Не було потреби казати, що вона має на увазі Червону Аджу. А, можливо, подумала Морейн, наразі Червоні не єдині, кого треба стерегтися.
— Звісно, я нічого не казатиму, матінко. — Верін уклонилася, але не рушила до дверей. — Я подумала, що, можливо, ви захочете це побачити, матінко. — Вона витягла з-за пояса невеличкий записничок у м’якій шкіряній оправі. — Це те, що було написано на стіні в темниці. З перекладом були певні складнощі. Здебільшого все те, що й зазвичай — прокляття та похвальба; траллоки, схоже, більш ні на що не здатні, — але один напис було зроблено більш вправною рукою. Це мав писати освічений Друг Морока чи, може, мерддраал. Можливо, це написано лише аби поглузувати, проте воно схоже на пісню чи вірш і звучить як пророцтво. Нам мало відомо про пророцтва з Тіні, матінко.
Амерлін завагалася на мить, тоді кивнула. Пророцтва з Тіні, темні пророцтва, на жаль, мали властивість справджуватися, так само як пророцтва зі Світла.
— Прочитай це мені, дочко.
Верін швидко погортала сторінки, тоді почала читати спокійним рівним голосом:
— Приходить знову Донька Ночі,
Війну прадавню вона веде.
Нового коханця шукає собі
для служби, і смерті, і служби навіть по смерті.
Хто опором стане проти її приходу?
Сяйливі Мури заколінкують.
Кров живить кров.
Кров кличе кров.
Кров є, і кров була, і кров довіку буде.
Ось чоловік, що Силу направляє, стоїть самотньо.
Він друзів своїх віддає на офіру.
Два шляхи перед ним: один до смерті через смерть, один — до життя безконечного.
Який він обере? Який він обере?
Яка рука укриє? Яка рука погубить?
Кров живить кров.
Кров кличе кров.
Кров є, і кров була, і кров довіку буде.
Люк прийшов до Судних гір.
Ізам чекав на стрімких перевалах.
Наспіло Полювання. Гончаки Тіні
винюшують сліди і вбивають.
Один живе, один — помер, але живуть обидва.
Настав час Змін.
Кров живить кров.
Кров кличе кров.
Кров є, і кров була, і кров довіку буде.
Дозорці вартують на мисі Томан.
Насіння Молота спалює древнє Дерево.
Смерть засіє, а літо спалить
перед пришестям Великого Повелителя.
Смерть буде жницею, і забракне тіл
перед пришестям Великого Повелителя.
Знову насіння покінчить із давнім злом
перед пришестям Великого Повелителя.
Уже гряде Великий Повелитель.
Уже гряде Великий Повелитель.
Кров живить кров.
Кров кличе кров.
Кров є, і кров була, і кров довіку буде.
Вона закінчила читати, і в кімнаті запало тривале мовчання.
Нарешті Амерлін озвалася:
— Хто ще бачив це, дочко? Хто про це знає?
— Лише Серафелла, матінко. Щойно ми скопіювали текст, я наказала чоловікам витерти стіни. Вони ні про що не розпитували, вони були раді цього позбутися.
Амерлін кивнула.
— Добре. У Порубіжних землях надто багато таких, що знаються на траллоцькому письмі. Не треба давати їм зайву поживу для тривоги. У них і без того є чим перейматися.
— А як ти це розумієш? — обережно поцікавилася Морейн у Верін. — Ти гадаєш, це пророцтво?
Верін схилила голову, дивлячись у свої нотатки.
— Можливо, що й так. Форма збігається з деякими відомими нам темними пророцтвами. І деякі частини досить зрозумілі. Втім, цілком можливо, що цей напис зроблено лише для того, щоби з нас познущатися. — Вона вказала пальцем на один із рядків. — «Приходить знову Донька Ночі». Це може означати тільки одне: Ленфір знову на волі. Або хтось хоче, щоби ми повірили, що це є правдою.
— Так, і якби це було правдою, то нам варто було би хвилюватися, дочко, — промовила Престол Амерлін. — Проте Відступники все ще ув’язнені. — Вона кинула погляд на Морейн, і на мить її обличчям промайнула тривога, яку вона одразу ж приховала. — Навіть якщо печаті і слабшають, Відступники все ще у в’язниці.
Ленфір. Старою мовою — Донька Ночі. Записів про її справжнє ім’я не збереглося, але таким було ім’я, яке вона сама собі обрала, на відміну від більшості Відступників, яким імена давали ті, кого вони зрадили. Дехто твердив, що вона була наймогутнішою серед Відступників, поступаючись хіба що Ішамаелю, Зраднику Надії, але приховувала свою справжню могутність. Надто куці свідчення залишилися з тих часів, аби знавці могли стверджувати щось з упевненістю.
— В такі часи, коли звідусіль вигулькують ці Лжедракони, не дивно, що хтось захотів приплести сюди й Ленфір. — Голос Морейн залишався незворушним, як і її обличчя, але всередині у неї все кипіло. Про Ленфір, крім її імені, достеменно відомо було лише одне: ще до того, як вона перейшла на бік Тіні, до того, як Льюс Терін Теламон зустрів Іліену, вони з ним були коханцями. Тільки цього ускладнення нам бракувало.
Престол Амерлін спохмурніла, наче їй спала на гадку та сама думка, але Верін кивнула байдуже, наче це були лише слова.
— Інші імена теж зрозумілі, матінко. Лорд Люк — це, звісно, брат тієї Тиґрейн, яка тоді була дочкою-спадкоємицею Андору, і він зник у Гнилоліссі. А от хто такий Ізам і як він пов’язаний із Люком, я не знаю.
— Ми дізнаємося все, що нам потрібно знати, коли прийде час, — рівним голосом проказала Морейн. — Поки що ми не маємо доказів, що це дійсно пророцтво. — Їй це ім’я було відоме. Ізам був сином Бреян, дружини Лайна Мандраґорана, чия спроба захопити трон Малкір призвела до того, що країну спустошили орди траллоків. І Бреян, і її немовля зникли під час траллоцької навали. Ізам доводився Лану кровним родичем. Доводився? Чи доводиться? Не розповідатиму йому про цей напис, доки не зрозумію, як він це сприйме. Доки ми не полишимо Порубіжжя. Якщо він вирішить, що Ізам живий...
— «Дозорці вартують на мисі Томан», — продовжувала Верін. — Ще є такі, хоч їх і небагато, котрі вірять старій легенді, ніби одного дня військо, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, повернеться, хоча, зважаючи на те, скільки минуло часу... — Вона зневажливо пирхнула. — До Мієр А’врон, Дозорці За Хвилями, і нині мають... свою громаду, гадаю, так це можна назвати... на мисі Томан, у Фалме. А в давнину одним із імен Артура Яструбине Крило було Молот Світла.
— Ти хочеш сказати, дочко, — промовила Престол Амерлін, — що військо Артура Яструбине Крило, чи, точніше сказати, нащадки його воїнів, могли й насправді повернутися, коли минуло тисячу років?
— Ходять чутки про війну на Елмотській рівнині та на мисі Томан, — задумливо проказала Морейн. — Артур послав за океан з військом і двох своїх синів. Якщо вони вижили в тих відкритих ними землях, у Яструбиного Крила може бути багато нащадків. Чи не бути жодного.
Амерлін виразно поглянула на Морейн, очевидно, бажаючи, щоби їхня розмова відбувалася на самоті і вона могла розпитати у Морейн, що та має на увазі. Морейн зробила їй заспокійливий знак рукою, і давня подруга відповіла їй гримаскою.
Верін, поринувши у свої записи, нічого з того не бачила.
— Не знаю, матінко. Хоча й сумніваюся. Нам абсолютного нічого не відомо про ті землі, які вирушило завойовувати військо Артура Яструбине Крило. Дуже шкода, що Морський народ відмовляється перепливати Аритський океан. Вони кажуть, що по той його бік знаходяться Острови Мертвих. Хотіла би я знати, що вони мають на увазі, але ця клята небалакучість Морського народу... — Вона зітхнула, не підводячи голови. — Все, що ми маємо, — це одна згадка про «землі під Тінню, за призахідним сонцем, за Аритським океаном, де володарюють армії Ночі». Ми не знаємо, чи війська, яке спорядив Яструбине Крило, було достатньо, щоби розбити ці армії Ночі, чи хоча би вижити після смерті Яструбиного Крила. Коли почалася Столітня війна, всі були надто зосереджені на тому, аби урвати собі шматок його імперії, і ніхто навіть згадати не помислив про це військо за морем. Мені здається, матінко, що якщо його нащадки вижили і мали намір повернутися, вони не стали б чекати так довго.