У Ранда підкосилися ноги. Він упав навкарачки, шелепнувши долонями об килим, щоби не впасти ницьма. Порожнеча зникла, спокій розлетівся на друзки. Він підвів голову — вони дивилися на нього, три Айз Седай. Їхні обличчя були безхмарні, незворушні, наче гладінь ставка у погожу днину, але дивилися вони на нього незмигно.
— Мій батько — Тем аль’Тор, і я народився... — Вони, не ворухнувшись, дивилися на нього. Вони брешуть. Я не той... не те, що вони сказали! Якимось чином, якось вони брешуть, намагаючись мене використати. — Я не дам вам себе використати.
— Якщо якір використовують, аби втримати човен на місці, це його жодним чином не принижує, — промовила Амерлін. — Ти народжений для певної мети, Ранде аль’Торе. «Коли вітри Тармон Ґай’дона гасатимуть Землю, він встане перед Тінню і знову принесе Світло у світ». Пророцтва мусять справджуватися, бо інакше Морок звільниться і переробить світ на свою подобу. Гряде Остання битва, і ти був народжений, щоби об’єднати людей і повести їх супроти Морока.
— Ба’алзамон мертвий, — хрипко вичавив із себе Ранд, а Амерлін пирхнула, наче якийсь конюх.
— Якщо ти в це віриш, тоді ти такий самий дурень, як доманці. Багато хто з них вірить, що він мертвий, чи кажуть, що вірять, але я помітила, що вони, хай там як, а не ризикують називати його на ім’я. Морок живий, і він рветься на волю. Ти зустрінешся з Мороком у двобої. Це твоя доля.
Це твоя доля. Він уже чув це у сні, котрий, можливо, не був простим сновиддям. Цікаво, що сказала б Амерлін, якби знала, що Ба’алзамон розмовляв із ним уві сні? З цим покінчено. Ба’алзамон мертвий. Я бачив, як він помер.
Раптом до нього дійшло, що він, наче жаба, припав до підлоги, скулившись під їхніми поглядами. Постарався відновити порожнечу, але в голові кружляли голоси, зводячи нанівець усі його зусилля. Це твоя доля. Немовля на снігу. Ти — відроджений Дракон. Ба’алзамон мертвий. Ранд — гарне ім’я, Карі. Я не дозволю себе використати! Чіпляючись за власну впертість, він змусив себе підвестися і випростатися. Зустрінь це стоячи. Принаймні ти можеш зберегти свою гордість. Три Айз Седай спостерігали за ним з незворушними обличчями.
— Що... — Зусиллям волі він змусив свій голос не тремтіти. — Що ви збираєтеся зі мною зробити?
— Нічого, — мовила Амерлін, і він закліпав очима. Не на таку відповідь він очікував, не такої відповіді боявся. — Ти сказав, що хочеш супроводжувати свого друга разом із Інґтаром — ти вільний їхати. Я жодним чином не виділяла тебе серед інших. Дехто з сестер може знати, що ти та’верен, але це й усе. Тільки нам трьом відомо, хто ти такий насправді. Твого друга Перрина приведуть до мене, як привели тебе, а іншого твого друга я відвідаю в лазареті. Можеш їхати куди завгодно і не боятися, що ми нацькуємо на тебе Червоних сестер.
Хто ти такий насправді. Гнів спалахнув у ньому, гарячий, їдкий. Він старався тримати його в собі, приховати.
— Чому?
— Пророцтва повинні справджуватися. Ми відпускаємо тебе, знаючи, хто ти такий, бо інакше світ, яким ми його знаємо, загине, а Морок вкриє землю вогнем і смертю. Май на увазі, не всі Айз Седай вважають так само. Тут, у Фал Дарі, є такі, які знищили би тебе без жодних докорів сумління, щойно би дізналися хоч десяту частину того, що знаємо ми, і відчували би не більше каяття, ніж патральник риби. Тож будь обережним, Ранде аль’Торе, Відроджений Драконе.
Він по черзі обвів поглядом кожну з Айз Седай. Ваші Пророцтва мене не стосуються. Вони відповіли на його погляд так спокійно, наче це не вони намагаються переконати його, що він — найненависніший і найстрашніший чоловік за всю історію людства. Він пройшов крізь страх і вийшов із іншого боку, на холод. Лише гнів зігрівав його. Вони можуть його вгамувати чи спалити його на попіл тут, де оце він стоїть, — більше це його не хвилювало.
Він пригадав частину Ланових інструкцій. Поклавши ліву руку на ефес, він перекинув меч за спину, спіймавши піхви правою рукою, тоді вклонився, не згинаючи рук.
— З вашого дозволу, матінко, чи можу я тепер вас залишити?
— Я дозволяю тобі залишити нас, мій сину.
Випрямившись, він затримався ще на мить.
— Я не дам себе використати, — сказав він їм, після чого повернувся і вийшов.
В кімнаті зависло довге мовчання.
Після того, як Ранд пішов, у кімнаті запанувала тривала тиша, аж поки її не порушило довге зітхання Амерлін.
— Не можу змусити себе тішитися тим, що ми щойно зробили, — мовила вона, — але ж... Це спрацювало, дочки?
Морейн ледь помітно похитала головою.
— Не знаю. Але це було необхідно, та й досі є.
— Необхідно, — погодилася Верін. Вона провела рукою по чолу, тоді подивилася на зволожнілі пальці. — Він сильний. І впертий, як ти й казала, Морейн. Значно сильніший, ніж я очікувала. Можливо, нам слід би... вгамувати його, поки він не... — Вона широко розкрила очі. — Але ж ми не можемо цього зробити, чи не так? Пророцтва. Хай пробачить нас Світло за те, що ми випускаємо у світ.
— Пророцтва, — повторила Морейн, киваючи головою. — Пізніше ми вчинимо так, як мусимо вчинити. Так само, як ми вчинили й зараз.
— Ми вчинили, як мусили, — мовила Амерлін. — Так. Але, коли він навчиться направляти, хай допоможе нам усім Світло.
І в кімнаті знову запанувала тиша.
Наближалася гроза. Найнів відчувала її наближення. Сильна гроза, страшніша за будь-коли бачені нею. Вона могла слухати вітер, могла чути, якою буде погода. Всі Мудрині стверджували, що можуть слухати вітер, хоча насправді могли далеко не всі. Найнів тішилася цим умінням значно більше, доки не дізналася, що воно є одним із проявів дотику до Сили. Усі жінки, які могли слухати вітер, могли й направляти, хоча, можливо, більшість із них, як і вона, не здогадувалися про це, бо траплялося подібне не надто часто.
Утім, цього разу щось було не так. Надворі на чистому блакитному небосхилі сяяло золотою кулею ранкове сонце, в садах співали птахи, та річ була не в тому. Не було сенсу слухати вітер, якщо не можеш передбачити зміну погоди, перш ніж з’являться очевидні ознаки такої зміни. Цього разу щось не так було з її відчуттями, вони були не такими, як зазвичай. Ця гроза здавалася дуже далекою, надто далекою, щоби вона взагалі могла її відчути. Але відчуття було, та ще й таке, наче небо над головою має ось-ось пролитися дощем, і снігом, і градом, і всім водночас, а вітри вдарять з такою люттю, що затрясуться кам’яні стіни фортеці. І водночас вона відчувала, що попереду вервечка погожих днів, от лише це відчуття затьмарювалося іншим, передгрозовим.
Наче насміхаючись із неї, на карниз бійниці сів блакитний кардинал, зазираючи у коридор. Помітивши жінку, він зник у спалаху блакитного та білого пір’я.
Вона втупилася поглядом у те місце, де щойно сиділа пташка. Гроза відчувається, але її нема. Це щось має означати. Але що?
У дальньому кінці коридору, сповненому жінками та дітлашнею, вона примітила Ранда, який швидко простував уперед у супроводі жінок, що заледве не бігли, аби від нього не відстати. Найнів упевнено кивнула. Якщо йдеться про грозу, яка не є грозою, очевидно, що він — її осереддя. Підібравши спідниці, вона поквапилася за ним.