Лазарет розташовувався у довгій кімнаті з білими стінами, що мала по різних її кінцях два виходи на балкони для лучників, звідки в даний час снопами падало світло. Мет лежав на одному з вузеньких ліжок під стіною. Після подій минулої ночі Перрин очікував побачити поранених на більшості ліжок, але вже за мить пригадав, що у фортеці було повно Айз Седай. А будь-яка Айз Седай могла зцілити все і вся, окрім смерті. Але йому кімната однаково пахла хворобою. Перрин скривився, коли зрозумів це. Мет лежав недвижно, очі заплющені, руки поверх ковдри. Виглядав виснаженим. Не хворим, а так ніби він три дні гарував у полі і тільки зараз приліг відпочити. А ще... він пахнув неправильно. Точніше Перрин не міг сказати. Просто неправильно.
Перрин обережно опустився на сусіднє з Метом ліжко. Він завжди все робив обережно. Був кремезнішим і вищим за більшість людей і, скільки себе пам’ятав, був більшим за інших хлопців. Тому йому доводилося бути обережним, аби не травмувати когось ненавмисно чи не зламати якусь річ. Тепер ця звичка стала його другою натурою. Йому подобалося все обдумувати наперед, а іноді й обговорити з кимось. Тепер, коли Ранд вирішив вважати себе лордом, я не можу поговорити з ним, а Мет, ясна річ, багато не скаже.
Минулого вечора він пішов до одного з садів обмізкувати все як годиться. Йому й досі було трохи соромно про це згадувати. Якби він туди не пішов, то був би у своїй кімнаті і подався би тоді разом із Еґвейн і Метом, і, може, йому вдалося би їх захистити. Хоча, найвірогідніше, він би наразі теж лежав у одному з цих ліжок, як Мет, а, може, був би мертвий, але він однаково відчував сором. Хай там як, а він пішов у сад, і наразі його турбували речі, що не мали стосунку до нападу траллоків.
Там, у нічному саду, коли він сидів і розмірковував, на нього наткнулися служниці й одна з придворних дам леді Амаліси — леді Тімора. Щойно вони його побачили, Тімора відіслала одну зі служниць, він лише розчув, як вона гукає: «Знайди Ліандрін Седай, хутко. Бігом!»
Решта залишилися стояти, сторожко дивлячись на нього, так наче підозрювали, що він може розчинитися в клубах диму, наче той менестрель. І саме тут забили в набат, і у фортеці почалася метушня.
— Ліандрін, — пробурмотів він тепер, пригадуючи. — З Червоної Аджі. З тих, у кого на думці тільки одне: полювати на чоловіків, здатних направляти. Ти ж не думаєш, що вона вважає мене одним з них, га? — Мет, ясна річ, не відповідав. Перрин сумно почухав носа. — Ну от... я вже починаю говорити сам із собою. Тільки цього мені ще бракувало.
Повіки Мета ворухнулися.
— Хто?.. Перрин? Що сталося? — Очі у нього не до кінця розплющилися, а висновуючи з голосу, було зрозуміло, що він іще наполовину спить.
— Ти що, не пам’ятаєш, Мете?
— Пам’ятаю? — Мет сонним рухом підніс руку до обличчя, тоді опустив її, зітхнувши. Очі йому знову почали склеплятися. — Пам’ятаю Еґвейн. Покликала мене... піти в підземелля... навідати Фейна. — Він засміявся, але сміх перейшов у позіх. — Вона не просила. Сказала мені... А що сталося далі — не пам’ятаю.
Він заплямкав губами і задихав рівно та глибоко, знову поринувши у сон.
Перрин скочив на ноги, коли почув звук кроків, що наближалися, проте втікати не було куди. Він так і стояв біля Метового ліжка, коли двері відчинилися й увійшла Леане. Зупинилася, взявши руки в боки, й повільно зміряла його поглядом. На зріст вона була майже така, як і він.
— Знову ти, — сказала вона тихо, але енергійно, — досить вродливий хлопчина, щоби майже змусити мене шкодувати, що я не Зелена. Майже. Але якщо ти потурбував мого пацієнта... свого часу, ще до того, як я потрапила у Вежу, я давала собі раду з братами, а вони були не набагато дрібніші за тебе. Отож, не сподівайся, що твої плечі тобі допоможуть.
Перрин відкашлявся. Він зазвичай і половини не розумів з того, що кажуть жінки. На відміну від Ранда. Той завжди знає, що відповісти дівчатам. Зрозумів, що він хмуриться, постарався це приховати. Не хотів він думати про Ранда, а ще не хотів розлютити Айз Седай, особливо оцю, що вже почала нетерпляче постукувати ногою.
— Е-е-е... я його не потурбував. Він спить, як спав. Бачите?
— Спить. Тобі пощастило. А тепер відповідай, що ти тут робиш? Пригадую, я вже виганяла тебе якось. Не думай, що я забула.
— Я лише хотів довідатися, що з ним.
Вона відповіла не одразу.
— Він спить, ось що з ним. За кілька годин він встане з цього ліжка, і ти ніколи не повіриш, що з ним щось було не так.
Це загаяння насторожило його. Вона в чомусь обманює. Айз Седай ніколи не обманюють, але й правду кажуть не завжди. Він не розумів, що відбувається — його розшукує Ліандрін, Леане його обманює, проте одне він знав напевно: час йому забиратися від цієї Айз Седай. Мету зараз він нічим не допоможе.
— Дякую, — промовив він. — То я не заважатиму йому спати. Вибачте.
Він спробував прослизнути до дверей повз неї. Та раптом її руки злетіли до його обличчя і, стиснувши скроні, нагнули голову, і Леане зазирнула йому в очі. Щось наче пройшло крізь нього, тепла хвиля, від маківки й до п’ят, а тоді ще раз. Він вирвався з її рук.
— Ти здоровий, наче молоде звірятко, — зауважила вона, морщачи губи. — Але якщо ти народився з цими очима, в такому разі я — білоплащниця.
— Це єдині очі, які я маю, — ледь не гарчучи, сказав він. Почувався сконфуженим, відповідаючи Айз Седай таким тоном, а коли він обережно взяв її за плечі і, піднявши, переставив убік, звільняючи собі шлях, вона здивувалася не менше, ніж він. — Вибачте, — повторив він і пішов геть, ледь не зриваючись на біг.
Мої очі. Мої Світлом прокляті очі! В очі йому ударив промінь ранкового сонця, і вони засяяли, наче відполіроване золото.
Ранд крутився у ліжку, намагаючись зручно вмоститися на благенькому матраці. Крізь бійниці лилося сонячне світло, розцвічуючи голі кам’яні стіни. Залишок ночі він провів без сну і був упевнений, що й тепер, попри втому, заснути йому не вдасться. Шкіряна безрукавка лежала на підлозі, між ліжком та стіною, але більше нічого з одягу хлопець не скидав, навіть нових чобіт. Меч він тримав біля себе, обіперши об ліжко, а лук та сагайдак поклав у кутку кімнати на згорнуті плащі.
Він не міг позбутися відчуття, що йому варто було скористатися шансом, наданим Морейн, і негайно піти звідси. Прагнення піти не полишало його всю ніч. Тричі він підводився, збираючись це зробити. Двічі доходив до дверей і відчиняв їх. Коридори були порожні, якщо не зважати на кількох служників, що припізнилися з роботами. Шлях був вільний. Але йому потрібно було дізнатися.
До кімнати увійшов Перрин, і Ранд сів на ліжку.
— Як Еґвейн? А Мет?
— Вона спить, так мені сказали. Мене не впустили на жіночу половину, щоб побачити її. Мет... — Раптом Перрин похмуро втупився в підлогу. — Якщо ти так турбуєшся, то чого сам не пішов його побачити? Я гадав, ніхто з нас тебе більше не цікавить. Ти сам так сказав.
Він відчинив дверцята гардероба і взявся розшукувати чисту сорочку.
— Я ходив у лазарет, Перрине. Там була Айз Седай, ота, височезна, що скрізь ходить із Престол Амерлін. Вона мені сказала, що Мет спить, а я заважаю, і щоби прийшов іншим разом. Вона говорила достоту, як майстер Штейн, коли той командує своїми людьми у млині. Ти ж знаєш, який він, майстер Штейн, як він гаркає на всіх: «Зроби так, щоби не переробляти» та «Зроби вже, а не потім».
Перрин не відповідав. Він скинув куртку і тепер стягував через голову сорочку.
Ранд якусь мить дивився приятелеві в спину, а тоді видавив із себе сміх:
— Хочеш щось почути? Знаєш, що вона мені сказала? Тобто та Айз Седай у лазареті? Ти ж бачив, яка вона висока? Не нижча за більшість чоловіків. Ще б один спан, і ми з нею могли б одне одному в очі дивитися. Так ось, вона зміряла мене поглядом з п’ят до голови і буркнула: «Височенький, еге ж? Де ж ти був, коли мені було шістнадцять? Чи хоча б тридцять?» А тоді розреготалася, наче це був жарт. Що ти про це думаєш?
Перрин нарешті натягнув на себе чисту сорочку і скоса подивився на Ранда. Завдяки кремезним плечам та густим кучерям він здався Ранду схожим на пораненого ведмедя. На ведмедя, який не розуміє, навіщо його поранили.