Раптом щось зблиснуло, промайнувши Рандові перед обличчям. Чоловік, що проходив позаду Амерлін, скрикнув і впав, а з боку у нього стирчала стріла з чорним оперенням. Амерлін спокійно стояла, дивлячись на дірку у себе на рукаві; на сірому шовку повільно розпливалася кривава пляма.
Пронизливо закричала якась жінка, і раптом увесь двір залунав вигуками та криками. На галереях здійнялася метушня, а всі чоловіки на подвір’ї вихопили мечі. Ранд із подивом усвідомив, що і він тримає меча напоготові.
Аґельмар потрясав мечем, націленим у небо.
— Знайдіть його, — ревів він. — Приведіть його до мене! — Він побачив кров на рукаві Амерлін, і його багрове обличчя пополотніло. Він упав на коліна, схиливши голову. — Пробачте, матінко. Я не зміг убезпечити вас. Ганьба на мою голову.
— Дурниці, Аґельмаре, — відказала Амерлін. — Леане, припини метушитися навколо мене і займись цим чоловіком. Коли я патрала рибу, у мене бували й глибші подряпини, а йому негайно потрібна допомога. Аґельмаре, підведіться. Підведіться, володарю Фал Дари. Ви зробили все для моєї безпеки, і це не ваша провина. Минулого року в Білій Вежі, де біля кожної брами стояли мої власні вартові, а мої власні Охоронці оточували мене суцільним колом, чоловік із ножем зміг наблизитися до мене на відстань п’яти кроків. Білоплащник, безперечно, хоча доказів у мене нема. Встаньте, будь ласка, інакше я почуватимуся присоромленою. — Коли Аґельмар повільно підвівся, вона торкнулася пальцем дірки у себе на рукаві. — Кепський постріл для лучника білоплащників, і для Друга Морока теж. — Очі її на мить затрималися на Ранді. — Якщо він цілив у мене.
Амерлін відвела очі, перш ніж Ранд устиг щось у них прочитати, але зненацька йому захотілося зіскочити з коня і сховатися.
Він цілив не в неї, і вона це знає.
Леане підвелася з колін від розпростертого на бруківці чоловіка, в якого влучила стріла. Хтось накрив йому обличчя плащем.
— Він мертвий, матінко. — Голос у неї був змучений. — Він був уже мертвий, коли впав на землю. Навіть якщо я б одразу кинулася до нього...
— Ти зробила все, що могла, дочко. Смерть зцілити не можна.
Аґельмар присунувся ближче до неї.
— Матінко, якщо десь поблизу білоплащники чи Друзі Морока, ви мусите дозволити мені послати моїх людей охороняти вас. Принаймні до ріки. Я не зможу жити, якщо їм удасться зашкодити вам у Шайнарі. Будь ласка, поверніться до жіночих покоїв. Клянусь життям, вони надійно охоронятимуться, доки ви не будете готові вирушити в дорогу.
— Заспокойтеся, — відповіла Амерлін. — Ця подряпина не затримає мене ні на хвилину. Гаразд, гаразд, хай ваші люди супроводжують мене до ріки. Якщо ви вже аж так наполягаєте. Але нехай ця пригода не затримає ні на мить і лорда Інґтара. Кожна мить на вагу золота, доки Ріг не буде повернено. Ви дозволите, лорде Аґельмаре, віддати наказ тим, котрі присягли вам на вірність?
Аґельмар схилив голову на знак згоди. Цієї миті він віддав би їй і Фал Дару, якби вона попросила.
Амерлін розвернулася до Інґтара та воїнів, що згуртувалися навколо нього. І знову вона не подивилася на Ранда. Він здивувався, побачивши, що вона посміхнулася.
— Можу побитися об заклад, Ілліан не так пишно проводжає своє Велике полювання на Ріг, — мовила вона. — Але ви вирушаєте на справжнє Велике полювання. Вас небагато, отже, ви можете пересуватися швидко, але вас достатньо, аби ви змогли зробити те, що мусите зробити. Я наказую вам, лорде Інґтаре з дому Шінова, я наказую всім вам: знайдіть Ріг Валіра, і хай ніхто і ніщо не стане вам на заваді.
Інґтар вихопив меча у себе з-за спини й поцілував лезо.
— Життям своїм і душею, Домом своїм і честю присягаю вам у цьому, матінко.
— Тоді — вперед!
Інґтар розвернув коня до брами.
Ранд ударив Гнідана підборами в боки і погалопував за колоною, що вже зникала за брамою.
Пікінери та лучники Амерлін, не знаючи, що відбувається всередині, стояли стіною вздовж алеї, що вела від фортечної брами до міста, і Пломінь Тар Балона красувався у кожного на грудях. Ближче до брами чекали довбуші та сурмачі, готові засурмити в роги та вдарити в литаври, щойно з’явиться Амерлін. За шеренгами вояків в обладунках купчилися містяни. Хтось із них вигуками привітав прапор Інґтара, а інші, без сумніву, подумали, що це виїжджає почет Амерлін. Площею, за спиною Ранда, хвилями прокотився вітальний рев натовпу.
Ранд наздогнав Інґтара там, де обабіч шляху притискалися один до одного будиночки та крамниці з дахами, що майже сягали землі. Наразі перед ними теж юрбився народ, вигукуючи привітання. Мет і Перрин скакали в голові колони поряд з Інґтаром і Лоялом, та, побачивши Ранда, вони притримали коней і відстали. Як мені вибачитися, коли вони не хочуть побути поруч і не дають можливості сказати хоч слово? Згоріти мені, він не схожий на людину при смерті.
— Чанґу та Нідао зникли, — уривчасто кинув Інґтар. Він говорив холодно, зі злістю, а водночас і шоковано. — Ми перерахували усіх у фортеці, живих чи мертвих, вчора уночі та ще раз сьогодні вранці. Лише їх двох не виявилося на місці.
— Чанґу вчора вартував у темниці, — задумливо проказав Ранд.
— І Нідао теж. Заступили на другу чергу. Вони завжди стояли на варті разом, навіть якщо їм доводилося для цього мінятися вартою чи брати на себе додаткове чергування. Коли це сталося, на варті були не вони, але... Місяць тому вони билися в Тарвіновій ущелині і врятували життя лорду Аґельмару, коли під ним убили коня, а навколо була сила-силенна траллоків. А тепер на тобі — Друзі Морока. — Він важко зітхнув. — Все руйнується.
Крізь юрбу вздовж вулиці пробрався вершник і прилаштувався у колону позаду Інґтара. Висновуючи з одягу, це був містянин, худорлявий чоловік зі зморшкуватим обличчям та довгим волоссям з просивиною. За сідлом його були приторочені торба та міхи з водою, а на поясі, поряд із кийком, висів короткий меч та мечолам.
Інґтар помітив погляд, який Ранд кинув на незнайомця.
— Це Гюрін, наш нюхач. Не треба було, щоби про нього дізналися Айз Седай. Ні, нічого поганого за ним не водиться, ти розумієш. У короля є нюхач у Фал Морані, і ще один в Анкор Дейлі. Річ у тому, що Айз Седай не люблять те, чого вони не розуміють, а оскільки він ще й чоловік... Звісно, до Сили це не має жодного стосунку. Ет, краще сам поясни йому, Гюріне.
— Так, лорде Інґтаре, — відповів новоприбулий. Сидячи в сідлі, він уклонився Рандові. — Маю за честь служити вам, мілорде.
— Називай мене Ранд ом.
Ранд простягнув руку, і Гюрін, завагавшись на мить, посміхнувся і потиснув її.
— Як скажете, лорде Ранде. Лорд Інґтар та лорд Каджин не наполягають на церемоніях, і лорд Аґельмар, звісно, також, але в місті кажуть, нібито ви — чужоземний принц, південець, а деякі чужоземні лорди нізащо не дозволять панібратства.
— Я не лорд. — Нарешті із цією дурнею буде покінчено. — Просто Ранд.
Гюрін закліпав очима.
— Як скажете, мілор... -е-е-е... Ранде. Бачте, я — нюхач. На цей День Сонця буде вже чотири роки. До цього я ніколи про такі речі й чути не чув, але наскільки я знаю, є ще такі, як я. Почалося воно з малого, я чув сморід там, де іншим нічим не пахло, і це чуття лише посилювалося. Минув рік, доки я зрозумів, що воно таке. Я можу занюхати насилля, коли когось уб’ють чи поранять. Відчуваю, де це трапилося. Відчуваю слід, який залишають по собі ті, хто це вчинили. Кожний слід відрізняється від усіх інших, і переплутати їх неможливо. Лорд Інґтар дізнався про це і взяв мене до себе на службу, аби служити правосуддю короля.
— Ти можеш занюхати насилля? — перепитав Ранд. Він не міг змусити себе не приглядатися до носа нового знайомця. З вигляду ніс був звичайнісінький, не великий і не малий. — Тобто, ти хочеш сказати, що можеш іти по сліду когось, хто, припустимо, вбив людину? За запахом?
— Можу, мі... е-е-е... Ранде. З часом запах вивітрюється, але що жорстокіше насилля було скоєне, то довше тримається слід. Я можу занюхати, де була битва десять років тому, хоч сліди людей, що брали в ній участь, вже розвіються. Біля Гнилолісся сліди траллоків залишаються практично назавжди. Навіть не стільки траллоків, скільки вбивств та інших злодіянь. А от після бійки в корчмі, що закінчиться, скажімо, поламаною рукою... слід зникне за кілька годин.