— То ти гадаєш, що це не пророцтво, дочко?
— Тепер візьмемо «древнє дерево», — вела далі Верін, заглиблена у власні роздуми. — Завжди існували чутки — лише чутки і не більше, — начебто доки народ Елмоту існує, вони матимуть гілку Авендесора, можливо, навіть живий саджанець. І на прапорі Елмоту були «блакитна смуга — небо над головою, чорна смуга — земля під ногами, а посередині розкинуло гілля Дерево життя, що їх поєднує». Звичайно, тарабонці називають себе Деревом людства й стверджують, ніби походять від правителів та аристократів Епохи Легенд. Доманці також називають себе нащадками тих, хто створив у Епоху Легенд це Дерево життя. Є й інші версії, матінко, але можна помітити, що принаймні три з них вказують на Елмотську рівнину та мис Томан.
Голос Амерлін набув оманливої м’якості:
— То, може, ти все ж таки визначишся, дочко? Якщо плем’я Артура Яструбине Крило не повертається, тоді це не пророцтво, і всі мудрування на тему древнього дерева і до чого воно не варті протухлої риб’ячої голови.
— Я можу сказати лише те, що знаю, матінко, — відказала Верін, підвівши очі від записника, — і залишаю рішенець за вами. Я вважаю, що рештки війська Артура Яструбине Крило давно розчинились у чужодальніх землях, але з того, що так вважаю я, ще не випливає, що це так і є насправді. Звісно, «час Змін» вказує на кінець Епохи, а під «Великий Повелитель»...
Амерлін так ляснула по стільниці, що, здавалося, це грім вдарив із неба.
— Я дуже добре знаю, хто такий Великий Володар, дочко. Гадаю, тепер тобі краще піти. — Вона глибоко вдихнула і з видимим зусиллям опанувала себе. — Йди, Верін. Я не хочу сердитися на тебе. Не хочу забувати про ті часи, коли я була послушницею, і хто прохав кухарів залишати на ніч кілька солодких пиріжків.
— Матінко, — проказала Морейн, — нічого в цьому написі не вказує на те, що це Пророцтво. Кожний, у кого є хоч крапля глузду і дещиця знань, може нашкрябати таке, а ніхто ніколи й не відмовляв мерддраалам у лукавому розумі.
— І, без сумніву, — незворушно промовила Верін, — «чоловік, що Силу направляє», — це мусить бути один із трьох юнаків, що подорожують з тобою, Морейн.
Морейн, шокована, втупилася в неї поглядом. Відірвані від світу? Я виявилася дурепою, це факт. Ще не усвідомивши, що вона робить, вона торкнулася пульсуючого сяйва, котре завжди було поруч і чекало на неї, торкнулася Істинного Джерела. Єдина Сила поринула уздовж жил, заряджаючи її енергією, приглушуючи сяйво Сили навколо Престол Амерлін, котра зробила те ж саме. Ніколи раніше Морейн і на гадку не спадало застосувати Силу проти іншої Айз Седай. Ми живемо в небезпечні часи, і світ балансує на межі, і те, що треба зробити, мусить бути зроблене. Ох, Верін, навіщо тобі було пхати свого носа туди, куди не слід?
Верін згорнула записник і запхала його за пояс, а тоді глянула на обох жінок. Вона не могла не бачити німбів, що виникли навколо кожної з них, того сяйва, яке супроводжувало дотик до Істинного Джерела. Цей відблиск могли бачити лише жінки, навчені вправлятись із Силою, тож, звісно, жодна Айз Седай не могла його не побачити.
На обличчі Верін з’явився натяк на задоволення, але жодного хвилювання, наче вона не усвідомлювала, що своїми словами спричинила грозу. Вона мала такий вигляд, наче щойно знайшла відповідь на ще одну загадку.
— Я так і думала. Морейн не могла би зробити цього сама, а хто краще їй допоможе, як не давня приятелька, яка разом із нею прокрадалася на кухню по пиріжки. — Вона закліпала очима. — Пробачте, матінко. Мені не слід було цього говорити.
— Верін, Верін... — Амерлін вражено похитала головою. — Ти звинувачуєш свою сестру... і мене?., в... Я навіть вимовляти це відмовляюся. І ти переймаєшся, чи не надто фамільярно поводилася з Престолом Амерлін? Ти пробила діру в човні, а переймаєшся через дощ. Подумай краще про свої припущення, дочко.
Надто пізно, Суан, думала Морейн. Якби ми не запанікували й не кинулися до Джерела, тоді, може, ще б... Але тепер вона впевнена.
— Чому ти кажеш такі речі нам, Верін? — запитала вона вголос. — Якщо ти впевнена у сказаному, то мусила би розповісти про це іншим сестрам, і найперше — Червоним.
Очі Верін округлились від здивування:
— Так. Так, напевно, я мусила би так вчинити. Я про це не подумала. Але ж якби я так вчинила, тебе би упокорили, Морейн, і вас теж, матінко, а того чоловіка би вгамували. Ніхто ніколи не досліджував, що відбувається з чоловіком, який володіє Силою. Коли точно настає божевілля і як воно його охоплює? Як швидко воно прогресує? Чи може він керувати власним тілом, коли воно починає зогнивати? І як задовго? Якщо гамування не буде, те, що має статися з одним із цих юнаків, однаково станеться, незалежно від того, чи буду я поруч, аби отримати відповіді. Якщо ж за ним спостерігати та керувати ним, ми змогли би вести записи у відносній безпеці, принаймні деякий час. А до того ж існує ще й Караетонський цикл. — Вона спокійно подивилася в їхні збентежені очі. — Гадаю, матінко, один із цих хлопців є Відродженим Драконом... Бо я не повірю, що ви могли би піти на таке — дозволити вільно розгулювати чоловікові, здатному направляти Силу, якби він не був справжнім Драконом.
Її цікавлять лише знання, вражено подумала Морейн. Найлиховісніше з усіх пророцтв, відомих світові, доходить до кульмінації, можливо, наближається кінець світу, а вона думає лише про дослідження. Але це не робить її менш небезпечною.
— Хто ще про це знає?— Амерлін говорила тихо, проте в її голосі бриніла сталь. — Серафелла, я гадаю. Хто ще, Верін?
— Ніхто не знає, матінко. Насправді Серафеллу цікавить лише те, що хтось уже встиг записати у книги, ще й бажано, за сивої давнини. Вона вважає, що світом розсіяна сила-силенна старих книжок, манускриптів та поодиноких фрагментів, загублених, забутих, і в Тар Балоні ми маємо хіба десяту частину цих скарбів. Вона впевнена, що є ще безліч старих знань, які треба знайти і...
— Досить, сестро, — проказала Морейн. Вона перервала зв’язок із Істинним Джерелом, а за мить відчула, що й Амерлін зробила так само. Відчуття, як з тебе витікає Сила, наче кров і життя витікають з рани, завжди було пов’язане з відчуттям утрати. Якась частина її хотіла би не відпускати Силу, але, на відміну від деяких сестер, вона навчилася за допомогою самодисципліни не дозволяти цим відчуттям запанувати над нею. — Сідай, Верін. Розкажи нам, що тобі відомо і яким чином ти про це довідалася. Розповідай усе.
Верін узяла стілець, поглядом попросивши в Амерлін дозволу. Морейн сумно спостерігала за нею.
— Гадаю, — почала Верін, — жодна людина, яка не вивчала ретельно старі записи, не могла би нічого помітити, окрім, хіба, того, що ви поводитеся дивно. Я прошу вибачити мені, матінко. Майже двадцять років тому, коли Тар Валон був обложений, я отримала перший доказ, і він полягав у тому, що...
Допоможи мені Світло, Верін, як же я любила тебе за ці пиріжки і за те, що у тебе на грудях можна було виплакатися. Але я зроблю те, що мушу зробити. Зроблю. Мушу.
Перрин визирнув з-за рогу, щоби пересвідчитися, чи Айз Седай насправді забралася геть. Пахло від неї лавандовим милом, але так легенько, що ніхто б цього і не відчув навіть зблизька. Щойно вона зникла в глибині коридору, Перрин метнувся до дверей лазарету. Він і раніше пробував побачитися з Метом, але ця Айз Седай — Леане, він чув, як хтось її так назвав, — ледь не відірвала йому голову, навіть не поцікавившись, хто він такий. А він і без того нітився у присутності Айз Седай, а надто якщо вони починали розглядати його жовті очі.
Зачекавши якусь мить біля дверей і не почувши жодних кроків у коридорі і жодного звуку зсередини, Перрин увійшов і нечутно причинив за собою двері.