— Маю поговорити з тобою, овечий пастуше. — Він подивився на Лояла. — Наодинці, якщо ти дозволиш, Будівничий.
Лоял кивнув і спрямував свого велетенського коня вбік.
— Не знаю, чи варто мені тебе слухати, — сказав Ранд Охоронцю. — Цей дурнуватий одяг, як і все, що ти мені торочив, не дуже спрацювали.
— Якщо не можеш здобути велику перемогу, овечий пастуше, навчись задовольнятися перемогами малими. Якщо ти змусив їх побачити в тобі не звичайнісінького фермерчука, якого легко обкрутити навколо пальця, а когось геть іншого, це вже твоя мала перемога. Тепер помовч і слухай. У мене є час лише на один останній урок, найважчий. «Вкласти меч у піхви».
— Ти щоранку добру годину змушував мене тільки те й робити, що витягати цей клятий меч із піхов та знову туди його вкладати. Стоячи, сидячи й лежачи. Гадаю, тепер я зумію вкласти його в піхви, не порізавшись.
— Я сказав тобі слухати, овечий пастуше, — гримнув Охоронець. — Прийде час, коли ти муситимеш досягти мети за будь-яку ціну. Це може статися, коли ти атакуватимеш чи коли захищатимешся. І у тебе не залишиться іншого вибору, крім як дозволити мечу увійти в піхви твого власного тіла.
— Це божевілля, — проказав Ранд. — Навіщо б я колись?..
Охоронець не дав йому договорити.
— Коли цей час настане, овечий пастуше, ти його впізнаєш. Це станеться, коли виграш буде вартий ціни, а у тебе не буде іншого вибору. Ось це і називається: «Вкласти меч у піхви». Запам’ятай це.
На подвір’ї з’явилася Амерлін, разом із Леане, що тримала в руках патерицю. Біля Амерлін, на крок позаду, виступав лорд Аґельмар. Навіть у зеленому оксамитовому плащі володар Фал Дари виглядав цілком природно серед великої маси озброєних людей. Інших Айз Седай ще не було видно. Коли вони проходили повз нього, Ранд розчув частину їхньої розмови.
— Але ж, матінко, — протестував Аґельмар, — ви тільки-но приїхали і не встигли перепочити з дороги. Залишіться ще хоча б на кілька днів. Обіцяю сьогодні ввечері влаштувати такий бенкет, який вам не побачити навіть у Тар Балоні.
Амерлін, не стишуючи ходи, похитала головою:
— Не можу, Аґельмаре. Ви знаєте, я б залишилася, якби могла. Я й не планувала залишатися тут надовго, а нагальні справи вимагають моєї присутності в Білій Вежі. Мені вже треба було би там бути.
— Матінко, це ганьба для мене, що ви їдете наступного дня після приїзду. Присягаюся, минула ніч не повториться. Я потроїв варту на міських брамах, так само як і на фортечних. Ввечері тут будуть акробати з міста та бард із Мос Шираре. І король Ізар уже на шляху сюди з Фал Морана. Я сповістив його, щойно...
Їхні голоси поступово завмирали, розчиняючись у гуркоті та гомоні приготувань до походу. Амерлін жодного разу не поглянула в бік Ранда. Коли Ранд відвів від неї погляд, Охоронець уже пішов. Ранд пошукав його очима, але не знайшов. Лоял під’їхав ближче до Ранда й зауважив:
— Таку людину важко впіймати й утримати, чи не так, Ранде? Його нема, а тоді — раз! — і він уже тут, а тоді знову нема, а ти й не побачив, як він прийшов чи пішов.
«Вкласти мечу піхви». Ранд здригнувся. Мабуть, Охоронці всі божевільні.
Інший Охоронець, з яким розмовляла Амерлін, зненацька злетів у своє сідло, а за мить-другу він уже галопував крізь розчахнуту браму. Вона дивилася йому вслід, і вся її постать ніби підганяла його скакати ще швидше.
— Куди це його послали і чому такий поспіх? — висловив Ранд своє здивування вголос.
— Я чув, — озвався Лоял, — що вона висилала сьогодні гінців аж до Арад Домана. Ходять чутки, наче на Елмотській рівнині неспокійно, і Престол Амерлін хоче знати напевне, що там відбувається. Тільки я не розумію, чому це зацікавило її саме зараз. Висновуючи з того, що я чув, звістки про сутички прийшли саме з Тар Балона разом із Айз Седай.
Ран відчув, як мороз пішов у нього по спині. У батька Еґвейн була велика карта, і малим Ранд багато разів розглядав її, поринаючи в мрії. Це вже значно пізніше він дізнався, як виглядають мрії, коли справджуються... Це була старовинна карта, і на ній були нанесені землі та народи, які, за словами купців, давно вже зникли, але Елмотська рівнина на ній була, і вона межувала з мисом Томан. Ми зустрінемося знову на мисі Томан. Це було на іншому боці світу, який він знав, на узбережжі Аритського океану.
— Нас це жодним чином не стосується, — прошепотів він. — Мене це не стосується.
Вочевидь, Лоял не розчув його слів. Чухаючи ніс пальцем, завтовшки як сосиска, оґір усе ще дивився в бік брами, за якою зник Охоронець.
— Якщо їй треба дізнатися про те, що там відбувається, чому вона не послала когось ще із Тар Балона? Але ви, люди, зазвичай непередбачувані та надто збудливі, завжди метушитеся й галасуєте. — Він зніяковів, і вуха у нього закам’яніли. — Вибач, Ранде. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав, що спочатку говорю, а потім думаю. Я й сам буваю інколи необачний та нервовий, як ти міг помітити.
Ранд розсміявся. Сміх вийшов не дуже веселий, але добре було мати хоч щось, над чим можна посміятися.
— Можливо, якби ми жили так довго, як ви, оґіри, ми були би врівноваженішими. — Лоялу було дев’яносто років; за оґірськими мірками йому ще тільки через десять років мали би дозволити самому перебувати за межами стеддінґу. І те, що він пішов у світи без дозволу, було, як стверджував Лоял, доказом його безголовості. На думку Ранда, якщо Лоял був неврівноваженим оґіром, тоді більшість із них мали бути витесані з каменю.
— Можливо, це й так, — задумливо проказав Лоял, — але ви, люди, стільки встигаєте зробити за своє життя. Ми ж не робимо нічого, лише юрбимося у своєму стеддінґу. Вирощування гаїв, навіть будівництво — все це було до того, як закінчилося довге вигнання. — Саме гаї були дорогі серцю Лояла, а не міста, завдяки яким люди й досі шанобливо називали оґірів Будівничими. — Відколи ми знову знайшли шлях до наших стеддінґів, ми... — Він замовк, бо до їхнього загону наближалася Амерлін.
Інґтар і його воїни засовалися в сідлах, збираючись спішитися та стати на коліно, але вона жестом попросила їх лишатися на конях. Леане стояла у неї за спиною, а Аґельмар ще на крок позаду. Судячи з похмурого виразу його обличчя, він відмовився від спроб умовити її погостювати ще хоч трохи.
Амерлін по черзі обвела їх поглядом, і лише потім заговорила. На Ранді її погляд затримався не довше, ніж на будь-кому іншому.
— Хай мир буде прихильним до вашого меча, лорде Інґтаре, — промовила вона нарешті. — Слава Будівничим, Лояле Кісеран.
— Ви робите нам честь, матінко. Хай буде мир із Тар Балоном, — уклонився Інґтар, сидячи в сідлі, і так само вчинили інші шайнарці.
— Висока шана Тар Балону, — відповів Лоял, уклонившись.
Тільки Ранд та двоє його приятелів на іншому фланзі загону залишилися сидіти в сідлах прямо. Ранд питав себе, що Амерлін сказала його приятелям на авдієнції. Леане примудрилася насупити брови одразу на всіх трьох, в Аґельмара розширилися очі, але Амерлін не звернула на це уваги.
— Ви вирушаєте на розшуки Рога Валіра, — промовила вона, — а разом із вами вирушає надія світу. Ріг не можна залишати в лихих руках, а надто в руках Друзів Морока. Ті, хто відгукнуться на його поклик, з’являться, хай хто в нього засурмить, бо вони пов’язані з Рогом, а не зі Світлом.
Вершники, що слухали її, ворухнулися. Всі гадали, що герої, покликані з могил, битимуться на боці Світла. А якщо може статися так, що вони битимуться за Тінь...
Амерлін продовжувала говорити, але Ранд уже її не слухав. Невидимий спостерігач повернувся. Волосся на шиї юнака стало дибки. Ранд подивився вгору, на заповнені народом балкони для лучників, що нависали над подвір’ям, на шеренги людей уздовж гурдицій на гребенях стін. Десь у натовпі причаїлися ті очі, що незримо спостерігали за ним. Погляд липнув до нього, наче брудне мастило. Це не може бути щезник, тільки не тут. Тоді хто? Чи що? Він крутнувся в сідлі і розвернув Гнідана, роззираючись навкруги. Кінь під ним знову затанцював.