— Пролити три краплі, овечий пастуше, а не хлюпнути, як із цебра. Ти окропиш підлогу трьома краплинами. Якщо ти зараз запам’ятаєш, пізніше ти зрозумієш. Постався до цього, як до звичаю, якого треба дотримуватися. Амерлін вчинить із тобою так, як вона мусить. Якщо ти гадаєш, що можеш цього уникнути, значить, ти гадаєш, що можеш полетіти на місяць, як Ленн. Ухилитися ти не можеш, але, можливо, тобі вдасться залишитися тим, хто ти є, а може, й зберегти принаймні свою гордість. Спопели мене Світло, може статися, я гайную свій час, але це все, що я можу зробити. Не смикайся, — Охоронець видобув із кишені довгий золотий шнур з торочками і хитромудрим вузлом пов’язав його Рандові на ліву руку. На вузол він пришпилив червоний емальований значок — орел із розпростертими крилами. — Я хотів колись його тобі подарувати, і зараз не найгірший час для цього. Це змусить їх замислитися.
Тепер уже не було жодних сумнівів: Охоронець посміхався.
Ранд стурбовано поглянув на значок. Калдазар. Червоний орел Манетерену.
— «Шпичка в нозі Морока, — стиха промовив він, — і тернина в його руці». — Він поглянув на Охоронця. — Манетерену давно нема, і всі про нього забули, Лане. Зараз це лише назва у книжці. Є тільки Межиріччя. Ким би я ще не був, я зостаюся пастухом і фермером. Ось і все.
— Що ж, меч, який неможливо зламати, зрештою розлетівся на друзки, овечий пастуше, але він бився з Тінню до останньої миті. Для чоловіка існує правило понад усі інші: хай що має статися, зустрічай це стоячи, лицем до лиця. Ну, ти готовий? Престол Амерлін чекає.
Відчуваючи холодний клубок десь у животі, Ранд услід за Охоронцем вийшов з кімнати.
Розділ 8
Відроджений Дракон
Ранд ішов поруч із Охоронцем, переставляючи задерев’янілі ноги і намагаючись опанувати дрож. Зустрічай стоячи, лицем до лиця. Лану легко говорити. Це не його покликала до себе Престол Амерлін. Це не він питає себе, чи не вгамують його ще до того, як сяде сонце. А, може, і ще гірше. Ранд відчував, наче щось тверде застрягло у нього в горлі і його не зглитнеш, хоч як намагайся.
Коридори кишіли народом: служники поспішали у своїх ранкових справах, у воїнів поверх домашнього одягу висіли мечі. Побіля кількох старших трималися хлопчики з коротенькими тренувальними мечами, копіюючи кожен їхній крок. Від нещодавнього нападу не лишилося й сліду, але пильність та зібраність відчувалися навіть у дітях. Дорослі ж чоловіки роззиралися навкруги, наче коти, що пильнують на зграю щурів.
Вони проминули Інґтара, і той подивився на Ранд а і Лана дивним, майже стривоженим поглядом і вже відкрив було рота, щоби щось сказати, але так нічого й не сказав. Каджин, високий, драбинястий, із землистим обличчям, здійняв над головою кулаки і вигукнув:
— Тай’шар Малкір! Тай’шар Манетерен! — Істинна кров Малкір. Істинна кров Манетерену.
Ранд аж підскочив. Світло, чому він це каже? Не будь дурнем, осмикнув він себе. Тут усі знають про Манетерен. Вони знають усі давні легенди, якщо в них ідеться про битви. Згоріти мені, я мушу взяти себе в руки. У відповідь Лан теж здійняв кулаки:
— Тай’шар Шайнар!
Якщо зараз кинутися бігти, чи зможе він загубитися в натовпі та добратися до свого коня? Якщо вона вирядить за мною погоню... З кожним кроком Ранда охоплювала все більша тривога.
Коли вони наблизилися до жіночої половини, Лан зненацька гаркнув:
— Кіт перетинає двір палацу!
Здригнувшись, Ранд мимохіть прибрав позу, якої його навчив Лан: спина пряма, але жодний м’яз не напружений, наче він звисає з білизняної мотузки, закріпленої на маківці голови. Він пішов далі невимушеною, майже гордовитою ходою. Невимушеною вона здавалась тільки сторонньому погляду: сам він жодної розслабленості не відчував. Проте часу дивуватися зі своєї поведінки у нього не було. Ось вони повернули в останній коридор і далі пішли крок у крок.
Коли вони наблизилися до жіночої половини, жінки біля дверей зустріли їх спокійними поглядами. Кілька з них сиділи за бюрками, перевіряючи великі ґросбухи і щось туди записуючи. Інші в’язали або вишивали на п’яльцях. Серед чергових були і знатні дами, і служниці в лівреях. Великі аркові двері стояли розчиненими, їх ніхто не охороняв, якщо не брати до уваги самих жінок. В іншій охороні не було потреби. Жоден шайнарець не ввійшов би сюди без запрошення, і водночас будь-який шайнарець за потреби готовий був захищати ці двері, хоч його і шокувала би така необхідність.
В животі у Ранда все переверталося, пекло, а в роті з’явився кислуватий присмак. Вони лише поглянуть на наші мечі і проженуть нас у три вирви. Так, але ж цього я і хочу, хіба ні? Якщо вони нас проженуть, можливо, мені все ж таки вдасться поїхати звідси. Якщо тільки вони не викличуть вартових. Він чіплявся за манеру ходи, яку прибрав за наказом Лана, як чіплявся би за рятівну гілку під час повені. Тільки це й утримувало його від того, аби розвернутися й дати драла.
Одна з придворних дам леді Амаліси, Нісура, повновида жінка, відклала вбік своє вишивання і підвелася їм назустріч. Вона оббігла поглядом їхні мечі, міцно стиснувши губи, але промовчала. Всі жінки як одна облишили свої заняття і взялися пасти очима Ранда і Лана, мовчки та прискіпливо.
— Шанування вам обом, — промовила Нісура, легенько нахиливши голову. Вона кинула на Ранда погляд, такий скороминущий, що він навіть не був упевнений, чи це йому не примарилося. Чомусь цей погляд нагадав йому розповідь Перрина. — Престол Амерлін чекає на вас.
За її жестом дві інші леді — не служниці, бо запрошені були шанованими гостями — ступили крок уперед, аби їх супроводжувати. Леді вклонилися, на волосину нижче за Нісуру, і повели чоловіків крізь арку. Обидві вони скоса зиркнули на Ранда і більше на нього не дивилися.
Вони шукали нас усіх чи лише мене? Якщо всіх, то чому?
На жіночій половині вони одразу привернули до себе погляди, як Ранд і думав — два чоловіки тут, де чоловіки були нечастими гостями, та ще й при мечах, змусили не одну брову здивовано поповзти вгору, але жодна з жінок не зронила ні слова. Чоловіки залишали у себе за спинами перешіптування, перемовляння, але такі тихі, що Ранд не розібрав жодного слова. Лан крокував поряд так, наче він нічого не чує. Ранд ішов позаду супроводу, жалкуючи, що нічого не може розчути.
А тоді вони наблизилися до апартаментів Престол Амерлін, де в коридорі перед дверима вже чекали три Айз Седай. Висока Айз Седай, Леане, тримала в руці посох із золотим пломенем. Двох інших Ранд не знав, але висновуючи з кольору торочок на шалях, одна з них була з Білої, а друга — з Жовтої Аджі. Втім, обличчя їхні він пригадував, пригадував, як вони витріщалися на нього, коли він мчав цими ж коридорами. Гладенькі обличчя Айз Седай, з мудрими очима. Вони вивчали його, звівши брови догори та міцно стиснувши губи. Жінки, що супроводжували Лана та Ранда, присіли в реверансі, передаючи їх Айз Седай.
Леане з легенькою посмішкою зміряла Ранда поглядом. Попри посмішку, голос її пролунав різко:
— Кого ти привів до Престол Амерлін сьогодні, Лане Ґайдін? Юне левеня? Дивись, аби воно не потрапило на очі котрійсь із Зелених, бо серед них знайдуться охочі пов’язати його, не встигне він навіть оком змигнути. Зелені люблять пов’язувати їх головусими.
Ранд питав себе, чи можливо таке, аби людину кидало в піт, але сухий? Саме так він зараз почувався. Йому хотілося кинути погляд на Лана, та цю частину Ланових настанов він пам’ятав:
— Я — Ранд аль’Тор, син Тема аль’Тора, з Межиріччя, що колись було Манетереном. Мене покликала Престол Амерлін, Леане Седай, ось чому я прийшов. Я стою тут, і я готовий.
Він і сам здивувався, що голос у нього не тремтів.
Леане кліпнула очима, а посмішка на її обличчі зів’яла, поступившись місцем задумливому погляду.