— Перрине, я...
— Якщо вам захотілося жартувати з Айз Седай, — відрізав Перрин, — воля ваша, мілорде. — Він узявся заправляти сорочку в штани. — Я не мав нагоди гострословити — можна так сказати? — гострословити з Айз Седай. Та й зрештою я лише вайлуватий коваль, і я можу декому заважати, мілорде.
Підхопивши куртку з підлоги, він попрямував до дверей.
— Щоб мені згоріти, Перрине, пробач. Я був наляканий, гадав, що втрапив у халепу — можливо, так воно і було, а, можливо, так воно є й наразі, не знаю — і я не хотів утягувати в халепу тебе і Мета. Світло, всі жінки шукали мене вчора ввечері. Я гадав, що це через мої власні проблеми. Я і зараз так вважаю. І Ліандрін... Вона... — Він здійняв руки догори. — Перрине, повір, тобі не треба вплутуватися в це.
Перрин зупинився, але так і завмер обличчям до дверей, повернувши голову лише настільки, що Ранд бачив одне його золоте око.
— Шукали тебе? Може, вони шукали всіх нас.
— Ні, вони шукали мене. Хотів би я, щоби це було не так, але я знаю напевне.
Перрин похитав головою.
— Хай там як, а Ліандрін шукала мене. Я знаю. Я сам чув.
Ранд наморщив лоба.
— Навіщо б їй?.. Втім, це неважливо. Послухай, я з дурної голови наговорив, чого не треба. Я не хотів, Перрине. А тепер, будь ласка, розкажи, як там Мет.
— Він спить. Леане — це та Айз Седай — сказала, що він за кілька годин встане з ліжка. — Він ніяково стенув плечима. — Гадаю, вона бреше. Я знаю, що Айз Седай ніколи не брешуть, так, щоби їх можна спіймати на брехні, але вона брехала. Чи щось приховувала. — Він помовчав, скоса поглядаючи на Ранда. — То ти не хотів усього цього? І ми можемо піти разом — ти, я і Мет?
— Я не можу піти з вами, Перрине. Не можу сказати тобі чому, але мені насправді треба піти самому... Перрине, зачекай!
Двері за його другом гучно захряснулись.
Ранд знову впав на ліжко.
— Не можу я тобі сказати, — бурмотів хлопець. Він вгатив кулаком об побічницю ліжка. — Не можу. — Але зараз ти можеш піти, сказав голосок у його голові. З Еґвейн усе буде добре, і Мет за годину чи дві буде на ногах. Зараз ти можеш піти. Доки Морейн не передумала.
Він сів на ліжку, але у двері загупали, і це змусило його скочити на ноги. Якби це Перрин повернувся, він не став би стукати. Громові удари пролунали знову.
— Хто там?
До кімнати широким кроком увійшов Лан, захряснувши за собою двері підбором чобота. Як і завжди, був із мечем поверх зеленої куртки, майже невидимої серед лісу. Але цього разу на його лівому рукаві, майже біля плеча, був пов’язаний широкий золотий шнур, торочки на кінчиках якого звисали аж до ліктя. До вузла шнура був пришпилений летючий золотий журавель — емблема Малкір.
— Тебе кличе Престол Амерлін, овечий пастуше. Але так іти ти не можеш. Скидай цю сорочку та причешися. У тебе на голові не волосся, а копиця сіна. — Він ривком розчахнув дверцята гардероба і почав перекидати одяг, який Ранд вирішив не брати з собою.
Ранд стояв стовпом, почуваючись так, наче його вгатили молотом по голові. Звісно, у певному сенсі, він чогось подібного очікував, проте сподівався, що встигне забратися звідси, перш ніж його викличуть. Вона знає. Світло, я впевнений — вона знає.
— Що ти маєш на увазі отим «вона мене кличе»? Я їду звідси, Лане. Ти мав рацію. Я просто зараз вирушаю до стайні, беру свого коня і їду.
— Тобі варт було зробити це минулої ночі. — Охоронець кинув на ліжко білу шовкову сорочку. — Ніхто не відмовляється від авдієнції у Престол Амерлін, овечий пастуше. Навіть лорд капітан-командор білоплащників власного персоною. Пейдрон Найол може всю дорогу розмірковувати, як би йому її вбити, так щоби і діло зробити, і самому вціліти, але він би явився до неї. — Лан розвернувся, тримаючи в руках один із камзолів з високим коміром. — Це підійде. — Обома червоними рукавами збігали вгору гаптовані золотом переплетені пагони шипшини з довгими шипами, звиваючись аж до обшлагів. По кутках високого коміра, облямованого золотою тасьмою, стояли золоті чаплі. — І колір правильний. — Він, здавалося, чимось приємно здивований і задоволений. — Давай, овечий пастуше. Вдягай цю сорочку. Ворушись.
Ранд неохоче стягнув через голову ремісничу сорочку з грубої вовни.
— Я почуватимуся в цьому ідіотом, — буркнув він. — Шовкова сорочка! Я ніколи в житті не носив шовкових сорочок. І таку парадну куртку теж ніколи не вдягав, навіть на найбільші свята. Світло, якщо лише Перрин побачить мене в цьому... Згоріти мені, після всіх цих дурнуватих розмов, наче я корчу з себе лорда, він і слухати не захоче жодних пояснень.
— Ти не можеш постати перед Престол Амерлін одягнутим, наче конюх щойно з конюшні, овечий пастуше. Дай мені подивитися на твої чоботи. Вони згодяться. Так, поквапся, поквапся. Ти не можеш змушувати Амерлін чекати. Візьми свій меч.
— Мій меч! — Шовкова сорочка, в якій заплуталася голова Ранда, трохи заглушила його скрик. — З мечем на жіночу половину? Лане, якщо я з’явлюся перед Престол Амерлін — Престол Амерлін! — з мечем, вона...
— ...вона нічого не зробить, — різко урвав його Лан. — Якщо Амерлін тебе боїться, — аз твого боку розумнішим було би вважати, що це не так, бо я не знаю нічого, що могло би налякати цю жінку, — то в усякому разі боїться не твого меча. Тепер затям: коли ти наблизишся до неї, станеш на коліно. Тільки гляди — на одне коліно! — додав він гостро. — Ти не якийсь крамарчук, якого піймали на обважуванні. Може, тобі краще попрактикуватися?
— Гадаю, я знаю, як це робити. Я бачив, як гвардійці королеви ставали на одне коліно перед Морґейз.
Тінь посмішки торкнулася губ Охоронця.
— Еге ж, зроби точнісінько так, як робили гвардійці. Гадаю, це дасть Айз Седай добру поживу для міркувань.
Ранд спохмурнів.
— Чому ти кажеш це мені, Лане? Ти ж Охоронець. А поводишся так, наче ти на моєму боці.
— Я на твоєму боці, овечий пастуше. Трохи. Достатньо, щоби допомогти тобі, бодай трохи. — Обличчя Охоронця залишалося кам’яним, і дивно було чути співчутливі слова, мовлені його різким голосом. — Я навчив тебе всьому, що ти вмієш, і я не хочу побачити тебе приниженим та скигливим. Колесо вплітає нас усіх у Візерунок так, як воно бажає. Ти маєш тут менше свободи, ніж більшість людей, але, клянуся Світлом, ти зможеш зустріти свою долю, не схиляючи голови. Пам’ятай, хто така Престол Амерлін, овечий пастуше, і викажи їй належну шану, але зроби так, як я тобі кажу, і ти будеш дивитися в її очі прямо. Добре, не стій, роззявивши рота. Заправ сорочку.
Ранд стулив рота і заправив сорочку. Пам’ятай, хто вона така? Згоріти мені, чого б я лише не віддав, аби забути, хто вона така!
Лан і надалі сипав настановами, доки Ранд втискався в червоний камзол та чіпляв пояс із мечем. Що казати і кому, а чого не казати. Що робити, а чого не робити. Навіть як рухатися. Ранд сумнівався, що може запам’ятати все, позаяк здебільшого це були дивні настанови, які легко випустити з пам’яті, але він був упевнений, що Айз Седай розлютяться на нього саме через те правило, яке він забуде. А, може, вони вже розлючені?! Якщо Морейн розповіла Престол Амерлін, то кому вона ще могла розповісти?
— Лане, чому мені не можна піти, як я і планував? На той час, коли вона дізнається, що я не прийду, я буду вже за міськими мурами, за добру лігу від них, і скакатиму вчвал.
— А не проскачеш ти ще навіть двох ліг, як вона вже вишле за тобою погоню. Якщо Амерлін чогось бажає, овечий пастуше, вона це отримує. — Він поправив на Рандові пояс, так аби важка пряжка опинилася точно посередині. — Те, що я роблю, — найкраще, що я можу для тебе зробити. Повір мені.
— Але навіщо все це? Що це означає? Чому я повинен прикласти руку до серця, якщо Престол Амерлін підведеться? Чому я повинен відмовлятися від будь-чого, крім води — хоч я й не палаю бажанням трапезувати з нею, — а тоді хлюпнути трохи води на підлогу і сказати: «Земля страждає від спраги»? А якщо вона запитає, скільки мені років, чому я маю відповісти, скільки минуло років, відколи я отримав меча? Я не розумію і половини того, що ти мені кажеш.