— Борсе.
Чоловік, який називав себе Борсом, здригнувся, коли червона маска заповнила його зір. Він і надалі бачив кімнату, і надалі бачив завислу постать Ба’алзамона та три фігури перед ним, і водночас усе, що він міг бачити, — це обличчя в червоній масці. У голові все пішло обертом, здавалося, що його череп розколовся навпіл, а очі повилазили з орбіт. А ще на якусь мить йому здалося, що він бачить полум’я в очних прорізах маски.
— Ти вірний... Борсе?
Від натяку на насміх в його імені вниз по його спині пробіг морозець.
— Я вірний, Великий Владарю. Хіба я можу від тебе сховатися? — Я вірний! Присягаюся!
— Ні, не можеш.
Від упевненості у голосі Ба’алзамона йому пересохло в роті, проте він змусив себе говорити.
— Наказуй мені, Великий Владарю, і я підкорюся.
— По-перше, ти повернешся у Тарабон і продовжиш займатися своїми добрими справами. Фактично я наказую тобі подвоїти свої зусилля.
Він витріщився на Ба’алзамона, але за мить полум’я знову шугнуло під маскою, і він повважав за краще вклонитися, щоби мати змогу відвести очі вбік.
— Як накажеш, Великий Повелителю, так і буде.
— По-друге, ти виглядатимеш цих трьох молодиків, і нехай твої послідовники їх також пильнують. Але застерігаю: вони небезпечні.
Чоловік, який називав себе Борсом, поглянув на постаті, що зависли перед Ба’алзамоном. Як я це роблю? Я бачу їх, але й не бачу нічого, крім його обличчя. Він відчував, що його голова ось-ось лусне. Піт зросив його долоні під тонкими рукавичками, а сорочка прилипла до спини.
— Небезпечні, Великий Владарю? Селюки? Невже один з них...
— Меч небезпечний для того, кому до грудей приставлено вістря, але не для того, хто тримає за руків’я. Хіба що чоловік, який тримає меча, — дурень, або розтелепа, або нездара, у такому випадку меч стає удвічі небезпечнішим для нього, ніж для будь-кого іншого. Достатньо й того, що я розповів, як упізнати його. Достатньо й того, що ти просто скоришся.
— Як накажеш, Великий Владарю, так і буде.
— По-третє, стосовно тих, які висадилися на мисі Томан, а також доманійців. Про це ти нікому не розповідатимеш. Коли повернешся у Тарабон...
Чоловік, який називав себе Борсом, зрозумів, що слухає із роззявленим ротом. Інструкції не мали жодного сенсу. Якби я знав, що було наказано хоча б кільком іншим, можливо, я б і склав собі цілісну картину.
Раптом він відчув, як його голову щось стиснуло, наче гігантська рука надавила йому на скроні, відчув, як його щось підіймає, а потім світ вибухнув тисячею зоряних спалахів, кожен відблиск світла ставав образом, що пролітав у його мозку або ж мчав і танув у далині ще до того, як він спромігся хоча б схопитися за нього. Неймовірне небо, пооране хмарами — червоними, жовтими, чорними, — які мчали, ніби гнані наймогутнішим вітром, що будь-коли здіймався у світі. Жінка — а може, дівчина? — у білому одязі віддалялася у чорноту і зникла так само швидко, як і з’явилася. Крук витріщився йому просто в очі, впізнаючи його, а потім зник. Закутий у броню чоловік у брутальному шоломі, що формою, кольорами та позолотою нагадував якусь почварну отруйну комаху, здійняв меча і стрибнув убік, кудись за межами його зору. Закручений золотий ріг зі свистом прилетів звідкись здалеку. З нього лунала одна-єдина пронизлива нота, коли той летів просто на нього, витягаючи з тіла душу. В останню мить він спалахнув і перетворився у сліпуче золоте кільце зі світла, що пройшло крізь нього, заморозивши його гірше за смерть. Десь із тіней загубленого зору вистрибнув вовк і розірвав йому горло. Він не міг кричати. А потік не зупинявся, топив його, хоронив його. Він уже ледве пам’ятав, ким він був або чим він був. З небес дощем стікав вогонь, місяць і зорі летіли донизу, і річки струменіли кров’ю, і мерці ходили як живі, і земля розверзлася, і з неї фонтаном вихлюпнулося розплавлене каміння...
Чоловік, який називав себе Борсом, отямившись, уздрів, що стоїть майже навприсядки у залі, де знаходилися всі інші, більшість з яких мовчки дивилися на нього. Куди б він не поглянув — вгору, вниз чи в будь-яку іншу сторону, — обличчя Ба’алзамона у масці переслідувало його. Образи, що затопили його свідомість, уже згасали, він був певен, що багато з них уже вивітрилося з його пам’яті. Він безвольно випростався, а Ба’алзамон постійно перебував перед ним.
— Великий Владарю, що?..
— Деякі накази занадто важливі, щоби про них знали навіть ті, хто їх виконуватиме.
Чоловік, який називав себе Борсом, майже доземно вклонився.
— Як накажеш, Великий Владарю, — хрипко прошепотів він, — так і буде.
Коли він випростався, то знову був один серед тиші. Інший, високий лорд Тарену, кивав і кланявся комусь невидимому для всіх інших. Чоловік, що називав себе Борсом, приклав тремтячу руку до чола, ніби намагаючись втримати дрібку з того, що промайнуло в його голові, хоч він і не був до кінця певний, що хоче це пам’ятати. Коли останній фрагмент догорів, він раптом замислився: а що ж саме він намагається пригадати? Я знаю, що щось було, однак що? Адже було щось! Хіба ні? Він потер одна об одну долоні, скривившись від слизького поту у рукавицях, а далі звернув свою увагу на три фігури, підвішені перед летючою постаттю Ба’алзамона.
Кремезний кучерявий молодик, селянин з мечем, а ще парубок з бешкетним виразом обличчя. У ту мить подумки чоловік, що називав себе Борсом, охрестив їх Коваль, Мечник та Крутій. Яке місце у головоломці займають вони? Вони мають бути важливими, інакше Ба’алзамон не зробив би їх головною темою цього зібрання. Однак тільки від отриманих ним наказів вони могли померти будь-якої миті, і він думав, що дехто з інших принаймні отримав такі ж смертельні накази щодо цієї трійці. Наскільки вони важливі? Блакитні очі могли відсилати до андорської знаті, хоч і малоймовірно у такому одязі, також світлі очі мали мешканці Порубіжжя, а ще деякі таренці, не кажучи вже про Ґелдан, і звісно... Ні, тут підказок мало. Проте жовті очі? Хто вони такі? Що вони таке?
Він здригнувся від дотику до руки і повернувся, щоб побачити одного зі служників у білому, молодого хлопця, який стояв біля нього. Інші служники також повернулися, їх було більше, ніж до того, по одному на кожного гостя у масці. Він моргнув. Ба’алзамона не стало. Мерддраала також не стало, а на місці дверей, крізь які він увійшов, залишився лише необроблений камінь. Однак три фігури й досі висіли в повітрі. Йому здалося, ніби вони дивляться на нього.
— Якщо не заперечуєте, мій пане Борсе, я проведу вас до вашої кімнати.
Уникаючи контакту з цими мертвими очима, він ще раз кинув погляд на три фігури і подався слідом за служником. З тривогою подумав, як же юнак знав, на яке ім’я його називати. Аж коли дивні різьблені двері зачинилися за ними і вони пройшли з десяток кроків, він усвідомив, що у коридорі був лише він із служником. Його брови зсунулися від підозріння під маскою, але перш ніж він устиг відкрити рота, служник заговорив.
— Інших також провели до їхніх кімнат, мій пане. Прошу вас, пане. Часу небагато, а наш Володар нетерплячий.
Чоловік, що називав себе Борсом, заскреготів зубами як через обмаль інформації, так і від припущення, що він та служник були в чомусь подібні, однак мовчки пішов слідом. Лише дурень стане скандалити зі служником, і що гірше, згадуючи очі цього парубка, він уже не знав, чи дасть це хоч якусь користь. А звідки він знав, що саме я хотів запитати? Служник посміхнувся.
Чоловік, що називав себе Борсом, відчув себе невимушено аж коли повернувся у кімнату, де чекав по приїзді сюди, та й то не надто. Навіть побачивши, що печаті на його сідельних сумках були неторкані, він не надто заспокоївся.
Служник стояв у коридорі й не заходив.
— Ви можете перевдягнутися у свій одяг, якщо бажаєте, мій пане. Ніхто не побачить, як ви звідси від’їжджаєте чи прибуваєте у місце призначення, але найкраще буде, якщо ви прибудете вже належно зодягнуті. Незабаром хтось прийде і покаже вам дорогу.