі жіночою половиною у куртці ремісника, розмахуючи мечем! Якщо вони тебе не відшмагають, то принаймні розповідатимуть про тебе роками. Вони ще ніколи не бачили таких чудернацьких чоловіків. Хоч яку би дружину вони для тебе не обрали, вона, найвірогідніше, років за десять зробить тебе очільником твого власного Дому, та ще й змусить повірити, що в цьому твоя, і тільки твоя заслуга. Шкода, що тобі потрібно йти.