Роздратовано пирхнувши, вона схопила його за плечі, розвернула обличчям до себе і розлючено втупилася в нього.
— Якщо ти не почнеш говорити розумно, Ранде аль’Торе, присягаюся, я тобі вуха накручу.
— Тепер ти говориш, як Найнів, — розсміявся він. Утім, коли він опустив очі на її обличчя, сміх урвався. — Гадаю... гадаю, я ніколи більше тебе не побачу. Я знаю, що ти мусиш їхати до Тар Балона. Знаю. І ти станеш Айз Седай. А я більше не матиму справи з Айз Седай. Не дозволю смикати мене за шнурочки, як ляльку. Не дозволю ні Морейн, ані будь-кому іншому.
Він виглядав таким нещасним, що їй хотілося пригорнути його, і таким упертим, що їй хотілося нам’яти йому вуха.
— Послухай мене, ти, впертий бугаю. Я справді хочу стати Айз Седай, і якщо я знайду якийсь спосіб допомогти тобі, я це зроблю.
— Коли ми з тобою побачимось наступного разу, можливо, ти захочеш мене вгамувати.
Вона квапливо озирнулася навкруги; вони були самі у просторому вестибюлі.
— Якщо ти не триматимеш язика на припоні, я не зможу тобі допомогти. Ти що, хочеш, аби всі про це дізналися?
— Надто багато вже про це знають, — відказав він. — Еґвейн, хотів би я, аби все було інакше, але воно є так, як є. Я хочу... Бережи себе. І пообіцяй мені, що ти не обереш Червону Аджу.
Нічого не бачачи крізь сльози, що застилали очі, вона кинулася йому на шию.
— Це ти бережи себе, — гаряче проказала вона йому в груди. — Якщо не берегтимешся, я... я...
Їй здалося, що він пробурмотів: «Я люблю тебе», а за мить рішуче розвів її руки, м’яко відсторонивши від себе. Розвернувся і рушив геть, майже зриваючись на біг.
Коли Нісура торкнулася її плеча, вона здригнулася.
— У нього був такий вигляд, наче ти дала йому доручення, яке його не надто тішить. Але не треба, щоби він бачив, що ти плачеш через це. Сльози зведуть усе нанівець. Ходімо. Найнів тебе кличе.
Витираючи щоки, Еґвейн пішла за Нісурою. Бережи себе, ти, телепню повстяноголовий. Світло, бережи його.
Розділ 9
Проводи
Коли на зовнішньому дворі нарешті з’явився Ранд, тягнучи сакви та клунок із арфою та флейтою, той являв собою впорядковану коловерть. Сонце посеред небосхилу потроху добігало полудня. Чоловіки, голосно перегукуючись, комашилися навколо коней, затягуючи попруги на сідлах та тороки на поклажі. Інші бігцем тягли до тягловиків та лаштували на них речі, про які згадали лише останньої хвилини, чи обносили водою чоловіків, що працювали. Але всі, схоже, достеменно знали, що вони роблять чи куди поспішають. Гурдиції та балкони для лучників були напхом напхані людьми, і ранкове повітря дихало збудженням. Копита видзвонювали бруківкою. Один із тягловиків почав хвицатися, і конюхи кинулися його заспокоювати. Звідусіль гостро повівало кінським духом. Вітер полоскав на вершечках веж прапори з хижим яструбом і спробував було ляскати й Рандовим плащем, але лук, перекинутий за спину, притискав плащ, не дозволяючи вітру сваволити.
Крізь відчинену браму долинали голоси — це пікінери та лучники Амерлін шикувалися на площі. Вони вийшли з фортеці крізь бокову браму. Один із сурмачів дмухнув у свій ріг, перевіряючи його.
Дехто з охоронців кидав погляд на Ранда, коли той крокував подвір’ям; дехто здивовано поглядав на меч, таврований чаплею, але ніхто не озвався до нього ні словом. Половина з них мали на собі плащі, від яких мерехтіло в очах. Тут стояв і Мандарб, жеребець Лана, високий, чорний, з вогняним поглядом, але його господаря не було видно. Не з’явилися ще й Айз Седай, та й жодної жінки не було на подвір’ї. Біла кобила Морейн, Альдіб, граційно переступала ногами поруч із Лановим жеребцем.
Гнідий жеребець Ранда стояв серед інших коней, у протилежному кінці двору. Там же були і Інґтар, і прапороносець зі штандартом Інґтара, на якому красувалася сіра сова, і ще з двадцятеро чоловіків у панцирних обладунках. Усі вже були в сідлах. Заборола шоломів приховували їхні обличчя, а золоті нарамники з чорним яструбом на грудях прикривали кольчуги. Лише Інґтар мав на собі шолома з нашоломником у вигляді півмісяця з ріжками догори. Ранд упізнав декого з чоловіків. Лихослов Уно, одноокий, з довгим шрамом через усе обличчя. Раґан і Масима. Ще інші, з якими він колись перекинувся кількома словами чи зіграв партію в камінці. Раґан помахав Ранду рукою, й Уно кивнув, вітаючись, але Масима лише холодно поглянув на нього і відвернувся. І не він один. Тягловики мирно стояли поруч, помахуючи хвостами.
Великий гнідий жеребець затанцював, коли Ранд узявся приторочувати сакви та клунок позаду сідла з високою лукою. Він поставив ногу в стремено і, застрибуючи, пробурмотів: «Спокійно, Гнідане», — а втім, не став перешкоджати конику, що застоявся у стійлі, скидати надлишок накопиченої енергії.
На подив Ранда, з боку стаєнь з’явився Лоял, верхи, і він прямував до них. Мохноногий кінь під оґіром був високий та важкий, наче першокласний дгурран. Поруч із ним усі інші коні здавалися невеличкими, наче Бела, а коли в його сідло влазив Лоял, він і сам ставав схожим на поні.
Ранд не побачив у Лояла жодної зброї, зрештою, він ніколи і не чув, щоби хтось із оґірів користувався зброєю. Їхні стеддінґи надавали їм достатній захист. А в Лояла були ще й власні пріоритети і власні уявлення про те, без чого не можна обійтися в поході. Кишені його довгополого каптана зрадницьки випиралися, а в роздутих саквах легко можна було розпізнати прямокутні абриси книжок.
Оґір зупинив свого ваговоза трохи віддалік і поглянув на Ранда, невпевнено посмикуючи вухами.
— Я не знав, що ти теж їдеш, — сказав Ранд. — Гадав, що ти вже по саме горло ситий нашими мандрівками. Цього разу невідомо, скільки триватиме похід і де він закінчиться.
Вуха в оґіра смикнулися вгору.
— Коли ми вперше зустрілися, теж нічого не було відомо. До того ж, нічого не змінилося. Я не можу упустити нагоди побачити, як історія фактично плететься навколо та’веренів. А ще я хочу допомогти розшукати Ріг...
До загалу наблизилися верхи Мет і Перрин, зупинилися за спиною у Лояла. Мет дивився дещо втомлено, але щоки його пашіли здоровим рум’янцем.
— Мете, — звернувся до нього Ранд, — вибач мені за те, що я наговорив. Перрине, я не те хотів сказати. Я повівся як дурень.
Мет кинув на нього короткий погляд, тоді похитав головою і тихо сказав Перрину щось, чого Ранд не міг розчути. Мет мав при собі лише лук зі стрілами, а в Перрина на поясі була ще й сокира, з широким місяцеподібно вигнутим лезом та важким держаком.
— Мете? Перрине? Я насправді не хотів...
Вони зрушили коней у бік Інґтара.
— Ця куртка не дуже підходить для подорожі, Ранде, — зауважив Лоял.
Ранд подивився на золоті шпичасті пагони, що вилися темно-червоними рукавами його камзола, і скривився. Нема чого дивуватися, що Мет і Перрин вирішили, ніби я й далі бундючуся. Повернувшись до своєї кімнати, Ранд побачив, що його речі вже спакували та відіслали. Увесь його повсякденний одяг уже на тягловиках, так сказали йому служниці. Всі камзоли, що залишилися висіти в шафі, були не менш розцяцьковані, ніж той, що був на ньому. В саквах у нього знайшлося тільки кілька сорочок, вовняні шкарпетки та штани на переміну. Він зміг лише відчепити від рукава золоту тасьму, а емблему з червоним орлом сховав до кишені. Хай там як, а це був дарунок від Лана.
— Перевдягнуся, коли зупинимося на ніч, — промимрив він. Він набрав повні груди повітря: — Лояле, я наговорив тобі такого, чого не мав говорити, і прошу забути мої слова. Ти маєш право тримати гнів на мене, але я сподіваюсь, що ти мені пробачиш.
Лоял розплився в усмішці, вуха у нього стали сторчма. Він під’їхав ближче до Ранда.
— Я й сам постійно кажу не те, що мав би казати. Старійшини завжди нарікали, що я спочатку відкриваю рота, а думаю годиною пізніше.
Зненацька біля Рандового стремена виник Лан, у сіро-зеленій пластинчатій кольчузі — вона мала робити його в лісному смерку чи в нічній пітьмі практично невидимим.